Характеристика селянства в Україні в Україні в період литовсько-польської доби.

Основну масу населення українських земель (близько 80%) становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було різнорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності, а тому до середини 17 ст. не творило єдиної верстви. Правове становище селян у 14-15 ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і шляхетсько-польське. У селах руського права зберігались залишки громадського (общинного) співжиття – основою господарства було дворище з 5-10 димів-хат, господарством займалась велика родина, яка приймала підсусідків, потужників тощо; кілька дворищ утворювали громаду, яка обирала старшого – тивуна, отамана. Громада мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо; контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад становили волость на чолі з отаманом, якого обирала уся громада (віче або копа); на вічах відбувались і копні суди. Села на волоському праві існували, здебільшого, на Півдні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закладав село, називався князь – він спадково утримував владу, контролював управу і суд, але за участю громади. Група сіл утворювала крайну на чолі з крайником; двічі на рік усе населення збиралось для вирішення спільних справ. Села німецького права виникали внаслідок сплати осадником-німцем власнику землі чи урядові певної грошової суми, на підставі чого він набував право створити село, у якому ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу і судових оплат; населення села судилось за німецьким правом. У селах шляхетсько-польського права селянство поділялось на 2 категорії: 1. те, яке проживало на королівських землях і 2. те, яке проживало на землях магнатів чи шляхти або церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи (категорії):

1. вільні селяни (смерди) – які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов`язань і мали власні землі;

2. залежні, напіввільні селяни (закупи) – ті, хто взяв якусь позику і не повернув боргу; вони ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу (чи повернення позики або відпрацювання її суми) або надання “замісника” – селянина такого ж ступеня залежності; вони становили найчисельнішу групу;

3. закріпачені селяни (невільники, слуги, раби) – колишні холопи і челядь, які вже втратили право виходу від феодала; а також джерелами невільництва були полон, продаж, крадіжка. На початку 17 ст. вони злились з селянами-кріпаками. Наближеними до невільників за правовим становищем були “нехожі селяни”, які проживали в окремих господарствах, сплачували податки натурою чи працею і не мали права виходу від феодала без його дозволу; та “отчичі” (“люди звічні”), які довго сиділи на землях феодала, внаслідок чого втратили право виходу; від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до землі, хоч вважались особисто вільними.

Виникнення та історичне значення козацтва.

Після Люблінської унії розпочалась широка полонізація українських земель. Так, у 1569 р. була проведена ревізія земель у Волинському, Подільському і Брацлавському воєводствах, і король став масово роздавати польській шляхті землі на Київщині, Брацлавщині і Задніпров`ї, де панівними стали католицизм, польські мова і право. Найбільш полонізованою була Галичина, яка ще з 14 ст. стала провінцією Польського королівства. Найшвидше полонізувалась Холмщина і Підляшшя, де ще здавна оселилось багато дрібної польської шляхти. На Україні почали з`являтись величезні латифундії польської і місцевої шляхти; так, вінницький староста Калиновський отримав усю південну Київщину, а канівський і черкаський староста (обраний у 1550 р.) Олександр-Дмитро Вишневецький (прозваний у народі Байда), з роду волинських удільних князів Гедиміновичів, захопив третину земель Полтавщини.

У підсумку, 3 чинники спричинились до зародження українського козацтва:

1. земля опинилась у власності кількох десятків українських магнатських сімей, притому селяни на цих землях звільнялись від будь-яких повинностей на 20-40 рр., тож виросло ціле покоління, яке не знало кріпацтва;

2. постійна небезпека від татарських нападів зумовила навики володіння зброєю і ведення воєнних дій;

3. масова роздача землі польській і спольщеній шляхті, посилення панщини, безправ`я селян, бідних міщан і дрібних ремісників призвели до їх масової втечі (зокрема, з Полтавщини у 1630-1640 рр. втекло понад 20 тис. селян) у гори до опришків або на доволі вільні простори Східної України та у Причорноморські степи (зокрема, по нижній течії Дніпра) і Московське прикордоння, де вони почали засновувати поселення – слободи, села, хутори.

Провідники і ватажки втікачів-поселенців виділились в окрему категорію населення – козаків; вперше це слово згадується наприкінці 14 ст. і позначало людей, які займались вільним ремеслом чи обороною краю; у половецькій мові це – “вартовий, воїн”, у турецькій – “незалежна людина, волоцюга”. Козаки були вільними людьми, об`єднувались у ватаги, групи і разом полювали, рибалили, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване; більшість серед них становили українці, та були і поляки, білоруси, росіяни, молдавани та ін. Вільні козаки-поселенці утворили нову суспільну організацію – громаду, в якій кожен вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма права користуватись господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні – у виборах козацької старшини (отаманів, суддів, писарів тощо). Козацтво було соціально неоднорідним – до нього входило зубожіле і заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта; серед них з`являється майнова диференціація – виділяються заможні козаки (сімейні, городові), які походили, головно, з Київщини і Брацлавщини та мали господарства, хутори, пасіки тощо, і низові козаки.

Козацький ідеал відіграв значну роль у розвитку соціальної активності селянства, він став фактором реалізації їх мрій і праг нень, матеріалізувався під час повстань, коли на звільненій території запроваджувалися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало значний імпульс розвитку суспільної свідомості народу, забезпечило появу нових елементів ментальності, пов'язаних зі свободою і власною державою.