ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ ЖУКОВСЬКИЙ

(1783-1852)

В. Жуковський — уродженець Тульської губернії; помер у Баден-Бадені. Служив при дворі Миколи I, зіграв значну роль у долі засланих декабристів, допоміг О. Пушкіну, М. Гоголю, О. Герценові та Т. Шевченко. Вважав, що повинен підняти, створити свою душу і зробити все, що можна, для інших.

У Третьяковській галереї знаходиться портрет В. Жуковського, написаний у 1816 році його знаменитим сучасником Орестом Кіпренським. Усе в цьому портреті підпорядковано розкриттю внутрішнього світу поета-романтика, автора елегій та балад.

В. Бєлінський "подвиг Жуковського бачив у тому, що він увів у російську поезію романтизм". Його поезія відкрила в російській літературі "серце" і "душу". Послідовник М. Карамзіна, В. Жуковський розглядав "чутливість" як відчуття, як перший момент духовного життя, що пробуджується. "Думка, що стала переживанням", глибоке почуття, що вмістило міркування про життя і долю людини — саме в цьому і полягало новаторство Жуковського. Варто сказати про моральну природу його поезії, про етичну спрямованість його творів, що, власне, і визначило специфіку художнього методу Жуковського.

Его стихов пленительная сладость

Пройдет веков завистливую даль.

И, внемля им, вздохнет о славе младость,

Утешится безмолвная печаль,

И резвая задумается радость, -

так визначає значення свого вчителя О. Пушкін. Кожен у поезії Жуковського знайде найтонші переживання душі, відкриє для себе найбагатший внутрішній світ людини.

В. Жуковський — перекладач, причому вільний. Його вільний переклад міг змагатися з оригіналом. Він перекладав Ф. Шіллера, Й.В. Гете, Т. Грея, Дж. Байрона, Г. Бюргера та багатьох інших. У літературному суспільстві "Арзамас" він — беззмінний секретар. Під кожним протоколом він підписувався одним словом "Светлана".

В. Жуковський був людиною свого часу, і його творчість найкраще характеризує розвиток російської класичної літератури початку XIX століття. "Літературний Колумб Русі", перший поет нового часу створює елегії, байки, прозу, балади, казки, що викликає роздратування в послідовників класицизму. В. Жуковський створює 39 балад і одержує прізвисько "Светлана", на честь однієї з найбільш самобутніх, найсвітліших балад поета. Сюжет "Светлани" багато в чому нагадує сюжет "Людмилы" (переклад "Ленора" Г. Бюргера) — однієї з перших балад Жуковського. Балада створювалася в період Вітчизняної війни 1812 року. Як і в романтичній оді "Певец во стане русских воинов", так і в баладі "Светлана" Жуковський приводить читача до дуже цікавої думки: героїка і перемога у війні 1812 року не стільки пов'язані з обов'язком перед Вітчизною, зі стратегією і тактикою великих полководців, скільки з природністю кохання — кожного воїна дома чекала кохана, саме до неї прагнув він усією душею. Оригінальність "Светлани" пояснюється ще й тим, що в ній оживає "переказ про глибоку давнину". Стихія народного життя, фольклор стають для Жуковського джерелом високої поезії, що не простили йому епігони класицизму.

Раз в крещенский вечерок

Девушки гадали:

За ворота башмачок,

Сняв с ноги, бросали.

       Пізно ввечері, сидячи перед дзеркалом, Світлана мріє про далекого нареченого і непомітно засинає. Уві сні їй приходиться пережити те ж саме, що сталося з Людмилою, — вона бачить мертвого нареченого. Прокидається Світлана вранці. За вікном відкривається сонячний морозний пейзаж, дзенькає дзвіночок, сани зупиняються біля воріт, і на ґанок піднімається статний гість — не мертвий, а живий наречений Світлани. Усе похмуре і фантастичне залишається увісні, щаслива зустріч двох закоханих відбувається в дійсності.

Баладний світ у Жуковського складається з двох половинок: добра і зла. Автор намагається проникнути в складну діалектику добра і зла. Ідеал непереможної моральної чистоти завжди протистоїть "жорстокому століттю". У баладі "Ивиковы журавли" саме птахи вказують на справжніх убивць мандрівного співака. У перекладі балади Гете "Лесной царь" дитина в Жуковського вмирає від хвороби (природна смерть), у Гете — від лісового царя (чи не диявол з хвостом). В. Жуковський добріший, як відзначає М. Цвєтаєва, до читачів. І доброта лежить в основі естетики романтизму. Без В. Жуковського російська література не мала б О. Пушкіна. Остаточна перемога романтизму відноситься до 1820 року - вихід у світ "Руслана и Людмилы". Жуковський був вражений твором Пушкіна і на подяку подарував йому свій портрет з написом "Переможцеві учню від переможеного вчителя". Це і є шляхетність генія.

