Приєднання західної україни до УРСР

23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. У таємному протоколі Гітлер і Сталін до мовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі.1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, поклавши цим самим початок Другій світовій війні. Кваплячись оволодіти «своєю» частиною польської держави (як і передбачалося в секретних протоколах), 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами (територія площею більше 190 тис. км2 із населенням майже 12 млн. чол.). Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточне на в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

На початку жовтня 1939 р. на західноукраїнських землях відбулися вибори до Народних Зборів, а 26-28 жовтня 1939 р. у Львові пройшли і самі Українські Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР. У складі УРСР були утворені 8 нових областей: Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Ізмаїльська та Чернівецька. Спочатку населення Західної України вітало прихід Червоної Армії. Пояснювалось це тим, що Західна Україна була до цього напівколонією Польщі з досить сильним політичним, національним та економічним гнобленням, жорстокою експлуатацією, масовим хронічним безробіттям, напівкріпосницькими порядками на селі, безправ'ям українців.

Деякі політичні та економічні заходи, які вживалися новим режимом після возз'єднання, принесли українцям конкретні поліпшення. Сотні тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств отримали понад мільйон гектарів землі, значну кількість худоби та різного реманенту, що були конфісковані в поміщиків, монастирів та великих державних чиновників. Були створені машинно-тракторні станції, різні обласні та районні установи й організації, які надавали послуги в розвитку рослинництва і тваринництва. Чимало було зроблено і в соціальній сфері: ліквідовано безробіття, введено 8-годинний робочий день, підвищувалась заробітна плата робітників. Реконструювались існуючі і будувалися нові підприємства, розвивалася виробнича кооперація, помітно поліпшилося медичне обслуговування. За перший рік радянської влади тут почали діяти 184 лікарні, 492 амбулаторії та поліклініки. Українізувалась та зміцнювалась система освіти. У цей час працювало 6900 шкіл, у тому числі 6 тис. з українською мовою навчання, діяло 15 вузів, у тому числі 2 університети, 13 театрів.

Однак усе це відбувалося в умовах тоталітарного режиму, що призвело до поширення репресій, депортацій і на західноукраїнських землях. Були розпущені українські політичні партії, а їх лідери депортовані. Ліквідовувалось багато кооперативів, а інші реорганізувались на радянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта».

Через деякий час було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і віддані найбіднішим селянам (спочатку це був найпопулярніший захід нового режиму!), підлягають колективізації. Методи її проведення були ще жорстокішими, ніж у Східній Україні. Супроводжувались вони масовими репресіями, «розкуркуленням» середняків, депортацією тисяч селян до Сибіру. Погіршувало ситуацію те, що краєм керували люди, направлені з інших регіонів СРСР, які не розуміли місцевої специфіки, не володіли українською мовою.

Утисків зазнавала греко-католицька церква. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд вимагав платити високі податки. Викладання релігії в школі заборонялося, церковні землі конфісковувалися.
Широкі репресії були розгорнуті проти місцевої інтелігенції. З осені 1939 р. лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців.

Таким чином, входження західноукраїнських земель до складу УРСР було подією величезної історичної ваги і мало прогресивне значення, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Але здійснено це було тоталітарним режимом з порушенням норм міжнародного права, за допомогою секретних угод. Радянська влада була поширена і на західноукраїнські землі.

Розвиток радянського права 30-х рр.

Змін у державному ладі відповідало й розвиток правової системи.

Конституція СРСР 1936 наблизила державний лад до системи парламентського типу, хоча, звичайно, і не довела цю ідею до кінця. Законодавчі органи більш чітко відділялися від виконавчих, хоча двоїсте становище Президії Верховної Ради практично порушувало законодавчу монополію Верховної Ради. Законодавство проводило ідею чіткого відділення суду від виконавчої влади. Однак на практиці створювалися адміністративні органи, наділені, як уже зазначалося, судовими повноваженнями.

Джерела права. Зміцнення законодавчих органів, їх авторитету підняло престиж ісамого закону. Якщо раніше навіть термін "закон" застосовувався рідко, замінюючись словами "постанову", "декрет", то тепер він міцно входить у правову термінологію. Разом з тим з'являється новий тип правового акту - Указ Президії Верховної Ради, що має, як уже зазначалося, особливу правову природу.

У Конституції про укази йдеться односкладово, як би мимохідь. Ні мети їх видання, ні призначення не розкриваються. Цілком зрозуміло тільки одне: указ не дорівнює законом, не може його змінювати, доповнювати або заміняти, оскільки видання законів є прерогатива виключно Верховної Ради. Однак досить швидко склалася практика, відповідно до якої укази Президії Верховної Ради СРСР все частіше стали по суті дорівнювати законами. І з часом їх ставало більше, ніж нових законів, притому за досить важливих питань.

Підвищення ролі Комуністичної партії в управлінні державою відбилося і на системі джерел права. Партійні документи, особливо рішення ЦК ВКП (б), мають на практиці силу законів. Особливе місце вони займають, наприклад, в колгоспному праві. Виникає також практика прийняття спільних партійно-державних нормативних актів - постанов РНК СРСРі ЦК ВКП (б), попередньо затверджуються Політбюро ЦК. І взагалі всі найважливіші постанови Раднаркому заздалегідь санкціонуються Політбюро, хоча голова СНК і його заступники самі були членами цього партійного органу