Живопис раннього Відродження

1. Тісний зв'язок живопису раннього Відродження з архітектурним простором.

2. Готичні традиції, у надрах яких формувався живопис раннього Відродження:

• фреска як техніка монументального живопису;

• заміна шпалер, що покривали стіни готичних храмів, мальовничими композиціями ("килимовий стінопис");

• випадкове додавання кожної наступної мальовничої композиції до вже існуючих;

• підпорядкування людських фігур у стінописі орнаментальним візерункам;

• посилення враження від архітектурних форм засобами розпису ("архітектурні" розписи);

• використання реальних архітектурних мотивів у мальовничому образі;

• фрескова техніка al secco "по сухому".

3. Творчість Джотто – "ґрунт, на якому виросло все європейське мистецтво нового часу":

• фрескова техніка Джотто "buon fresco";

• поява ілюзії глибини у фресках Джотто;

• чітка розчленованість фрескового циклу на яруси, окремі клейма та міцний тематичний зв'язок між ними;

• єдність композиції, але в межах однієї сцени.

4. Поступове формування основних принципів європейської картини в XV столітті (кватроченто):

• поява в XV столітті окремої, композиційно замкнутої, фрескової композиції, розрахованої на чітко фіксоване положення глядача;

• винахід основ лінійної перспективи як прагнення пізнати і виміряти простір. Часте протиріччя реального архітектурного простору й ілюзорної перспективи фрески;

• "Трійця" Мазаччо як еталон монументального мальовничого панно раннього Відродження (ілюзія глибини за допомогою правильно побудованої перспективи, пірамідальна композиція як передача ідеї сходження від земного до божественного);

• остаточне усунення функції розпису як прикраси стіни у творчості Філіппіно Ліппі — відокремлення процесу "проживання" архітектури від процесу споглядання живопису;

• поява нових тем у живописі раннього Відродження (античні міфи, портрети) як відображення пильної уваги до "земного життя";

• активне зростання ролі контурного малюнка у творчості С. Боттічеллі.

Творчість Рафаеля

1. Народження Рафаеля в родині художника Джованні Санті. Навчання професії в батька і робота з ним у якості підмайстра. Часте зображення мадонн у роботах Д. Санті.

2. Навчання в Пьєтро Ваннуччі (Перуджино):

• поняття композиції як гармонійного сполучення частин цілого;

• принцип спрощення композиції і побудова картин за геометричною схемою в майстерні Перуджино;

• основні композиційні фігури, що застосовувалися в живописі Відродження (на прикладах полотен Рафаеля):

• хрест ("Сон лицаря");

• трикутник ("Заручення Марії");

• коло чи овал ("Мадонна Конестабіле");

• чуйність Перуджино до настрою ландшафту й архітектури, тісний зв'язок з ними фігур персонажів.

3. Флорентійський період у творчості Рафаеля ("Період мадонн");

• підмальовок (малюнок вугіллям на ґрунті) як початковий етап і конструктивна основа мальовничого полотна;

• вироблення графічної чіткості і гармонійності в лініях картини;

• принцип урівноваженості мас у композиції картини;

• урівноваженість мас на картинах Рафаеля;

• статична та динамічна композиція в живописі;

• пошуки Рафаелем прийомів динамізації композиції ("Положення в труну") і протиріччя динамічної композиції з квадратним форматом полотна;

• "тондо" як найбільш урівноважений і гармонійний формат полотен в епоху Відродження.

4. Римський період творчості Рафаеля. Робота на замовлення пап у Сікстинській капелі Ватикану (фреска "Афінська школа"). Вирішення тут специфічних задач руху образотворчого простору:

• стрімке розширення образотворчого простору вширину і всередину;

• подолання "недоторканості" переднього плану образотворчого простору;

• рух всього ілюзорного простору назустріч глядачеві разом із Платоном і Аристотелем (точкою сходження).

5. Виявлення внутрішнього світу персонажа в портретах і зіставлення його з зовнішнім виглядом ("Портрет кардинала", "Портрет графа Бальтасаре Кастільйоне", "Донна Велата").

6. Робота над "Сікстинською мадонною" за замовленням монастиря св. Сикста в Пьяченце:

• ідея жертовного принесення божественного сина зі світу абсолютного світла в земний світ;

• вертикально-глибинна композиція картини;

• реальність світу глядача ("вітер, що дує зі світу глядача");

• замкнутість композиції (фігури ангеляток на передньому плані);

• символіка колірного рішення полотна.