АДАМ МІЦКЕВИЧ

(1798-1855)

Адам Міцкевич народився на хуторі Заосьє біля Новогрудка (нинішня Білорусь), вчився у Віленському університеті (Вільнюс), п'ять років прожив у Росії (Москва, Петербург, Одеса, Крим), значну частину життя – за кордоном, похований у Парижі. І тільки через 30 років останки великого поета були перевезені в Польщу і поховані в ніші древнього замка Вавель у Кракові, неподалік від ніші Тадеуша Костюшко.

"Пан Тадеуш" — найвизначнішій твір А. Міцкевича, пройнятий прагненням поета розбудити у своїх співвітчизників патріотичні почуття, об'єднати і відродити рідну країну. Поема ця залишилася живою і донині, читаючи її, народ "вчиться говорити і мислити по-польськи". Національно-визвольний рух, зображений у поемі, є класичним зразком національної епопеї. Образом пана Тадеуша автор показав своїм сучасникам приклад беззавітного служіння Вітчизні, єднання сил для боротьби за її волю.

Боротьба —це слово, яким найкоротше і найвірніше можна схарактеризувати життя і творчість Міцкевича. Він був митцем дивної пильності і найтоншого слуху, незрівнянної сили слова. Волелюбні настрої, боротьба за утвердження національного мистецтва визначили романтичний характер творчості найбільшого польського поета. Інтерес романтиків до життя народу тісно переплітається з інтересом до минулого своєї країни. Творчість Міцкевича не була в цьому значенні винятком. Із досліджень поета з історії рідного міста Новогрудка виникла "литовська повість" у віршах "Гражина". У літературознавстві її зараховують до поеми, навіть балади. Сюжет твору пов'язаний з дійсними історичними подіями — героїчною боротьбою литовського народу в XII—XIV ст. за свою незалежність від тевтонського ордена хрестоносців. Князь Литавор, щоб заволодіти містом Лідою, готовий затіяти братовбивчу війну проти Вітольда і ввійти в змову з найлютішими ворогами Вітчизни — тевтонськими рицарями. Раднику Литавора Римвиду не вдається відговорити князя, і тоді Римвид, "вірний батьківщині своїй", відкриває Гражині підступний задум її чоловіка. Образ Гражини складний, у її душі вступає в протиборство обов’язок дружини і обов’язок патріотки, перемагає друге. Соромлива жінка і покірна дружина перетворюється у відважного воїна, ціною власного життя одержує перемогу над ворогом. У поемі проглядалося романтичне сполучення протилежних начал, можливість глибокого внутрішнього перелому (красуня-дружина перетворювалася в безстрашну войовницю, гордий князь — у безутішного коханого, який зійшов на похоронне вогнище). Сюжет поеми чітко концентрувався навколо однієї події і разом з тим будувався так, щоб домогтися стрімкого розвитку дії і створити атмосферу романтичної загадковості. Новизна поеми відчувалася в переплетенні елементів ліричної та епічної оповіді. Авторська позиція виражена в образі Римвида, мудрої і старої людини, що закликає до єднання і згуртування народу.

Демократизм творчості А. Міцкевича позначився, насамперед, у баладах, героями яких є прості люди, судженнях цих людей про основи людської моралі, їх протесті проти несправедливості, їх шляхетних почуттях і волелюбних прагненнях.

У баладі "Свитязь" знайшли яскраве відображення патріотичні почуття, ідея жертовності в ім'я Батьківщини. В основі сюжету — легенда про затоплене місто, народні перекази і повір'я про свитязянок, про перетворення дівчат на квіти. Але фантастика в цій баладі набула реального сенсу. Місто виявилося затопленим з волі жінок, які захищали його, щоб воно не дісталося ворогам. Дівчата перетворилися в чудодійні квіти, від дотику яких ворог умирав.

"Білий колір безгріховності своєї" зберігають квіти, "не образить їх прийшлий лиходій дотиком мерзенним". Дотик обіцяє смерть.

Як у слов'янському фольклорі державна зрада зображувалася як подружня невірність, так і в баладах Міцкевича зрада Вітчизні зображувалася як зрадництво.

У баладі "Свитязянка" юний стрілець дає вічну обітницю в коханні лісовій діві, але дивовижна діва зваблює юнака.

       Вмиг позабыты душой омраченной

Клятвы пред девою лесною;

К гибели мчится стрелок, ослепленный

Новой взамен красотою.

Кохання у баладника Міцкевича – це не тільки радість, але й насамперед страждання, така природа цього почуття. Балада "Рибка" являє собою зворушливу оповідь про долю селянської дівчини, спокушеної і кинутої поміщиком.

Христя перетворюється на рибку, вона не змогла перенести зраду коханого. У баладі відображена і соціальна нерівність:

       Пан обманывал, что любит,

Лгал, что сделает женою,

Кристю нынче он погубит —

Под венец идет с княжною.

       Але Бог справедливий. Пан і пані перетворюються на кам'яну брилу. На березі залишається слуга з дитиною на руках. Подібний сюжет знаходимо і у творчості Т. Шевченка ("Катерина").

Балади Міцкевича стали значним кроком до демократизації поезії, що стала доступною, зрозумілою і близькою тим широким колам народу, до яких звертав своє поетичне слово А. Міцкевич.