Загальноросійський визвольний рух в Україні доби диктатури дворянства

У 60-80- рр. ХІХ ст. значно поширюється загальноросійський визвольний рух, представники якого ввійшли в історію як народники. Вони вважали, що Росія йде власним, своєрідним шляхом розвитку, може минути стадію капіталізму і відразу перейти до соціалізму. На відміну від марксистів, народники вважали, що до соціалізму Росію приведе не робітничий клас, а селянство. Народники ідеалізували селян, вважали їх колективістами і були впевнені, що селянство готове до перебудови життя на соціалістичних засадах. Лише брак освіти, гадали народники, заважає селянам усвідомити свою силу і піднятися на повстання.

           Свою мету народники вбачали в тому, щоб підштовхнути селянську революцію за допомогою агітації й особистого прикладу.Національні проблеми народників цікавили мало. Вони вважали, що після революції національні проблеми зникнуть самі собою. Учасниками цього руху були представникирізноманітних верств суспільства, так звані «різночинці».

           Народники суттєво розходились у бачені форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П.Лавров і його прихильники, що уособлювали «пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів»М.Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох головних ворогів: приватної власності, держави і церкви. Ідеолог «змовницького» напрямуП.Ткачов був переконаний, що єдиний шлях до мети – революційна змова.

           На початку 60-х рр. у Росії виникла організація «Земля і воля», але лише на початку 70-х рр. ХІХст.народницький рух активізується в Україні. Серед них відзначались чайківці, які існували в Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайківці перейшли від революційного просвітництва до підготовки «ходіння в народ», виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка «лавристів» у Петербурзі, гуртка братів Жебуньових в Україні, члени «Київської комуни». Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. Однією з найбільш чисельних груп цього періоду була група Ф.Волховського, заснована у 1873 р. в Одесі, що нараховувала 100 членів. 

Національно-визвольний рух в Україні доби диктатури дворянства

Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період «бахівської реакції», названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася ти, що провідником «бахівської» політики у Галичині був намісник краю польський граф А.Голуховський. За час свого правління він поступово замінив австрійських чиновників у місцевому службовому апараті на польських, що сприяло домінуванню польської еліти у політичному житті Галичини. Були відкинуті вимоги українців на поділ Галичини на Східну й Західну й виділення Східної (української) Галичині в окрему адміністративну область. Саме за правління Голуховського була закрита Головна руська рада.

           Кінець періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Австрії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, у 1866 р. – у війні з Пруссією. Воєнні невдачі наново піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті імперії. Переможцем у франко-італо-австрійській війні вийшов П’ємонт – невелике королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихав політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких були поділені між декількома імперіями. Над Габсбурзькою імперією нависла загроза повторення нової «весни народів».

           Майбутнє імперії залежало в першу чергу від ставлення національних еліт, які перебували в опозиції до Відня – угорців, чехів, поляків. Внаслідок досягнення компромісу з угорцями Австрія перетворилася в дуалістичну імперію Австро-Угорську монархію у 1867 р. Була прийнята конституція Австро-Угорщини яка проголошувала рівноправність у школах, державних установах, судах; українці одержали дозвіл брати участь у виборах (і бути обраними) в австрійський і угорський парламент, Галицький і Буковинський сейми. Стосовно Галичини, за айстро-польським компромісом, розширювалися права поляків у краю. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів.

Москвофіли».

Посилення польських позицій у Галичині привело до розколу в руському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який надавав перевагу полякам. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна частина – староруси – посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов’янську літературу, інша – москвофіли – мріяли приєднатися до все міцніючої Російської імперії, за їх словами: «Якщо нам доведеться потонути, то краще це зробити в Російському морі, ніж у польському болоті».

