Філософський концептуалізм П’єра Абеляра

Своє життя філософ і богослов П’єр Абеляр (1079 – 1142 рр.) охарактеризував в назві автобіографічного твору – «Історія моїх бід». Обдарований від природи талантом вченого і відчувши пристрасть до навчання та пізнання, Абеляр вже в юності відмовився йти стопами батька і братів, і, замість того щоб стати військовим, вирішив стати філософом.

Юний Абеляр подорожував Францією в пошуках все нових диспутів, поки нарешті не потрапив до Парижу, де став учнем відомого діалектика Гільома з Шампо (1070 – 1121). Спочатку стосунки між ними складались хороші, але потім вони розійшлися у поглядах на проблему універсалій, а також, як вважав Абеляр, через заздрість, оскільки він почав перемагати свого вчителя у диспутах.

Скоро Абеляр організував власну школу неподалік від Парижу і з успіхом викладав у ній. Але філософський конфлікт з Гільомом продовжувався. Гильом був, що називається, крайнім реалістом, і вважав, що без реально існуючих загальних понять (універсалій) не може існувати жодна одинична річ. Зовсім інший підхід до проблеми універсалій запропонував Абеляр. Він заперечував і проти позиції реалістів, і проти номіналістів. Хіба у Сократі для нас важливо лише те, що він «людина взагалі»? Хіба не важливі для нас і для світу думки, котрі висказував Сократ, хіба не важливий для нас його філософський подвиг? Отже, вважав Абеляр, має значення не лише загальне, але і конкретне, одиничне.

Але і загальне поняття не є порожнім звуком, як вважали номіналісти. Адже ми, казав Абеляр, називаємо конкретну людину «людиною» не тільки тому, що у неї є ряд відповідних зовнішніх ознак. В кожній людині є дещо, присутність чого говорить нам про те, що це – людина. Загальні поняття існують реально, але не окремо від конкретних речей або людей, а в кожному з них. Таким чином Абеляр сформулював третю позицію в Суперечці про універсалії: універсалії існують в речах. Ця позиція була названа концептуалізмом. Універсалія є концепція речі, невіддільна від неї.

Школа Абеляра була однією з найбільш відвідуваних у Франції. У ній Абеляр вражав всіх своїм талантом логічно мислити, своєю здібністю пояснювати найбільш темні місця з Біблії. Все йшло чудово, Абеляр вже вважав себе «єдиним в світі філософом, що залишився», але тут раптом... він закохався.

Племінниця одного каноніка, Елоїза, була дуже надзвичайною для свого часу жінкою: «Вона була не гірша за інших і обличчям, але величиною своїх наукових пізнань випереджала всіх. Так як у жінок дуже рідко зустрічається такий дар, тобто вчені пізнання, то це ще більше возвеличувало дівчину і робило її відомою в усьому королівстві». Абеляр став вчителем Елоїзи, і дуже скоро вони закохалися один в одного. Ні про які серйозні заняття філософією вже не могло бути й мови. Їхній роман розвивався дуже швидко і мав трагічні наслідки: втеча від її родичів в провінцію, народження сина, напівнасильницке (з боку родичів) весілля. Закінчилося все тим, що її родичі нанесли Абеляру тяжкі каліцтва, після чого сама Елоїза постриглась в монахині в монастирі Аржантейль, а Абеляр прийняв постриг в абатстві Сен-Дені.

Монашеське життя Абеляра було сповнене горя та переслідувань. Однак він продовжував активну викладацьку діяльність. Його засудили на двох церковних соборах у Франції, присудили до того, що він повинен спалити своїми власними руками свій трактат про Св. Трійцю. Але весь цей час Абеляр переписувався з Елоїзою. Історія зберегла їхні сповнені ніжності, співчуття та доброти листи. Елоїза стала настоятелькою жіночого монастиря, і Абеляр допоміг їй, подарувавши для цього монастиря ділянку землі.

Основною претензією, яку висунули Абелярові його противники, було невдоволення занадто, на їхню думку, раціоналістичним підходом філософа до богословських проблем. Основним його противником в цій суперечці був Бернар Клервоський (1091 – 1153), прихильник ірраціонального, містичного підходу до богопізнання. Він вважав Абеляра «мудрствующим гордецом», котрий «вчить по-новому», і розгорнув надзвичайно потужну діяльність, з тим, щоб досягти покарання Абеляра. Це йому вдалося – на Сансському соборі (1140) Абеляр, котрому фактично не дали сказати й слова на свій захист, був засуджений до пожиттєвого мовчання. Абеляр не погодився з таким рішенням і відправився до Риму, щоб подати апеляцію Папі, але по дорозі тяжко захворів і помер.

Філософія Фоми Аквінського

Один з найвеличніших вчителів католицької Церкви св. Фома (Томас) Аквінський (1225 – 1274 рр.), засновник богословської системи томізму.

З 1252 року Фома розпочав самостійні богословські дослідження. Він взявся за насправді титанічну справу – створити цілісну систему теології, поєднавши християнську філософію, яка до цього була заснована в основному на вченні Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля, чиї трактати до того часу проникли до Європи і справили приголомшуюче враження на багатьох богословів-схоластів. На теологічні праці Фоми незабаром звернули увагу і у Ватикані. Папа Урбан IV розгледів у ньому людину здатну нарешті вирішити вже всім набридлу Суперечку про універсалії. За його дорученням Фома почав розробляти загальну теологічну систему католицизму, яка змогла б задовольнити більшу частину богословів.

Фома розділив людське мислення на наукове і теологічне. Наукове пізнання пояснює закономірності світу, спрямоване на ззовні, на зовнішні об’єкти і не займається внутрішнім світом людини. Останнім займається теологія, яка пізнає такі істини як Божественне Одкровення, Блага Звістка – все, що стосується області віри. Філософія може і має, на думку Фоми, розумно пояснювати істину віри, щоб спростовувати спрямовані проти віри аргументи. Фома Аквінський вважав філософію своєрідною раціоналістичною основою для ірраціональної теології. Його принцип: філософія є служницею теології. Але і роль Розуму у житті людини Фома Аквінський вважав дуже важливою. Розум є основна якість людської душі, з її допомогою людина може керувати своєю волею: хто проти розуму, той і проти людини.

У 1269 році папа направив Фому Аквінського до Парижського університету, де йому було доручено вирішити нарешті Суперечку про універсалії. Він створив серединну теорію, яка об’єднала в собі всі позиції: унверсалії існують і до речей (у Божественному розумі), і в речах (як суть речі), і після речей (як назва речі, яка з’являється у людському розумі при абстрагуванні від неї).

Фома Аквінський був другим, після Ансельма Кентерберійського, теологом, котрий намагався довести існування Бога. Він навів п’ять доказів, головним з яких є телеологічний доказ: все, навіть те, що здається випадковим, має насправді мету, сенс, є корисним. Отже, існує Дещо, що спрямовує всі речі до певної мети, а це і є Бог...

Система Фоми Аквінського, томізм, аж до нашого часу є офіційною філософською доктриною католицької Церкви. А її засновник у 1323 році був зарахований до ліку святих.