Латинська патристика. Августин Блаженний

Латинська (західна) післянікейська патристика представлена низкою видатних діячів, серед яких особливе місце займає постать Августина.

Августин Блаженний (354 – 430 рр.) народився у місті Тагаст на території сучасного Алжиру в родині римського чиновника. Батько його був язичником і лише перед смертю перейшов у християнство, піддавшись переконанням глибоко віруючої дружини. Августин отримав класичну літературно-юридичну освіту у Карфагені. У вісімнадцятирічному віці, знаходячись під впливом Вергілія та Цицерона, він відкриває в собі покликання до філософії. Він вчиться і викладає, відкривши школу у Тагасті.

У 383 році Августин переїжджає до Риму, а потім до Мілана, де працює придворним ритором. Саме тут у віці тридцяти двох років ознайомившись з працями Філона Александрійського, Орігена, а також з трактатами Плотіна, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру. Практично одразу після цього Августин повернувся до Тагасту. У 396 році християнська паства африканського міста Гіппон обрала його єпископом.

Перебуваючи на такій посаді, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. Його літературна спадщина нараховує
113 трактатів, 218 листів і більше ніж 500 проповідей.

З усієї августинівської спадщини зупинимось на основних проблемах християнської теології, рішення яких ним було запропоновано. Серед них: проблема пізнання та проблема творення.

Августин вважав, що в центрі пізнання стоїть Бог, тому його філософію називають теоцентричною. Августин дійшов висновку, що шлях богопізнання є складний шлях віри та сумніву. Неможливо пізнати бога, не віруючи в нього – з віри починається пізнання. Це, безумовно, дивне пізнання – людина починає пізнавати те, у що вже вірить.

«Вір, щоб розуміти» – перша частина правила пізнання Августина. Парадокс вирішується ним таким чином: знання про Творця світу вже закладене Ним у людині, і його необхідно лише згадати, а для цього необхідно повірити. Але, повіривши, почавши згадувати, людина повинна весь час перевіряти – чи правильно вона згадує, чи не йде її розум, настільки недосконалий у порівняння з Божественним, хибними шляхами. І ось тут і необхідний сумнів – сумнів, заснований на вірі. «Розумій, щоб міг вірити» – такою є друга частина правила пізнання Августина.

В центрі світобудови, за Августином, знаходиться Бог – причина існування всього сущого, всіх його змін. Бог не тільки створив світ, але й продовжує творити його – світ не розвивається сам, все, що в ньому відбувається, є реалізацією Божого задуму.

Аврелій жив в дуже тяжкі часи для Римської держави. Племена остготів, вестготів, вандалів вторгались на її територію з усіх боків. У 410 році війська Аларіха захопили і пограбували Рим. Це викликало серед римлян нехристиян антихристиянські хвилювання – вони вважали, що християнство послабило Рим. Все це, можливо, спонукало Августина до написання багато в чому підсумкової для його філософської творчості книги «Про град Божий», де він виклав першу і найважливішу в історії людської думки концепцію історичного розвитку роду людського.

Від початку світу, вважав Августин, існує розділення на град Божий, до якого відносяться всі духовні сили, віддані Богові, істинні християни та доброчесні люди, і град Земний, до котрого належать всі обтяжені гріхами, безчесними справами, плотськими втіхами. Засновником земного града, на думку Августина, був братовбивця Каїн, якому в історії Риму відповідав братовбивця Ромул. Рим для Августина є втіленням града земного, і всі, хто прагне до граду Божого, що дає спасіння та вічне життя або істинне буття, повинні відмовитись від Риму. Загибель Риму, схвалена Августином, повинна була сприяти розповсюдженню християнства серед варварських народів – і Августин виявився правим, тому що і остготи, і вестготи, а потім і вандали в решті решт прийняли християнство. Хід людської історії, вважав Августин, буде визначатися протистоянням цих двох градів – і так аж до Страшного суду, Апокаліпсису, в результаті якого врятуються тільки люди, що обрали град Божий.

Августинівська концепція історії отримала назву есхатологічної, тобто орієнтованої на кінець світу. Але його сучасникам і взагалі людям Середньовіччя вона зовсім не здавалась похмурою та песимістичною. Навпаки, вони вважали її цілком оптимістичною – адже вона давала сенс існуванню людства, вказувала йому ясну мету.