           Москвофіли – найбільш праве консервативне крило в українському національно-визвольному русі, об’єднувало українських поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви, частину селянства та інтелігенції, сільських і міських підприємців. Мріяли про приєднання земель Західної України до Російської імперії. Їх мрії щедро фінансувалися російською владою особливо, за пропаганду серед західноукраїнського населення, що українського народу взагалі не існує, а є тільки «панруський» . Ідеологами москвофілів були: в Галичині – Д. Зубрицький, у Буковині – Г.Купченко, на Закарпатті – А.Добрянський та І.Раковський, які виробили основні положення своєї програми:

Українського народу не існує, є лише «панруський» народ від Карпат до Камчатки;

Документи та матеріали.

Лаврівський Юліан Григорович – український політик та громадсько-культурний діяч Галичини. У 1860-1870-х роках належав до не чисельної групи діячів старшого покоління, які, залишаючись консерваторами-традиціоналістами, критикували москвофільські тенденції та симпатизували народовцям. Він був одним із засновників товариства «Руська бесіда» та українського театру при ньому. З 1861 р. депутат Галицького сейму та його віце-маршалок з 1869 р.

           У 1869 р. виступив у Галицькому сеймі з проектом українсько-польської угоди, який передбачав розширення сфери використання української мови в системі галицької адміністрації, позбавлення поляків можливості втручатися у мовно-правописні дискусії серед українців, перетворення Академічної гімназії у Львові на цілком українську, створення українських паралельних класів у Перемишльській, Станіславській, Самбірській, Бережанській і Тернопільській гімназіях; відкриття в Перемишлі й Станіславі вчительських семінарій з українською мовою викладання; перетворення Львівського університету на двомовний – польсько-український; припинення полонізації початкового шкільництва; фінансування з крайового бюджету українського театру та багато іншого.

           Польська сеймова більшість відхилила запропонований Лаврівським проект угоди. Але великим його досягненням, як політичного діяча, було проведення через сейм у 1871 р. рішення про поетапне запровадження української мови викладання в Академічній гімназії у Львові, яке було реалізоване у 1874 р.

                          Завдання.

           1) Прочитайте документ.

           2) Які заходи щодо вживання української мови в Галичині, намагався добитися Ю.Лаврівський виступаючи у Галицькому сеймі?

           3) Які з його вимог були реалізовані?

           4) Яка, на вашу думку, мета політичної діяльності Юліана Лаврівського?

Висновки.

 Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії не розв’язала головних політичних завдань: не був ліквідований імперський режим, не були задоволені національні вимоги пригноблених народів. Тому головним у суспільно-політичному житті Західної України залишалося національне питання. Ситуацію ускладнило те, що зі своїми національними вимогами в Галичині виступали ще й поляки. І поляки, і українці прагнули зміцнити свої позиції в Галичині. У цій ситуації австрійський уряд змушений був переглянути внутрішню політику. У 1867 р. в Австро-Угорщині була прийнята конституція яка проголосила рівноправність та надала українцям можливість брати участь у виборах.

           У суспільно-політичному житті краю основне місце в 60-70-х рр. ХІХ ст. займало дві течії: москвофіли (русофіли) та народовці (українофіли).

           Москвофіли, соціальною базою яких була консервативна інтелігенція, духовенство та сільська буржуазія, покладали надії на допомогу Росії і прагнули приєднання західноукраїнських земель до її складу. Вони не визнавали існування окремого українського народу і пропагували ідею «єдиної неподільної російської народності від Карпат до Камчатки». Для поширення своїх ідей мали періодичні видання газету «Слово», журнали «Галичанин» та «Лада». Москвофіли отримували щедру таємну фінансову підтримку з боку російського уряду.

           Інша течія – народовці – навпаки, прагнули довести існування окремої української нації, окремої української мови та виступали за єдність всіх українських земель. Основною рушійною силою була молода західноукраїнська інтелігенція, яку підтримували й наддніпрянські письменники та наукові діячі. Народовці займалися науково-просвітницькою роботою, для чого було створено товариство «Просвіта», виходили періодичні видання такі як: журнали «Вечорниці», «Нива», «Русалка».