Поступове обмеження автономії і скасування Гетьманщини (1708-1764 рр.)

Катерина II, продовжуючи традиції абсолютизму і централізму Петра І, мала намір найближчим часом скасувати всі автономії в імперії, уніфікувати систему управління.

Вона скористалася з того, що старшина почала збирати підписи під петицією про перетворення гетьманства у спадкове в роді Розумовського, викликала у 1764 р. гетьмана до Петербурга й запропонувала добровільно зректися своєї посади. При цьому був проігнорований і той факт, що Кирило Розумовський брав участь у 1762 р. в змові на користь Катерини Іі, у зведенні її на престол. Розуміючи безперспективність боротьби, Розумовський без опору погодився на це, отримавши від імператриці великі земельні володіння, почесну посаду та нагороди. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство, для управління яким була створена друга Малоросійська Колегія, яка складалася з чотирьох російських і чотирьох українських членів. її президентом стає малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум´янцев. Катерина II у секретній директиві наказувала ліквідувати в Україні всі ознаки її автономії. Отже, знищувалися залишки її державності, і вона перетворювалася на звичайну провінцію Російської імперії. Народні маси зустріли ліквідацію Гетьманщини зовні пасивно, бо вже давно були усунуті від громадсько-політичного життя. Спокійно поставилася до скасування гетьманства і більшість козацької старшини, яка була впевнена, що це не зачепить її привілеїв. Тепер вона домагалася лише того, щоб її було зрівняно у правах з російським дворянством і, зосередившись на господарських інтересах, забула про національну справу. І лише в пам´яті більшості простого народу і невеликої частини знаті ідея української автономності, боротьби за неї зберігалась і оспівувалась.

Минуло небагато часу, і старшина, зрозумівши, що втратила дуже потрібну державність, почала шкодувати за Гетьманщиною. Це виявилося вже у 1767 p., під час скликання у Москві Законодавчої комісії для перевірки законів і уложення нового Кодексу. Комісія складалася з представників від усіх станів суспільства, за винятком селян-кріпаків. Під час виборів у деяких районах України виборці доручали своїм депутатам домагатися відновлення гетьманства в Україні.

На засіданнях Комісії активним керівником групи українських автономістів виступав представник шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика. Депутати від України вимагали повернення старовинних її прав і вольностей. Частина депутатів-старшин намагалася закріпити за собою землі і повністю закріпачити селян. До того ж у Комісії виникли суперечки і, скориставшись початком війни з Туреччиною, цариця розпустила її на початку 1768 р.

У 1765 р. царизм, продовжуючи винищувати залишки автономності України, ліквідував слобідські козацькі полки і замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки, підпомічники стали називатися військовими обивателями. Територія Слобідської України стала тепер Слобідсько-Українською губернією. У 1764 р. на територіях Слов´яносербії, Новослобідського полку, частини Миргородського і Полтавського полків було створено Новоросійську губернію з центром у місті Кременчук. Вона складалася з двох провінцій: Єлизаветинської — на правому березі Дніпра і Катеринославської — на лівому. Провінції поділялися на полки. Всі козаки, які тут жили, були перетворені на пікінерів. У 1781-1782 pp. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Тоді ж утворене Харківське та Катеринославське намісництва, і по усій Україні була введена єдина для всієї Російської імперії адміністрація.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні і знищив залишки української державності. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, гармати, гетьманські й полкові печатки та інші атрибути гетьманської держави.

Нова січ (1734-1775 рр.)

Нова Січ. Закладена українськими козаками, що переселилися до Туреччини після розгрому Запорозької Січі російськими і українськими військами 1709 р. (за допомогу її верхівки Мазепі). Прагнучи з наближенням війни з Туреччиною надійніше захистити від ординців південні рубежі держави, російський уряд 1734 р. дозволив козакам повернутися на батьківщину й збудувати за кілька км від Старої (Чортомлицької) Січі Нову Січ — на одному з півостровів, що сильно виступав у Дніпро. Там було зведено фортецю із земляним валом, баштами та ровом з водою. Запорожці збудували і кілька невеликих укріплень уздовж кордону з Кримським ханством.

На відміну від Старої Запорозької Січі у Новій неабиякого значення надавали сільському господарству. Там розвивалося землеробство. Охочіше, ніж раніше, займалися скотарством і промислами. Січ була оточена господарськими садибами (зимівниками), які належали старшині й заможним козакам. Багатші з-поміж них визискували й обирали бідних, використовуючи їхню працю за безцінь. Основна маса запорожців жила не на самій Січі, а в слободах. їх налічувалося понад 100. На кінець існування Нової Січі в її володіннях мешкало близько 100 тис. осіб.

За традицією у Новій Січі зберігалася виборність кошового й курінних отаманів, різної козацької старшини. Однак ця демократія мала здебільшого показний характер. Усіма справами заправляли кошовий, старшина й багаті козаки. Залежна від них біднота звичайно голосувала за їхніми вказівками. Бувало, що доведені до відчаю злиднями і важкою працею сіромахи повставали, примушуючи втікати кошового й старшину. Але потім усе знову ставало на свої місця. Військо Нової Січі поділялося на 38 куренів (загонів), завданням яких було оберігати південні рубежі від нападів татар і турків. Під час двох російсько-турецьких війн (1735—1739 і 1768—1774) запорозькі піхота й кіннота звитяжно билися з ворогом і значною мірою зумовили успіхи російської армії, командування якої віддало належне мужності й бойовій майстерності запорожців. Втім царський уряд своєрідно «віддячив» січовикам.

Правляча верхівка Російської імперії уже давно виношувала плани знищення Нової Січі — цього «гнізда бунтівників», як називали її придворні Катерини II. Січ залишалася притулком для селян та міщан, що тікали від панського гноблення, і завжди відмовлялася видавати їх колишнім власникам. З іншого боку, уряд Катерини II був невдоволений прагненням старшини до автономії. Самодержавна Росія не бажала миритися з демократичним самоуправлінням на Січі. Все це вирішило долю останньої. Напр. травня — на поч. червня 1775 р. царське військо, повертаючись з походу проти Туреччини, зненацька захопило Нову Січ. Кошового отамана П. Калнишевського й частину старшини, звинувачених у зраді, заслали на північ, укріплення Січі зруйнували, козацькі землі роздали поміщикам. Так насильницьки було ліквідовано запорозьке козацтво, що уславилося подвигами в ім'я захисту рідної землі від польських, татарських, турецьких та інших загарбників.