Леонардо да Вінчі

1. Навчання Леонардо да Вінчі в майстерні А. Верроккіо та перші самостійні роботи.

Використання руху фігур для вираження "пристрастей душі".

2. Наукова розробка Леонардо да Вінчі теорії живопису для викладання в Міланській академії мистецтв; висування мистецтва перспективи як засобу створення на площині ілюзії простору на перше місце в навчанні.

3. Уточнення принципів лінійної перспективи:

• зменшення масштабу предметів по мірі їхнього віддалення від глядача;

• збереження відношення висоти предметів до їхньої ширини на будь-якій відстані від глядача;

• скорочення ліній глибини предметів по мірі їх віддалення від глядача;

• перетинання рівнобіжних ліній, що йдуть у глибину картини, в одній точці на обрії, яка називається "точкою сходу";

• "пряма перспектива" як один із варіантів лінійної перспективи з точкою сходження в центрі композиції.

4. Відкриття Леонардо да Вінчі законів тональної та повітряної перспективи:

• закон тональної перспективи: предмети, по мірі їхнього віддалення від глядача, здобувають усе більше "холодний" (синюватий) тон;

• закон повітряної (світлової) перспектив: по мірі віддалення предметів від глядача їх контури усе більше розпливаються.

5. Визначення картинної "лінії обрію" як місця геометричного і тонального злиття лінії землі і лінії неба.

Вивчення в майстерні Леонардо особливостей людини та її рухів:

• вікових особливостей людських облич і зміни рис обличчя, відповідно до емоційного стану. Спроби передати різне сприйняття події різними людьми ("Поклоніння волхвів");

• анатомії людини (метод "анатомічних штудій" у вихованні художника). "Святий Ієронім" — синтез вивчення анатомії і руху людини;

• переосмислення горизонтально-симетричної композиції картин раннього Відродження і спроба побудувати значеннєву композицію ("Таємна вечеря");

• принцип природного емоційного зв'язку між персонажами картини в мадоннах Леонардо ("свята співбесіда");

• введення в мистецтво естетики потворного ("карикатури");

• відмова від зображення природи як тла і наділення її багатозначним змістом ("Мадонна в скелях", "Джоконда").

6. Картини "Свята Анна", "Іоанн Хреститель" і "Мона Ліза" ("Джоконда") як філософський підсумок творчості Леонардо да Вінчі. Вираження леонардівського уявлення про світ у посмішці, "повної іронії і розуму, що показує усвідомлення границь доступного людському розуму".

Творчість Мікеланджело

1. Багатогранність таланту Мікеланджело (скульптор, живописець, архітектор, поет). Скульптурне, об'ємно-пластичне дарування як провідне в його творчості.

• Знайомство в юності з античними скульптурами, роботами Джотто, Донателло, Мазаччо.

• Виявлення уже в юнацьких роботах основних художніх рис стилю Мікеланджело: монументальності і пластичної моці, внутрішньої напруженості і драматизму образів.

2. Принципово новий метод роботи Мікеланджело з кам'яною брилою ("метод ванни") і необхідність ясного внутрішнього бачення майбутнього твору, створення цим методом.

3. Освоєння Мікеланджело нових типів руху у скульптурі:

• перебільшений, часто спіральний, рух, що виявляє глибокий душевний конфлікт ("Перемога");

• рух, що зароджується, як передача раптово народженого внутрішнього прагнення ("Мойсей", "Давид");

• затриманий, придушений рух, що веде зовнішній вплив у внутрішній світ ("Сковані раби" для гробниці папи Юлія II).

Виявлення в скульптурі боротьби волі з внутрішніми підсвідомими імпульсами (скульптури-алегорії для капели Медічі у Флоренції).

4. Робота Мікеланджело над розписом Сікстинської капели у Ватикані:

• урочистість і гімність цілісної композиції фрески;

• старозавітні сюжети розпису;

• чіткість пластичного ліплення фігур;

• напружена виразність малюнка;

• переваги в барвистій гамі приглушених вишуканих кольорів;

• міркування про марність людського життя у фресці "Страшний суд".

5. Відхід від скульптури й живопису в пізній період і звернення до архітектури. Основні риси архітектурного стилю Мікеланджело:

• підвищена пластичність, динамізм і напруженість мас;

• часте використання рельєфного оформлення стін;

• свідома організація сприйняття глядачем світлотіні в архітектурі за допомогою пілястр, об'ємних карнизів, віконних лиштв і порталів;

• сполучення в одному будинку барокових динамічних і класично строгих інтер'єрів (бібліотека Лауренціана);

• створення першого ренесансного єдиного містобудівного ансамблю (площа Капітолія).

