Описати динаміку народжуваності в Україні в ХХ – на поч. ХХІ сторіччя.

За радянської доби перша половина XX ст. в Україні характеризувалася жахливими подіями — у 1917—1921 роках — громадянська війна й воєнний комунізм з його репресіями; у 1929— 1934 роках — колективізація, з депортаціями безлічі сімей та жахливим голодомором 30-х років; і, нарешті, друга світова війна. Крім значного збільшення смертності в цей період відбувалося і значне зниження народжуваності.

Зниження народжуваності відбулося внаслідок тимчасового або безповоротного розриву шлюбів, а також навмисною відмовою від народжувань або їх відкладанням серед пошлюблених жінок. Утрати впливу з боку релігійних авторитетів і церкви призвели до масового входження у побут абортів. Генерації, репродуктивний вік яких припав на 30-ті роки, вже не відчували моральних сумнівів. Народжуваність так і не піднеслася після кризи, вона продовжувала знижуватися. Заборона аборту 1936 року майже нічого не змінила, а друга світова війна тільки закріпила таку тенденцію до внутрісімейного регулювання дітонародження.

Техніка планування сім'ї залишалася примітивною й переважно варварською. Проте новий тип репродуктивної поведінки став панівним. Загальний коефіцієнт народжуваності в Україні, який досяг 1940 року 27,3 %, у повоєнні роки почав швидко знижуватися: 1960 року він становив 20,5 %, 1970 року — 15,2 %, 1980 року — 14,8 %, 1990 року — 12,7 % і, нарешті, 2003 року він упав до 8,6 %. Слід зазначити, що у першій половині 1980-х років рівень народжуваності в Україні, як і у СРСР загалом, повсюдно підвищився. Пік народжуваності припадає на 1985—1986 роки, коли загальний коефіцієнт народжуваності досяг відповідно 15,0% та 15,5 %. Проте у подальшому знову почалося зниження абсолютних, і відносних кількостей новонароджених. Цей феномен пов'язаний із заходами щодо посилення державної допомоги сім'ям з дітьми, ухваленими союзним урядом у січні 1981 року. Короткочасний ефект цих заходів не був випадковим. Інакше й бути не могло, позаяк вони мали епізодичний характер і не являли собою єдиної, комплексної науково обгрунтованої демографічної політики, спрямованої на формування у населення потреби у більшій кількості дітей.

У ХХІ столітті зростав середній вік матері при народженні і збільшився з 25,0 в 2000 р. до 26,5 року в 2008 р. Іншими словами, профіль повікових коефіцієнтів народжуваності продовжував зміщуватися у бік старшого віку. При цьому темпи зростання були швидшими в міських поселеннях: відповідний показник для міських жінок за цей період зріс із 25,3 до 27,0 років, тоді як для сільських – із 24,4 до 25,6 року.В цілому по Україні середній вік матері при народженні першої дитини зріс із 22,9 у 2000 р. до 24-х років – у 2008 р. Таким чином, хоча в селі залишається поширеною модель більш ранньої народжуваності, ніж у містах, швидкість і напрям трансформації (постаріння материнства) майже збігаються.При цьому в містах України медіанний вік зростав швидше, ніж у селах.Слід сказати, що сільські жінки не лише раніше починають народжувати, вони раніше і закінчують. Про це свідчить вік, до якого відбувається 90% народжень (останній дециль). В сільських поселеннях це 32,3 року, тоді як у міських – 33,6, а в цілому по Україні – 33,2 року.

До 2005 р. показники сумарної народжуваності між міськими та сільськими поселеннями зближувалися. При цьому в селі в 2000–2004 рр. рівень народжуваності майже не змінювався, що може свідчити про відсутність тих тенденцій компенсаційної народжуваності, які чітко спостерігалися у містах.

Розкрити сутність відтворення населення, використовуючи гіпотезу Г. Мальтуса.

Томас Роберт Мальтус вивчаючи роботи філософів і економістів попередніх епох дійшов висновку, що люди розмножуються швидше, ніж зростають засоби існування, і що якщо зростання населення нічим не стримувати, то кожні 25-30 років населення буде подвоюватися. Розвиваючи ці ідеї, він дійшов очевидного, на перший погляд, висновку, що плідність бідняків — головна причина їхнього жалюгідного стану в суспільстві. Свої погляди він анонімно опублікував у 1798 р. у роботі «Дослідження про закон народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконалюванням суспільства».

Т. Мальтус стверджував, що чисельність населення зростає в геометричній прогресії, у той час як харчові ресурси, необхідні для цього населення, — в арифметичній. Таким чином, рано чи пізно, як повільно би населення не зростало, лінія його росту перетнеться з прямою харчових ресурсів — арифметичною прогресією. Коли чисельність населення досягне цієї точки, загальмувати його зростання можуть тільки війни, убогість, хвороби і людські негативи, вади (необхідно відзначити, що до цих способів боротьби зі зростаючим населенням, він ніколи не закликав, як про це досить часто пишуть трактувателі його теорії). В інших виданнях своєї книги Мальтус пропонував інші способи «гальмування» росту чисельності населення: безшлюбність, удівство, пізні шлюби.

Перенаселення в концепції Мальтуса — не тільки лихо людства, але й певне благо, що змушує численних і ледачих від природи робітників через конкуренцію якісно трудитися за невисоку плату.

Послідовники Мальтуса в XX ст. — мальтузіанці та неомальтузіанці пояснюють бідність населення не рівнем розвитку продуктивних сил, а « законом природи», а соціально-економічну відсталість країн, що розвиваються, не економічною ситуацією в країні і світі, а винятково надмірним зростанням населення.

Реально ж нині визначають, що помічена тенденція про зростання засобів існування, яке викликає негайне зростання народжуваності, на певному етапі переходить у прямо протилежну ситуацію — підвищення рівня життя веде до зниження народжуваності і не тільки до стабілізації чисельності населення, а навіть до абсолютного її зниження.

Білет № 11

Вибіркові обстеження населення

Концепція демографічного переходу.