Західна (латинська) донікейська патристика. Тертулліан

Тертулліан (бл. 115 – 225 рр.) для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Народився Тертулліан у місті Карфаген в язичницькій родині. В юності він отримав чудову риторську освіту і поїхав до Риму, де став відомим адвокатом.

Близько 193 р. Тертулліан прийняв християнство і зайнявся основними богословськими питаннями, важливішим серед яких було питання про Трійцю, про відношення один до одного трьох Божественних іпостасей (ликів) – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого.

Тертулліан заперечує можливість філософського осмислення християнства, намагаючись акцентувати увагу на ірраціоналізмі віри. Він був впевнений, що адекватний переклад положень віри на мову логіки і раціонального філософствування неможливий. Він переконаний, що віра і розум не є тотожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо самостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідомості.

Тертулліан впевнений, що розум має зупинитись там, де починається віра. На його думку, не слід шукати логіку в тому, що здається нам абсурдним. Тим більше не треба шукати приховані смисли в тому, що повинно розумітись буквально. Для того і дана людині віра, щоб сприймати буквально те, що вище людського розуміння. А тому, чим абсурдніше те, про що йдеться у Святому Писанні, чим воно незрозуміліше і неможливіше, тим більше у нас підстав для віри у його божественне походження. Саме так і сформулював Тертулліан свій відомий принцип: «Вірю, тому що абсурдно».

Заперечуючи античну філософію, сприйняту ним багато в чому через вчення скептиків, які говорили про неможливість пізнання як такого, Тертулліан вважав, що існує єдиний можливий шлях пізнання – пізнання вірою.І першою щаблиною пізнання, на думку філософа є душа, яка близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі всю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом.

Тертулліан у теоретичних положеннях не завжди послідовний. Зокрема, ця непослідовність проявляється у розумінні Тертулліаном Трійці, або тринітарної проблеми. Його беззаперечним пріоритетом є введення терміна «trinitas» (що означає «троє в одному») для характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте, тут простежуються ідеї субординації. У Тертулліана Бог-Отець – абсолютна досконалість. Щодо Сина, то попри всі проголошення його досконалості, друга іпостась, або лік Божества – Син – є досконалістю нижчого ґатунку у порівнянні з Отцем. Бо у Сина, згідно з Тертулліаном, зовсім інша сутність. Він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Однак, він є втіленням вищого морального ідеалу. Нарешті, душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється у тіло.

Таким чином, з усього вищесказаного можна зробити висновок про велику теоретичну залежність Тертулліана від античної філософської спадщини. З іншого боку, Тертулліан – це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але і на духовних нащадків наступних віків.

Післянікейська патристика. Діонісій Ареопагіт

Післянікейська патристика охоплює період IV – VIII ст. Ідейні і теоретичні засади цього етапу були закладені першим Вселенським собором християнської церкви, що відбувся у м. Нікеї 325 року.

На Нікейському соборі крім інших вирішувалась проблема співвідношення Отця і Сина. Були представлені дві протилежні точки зору: пресвітера Арія (представника Антиохійської богословської школи) і єпископа Афанасія (лідера Александрійської богословської школи). Арій наполягав, що Божество – вічне, незмінне і абсолютно просте. Йому протистоїть тварний світ, який пов’язаний з часом, мінливий, матеріальний (а тому не може бути простим). Отже, якщо Бог завжди простий і ніколи не складний, то все, що Ним створене, або походить від Нього, не є Бог. Тому Син – то є звичайна твар, що матеріальна і пов’язана з часом. Отже, Син – лише подібний до Отця, або подібносущий.

Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Афанасій впевнений, що Син є не простою якістю Отця, а єдиною з Ним божественністю сутністю. Отже, Син – єдиносущий до Отця.

На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила сформулювати Символ Віри, де визначалось, що християни вірують «у єдиного Бога, всемогутнього Творця усього видимого і невидимого. А також во єдиного Господа, Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого... єдиносущого з Отцем своїм...».

Найбільш значною і загадковою постаттю післянікейської доби був Діонісій Ареопагіт.

На церковному соборі у 532 році були вперше представлені чотири трактати, підписані іменем: Діонісій Ареопагіт. Ім’я це було відомим – воно згадувалось у «Діяннях апостолів». Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу – Верховного суду Афін), високоосвічений афінянин прийняв християнство під впливом проповіді апостола Павла. У VI столітті всі були впевнені в тому, що автором знайдених трактатів є той самий легендарний Діонісій Ареопагіт. Тільки в епоху Відродження було доведено, що трактати ці не могли бути написані раніше VI століття, в той час як Ареопагіт жив у І ст. Після цього автора почали називати Псевдо-Діонісієм.

В його творах йдеться про те, що Бога можна пізнавати двома шляхами.

Перший підхід, названий негативною теологією(апофатизм), означає розуміння того, що Бог – є «ніщо», тобто «ніщо з цього світу». Ніщо з того, що є в нашому світі, ми не можемо порівняти з Богом – Він надзвичайно вищий, більший, істинний за будь-яку річ, будь-яке поняття і визначення. В порівнянні з цим світом Бог – Інакший. І пізнається Він не через розмірковування про Нього, але через «неосяжне з Ним з’єднання». На думку Діонісія Ареопагіта, ми можемо посилатись на Бога як на Початок, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення є імена Бога, що схоплені різноплановим людським сприйняттям.

Другий підхід, названий позитивною теологією(катафатизм) означає відчуття того, що весь світ, все існуюче є певний образ Божий. Катафатизм пізнає Бога через пізнання сутнісних законів світобудови, що самі собою є наслідком або образом Божого творіння.

Діонісій Ареопагіт вважав, що між Богом і світом існує межа. Вона полягає у принциповій різниці існування Бога та існування світу. Існування Бога є «сокровенна безмежність», або транс, до якого нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу полягає тільки у причетності до божественного буття, до «сокровенної безмежності».