• З'єднання глибокої думки, трагічної емоції і невеликої форми в мадригалах і сонетах Мікеланджело.

Високий Ренесанс у Венеції

1. Розташування міста на архіпелазі, що нараховує більше ста островів.

• Собор Святого Марка — символ міста і центр громадського життя. Площа Святого Марка.

2. Природа Венеції і пошуки художниками особливого колориту.

3. Поява у Венеції олійних фарб за рецептом Я. ван Ейка. Використання Джамбелліно сполучення олії і темпери для одержання більш глибокого і насиченого колориту.

4. Остаточне звільнення масляного живопису від традицій темпери і фрески (Джорджоне, Тиціан).

• Різноманіття таланту Тиціана Вечелліо:

• свіжість, прозорість фарб Тиціана;

• сміливе пластичне ліплення форми;

• умілі прозорі лессіровки, що не ховають підмальовка і місцями оголюють фактуру полотна;

• використання прийому "косої перспективи" (різко зміщена від центру композиції точка сходу);

• сміливе використання можливостей вертикального формату ("Піднесення");

• становлення історичної композиції ("Битва під Кадоре");

• життєво-повнокровне трактування міфологічних і релігійних сюжетів ("Даная", " Марія Магдаліна, яка кається");

• тонкий психологізм у портретному живописі.

• З'єднання точності малюнка Мікеланджело з колоритом Тиціана у творчості Тінторетто (Якопо Робусті).

Музика Відродження

1. Розмаїтість (varietas) і гармонійне сполучення різноманітних елементів як основа музичних композицій Відродження.

• Поява нового середовища побутування музики (міський слухач, аматорське музичення).

2. Середньовічне compositio — складання твору з готових канонічних елементів і відроджене inventio — винахід досконало нового добутку.

3. Гільом де Машо і плин "ars nova" ("нове мистецтво", XIV століття) — активний взаємовплив канонічних церковних і народно-пісенних музичних елементів.

4. Французька хорова пісня (shanson) як найпопулярніший жанр професійної музики в XV – XVI століттях. К. Жанекен і його образотворчі хорові полотна.

5. Різмаїття видів пісень в італійській музиці: каччія ("мисливська пісня"), балада (танцювальна пісня), фротолла (міська "пісня юрби"), віланелла (селянська пісня).

• Мадригал — вершина хорової пісенності Відродження.

Періодизація творчості
вІЛЬЯМа ШЕКСПІРа

(1564–1616)

Англія на рубежі XVI—XVII ст. знаходилася в стані роздвоєності між минулим і майбутнім. Буржуазні відносини, що прийшли на зміну феодальним у багатьох країнах Західної Європи, становили новий зміст сучасної В. Шекспіру епохи.

У XVI ст. Англія стає однією з наймогутніших держав світу. Почуття національної гідності проймає ті поеми й історичні драми В. Шекспіра, де показано зміцнення англійської держави.

В. Шекспір народився в 1564 році, 23 квітня, у маленькому англійському містечку Стредфорді-на-Ейвоні, що нараховує близько 2000 жителів. Мати письменника Мері Арден належала до збіднілого дворянському роду, становище і заняття якого визначалися невеликим земельним наділом. Це були фермери, скоріше, просто поміщики. Батько драматурга Джон Шекспір походив із селян, але в Стредфорді займався торгівлею зерном, вовною, конями, м'ясом. Його обирали на ряд дуже почесних посад у міському керуванні. У 1565 р. він стає олдерменом (главою міської ради), а в 1571 р. — мером міста. Наприкінці 80-х років XVI ст. Джон Шекспір розорився, але труднощі і неприємності не зломили його, він завжди залишався веселою і життєрадісною людиною.

У батьків В. Шекспіра була велика сім’я — чотири дочки і чотири сини, деякі з них померли у ранньому дитинстві.

Про освіту, отриману В. Шекспіром, немає ніяких достовірних відомостей. Вважається, що майбутній драматург учився в Стредфордській граматичній школі, де викладали англійську, латинську, грецьку мови, знайомили з Біблією. Учні граматичної школи читали Вергілія, Цицерона, Горація, Плавта, Теренція, Сенеку.

У 1582 р. В. Шекспір женився на Анні Хетуей, яка була старша від нього на вісім років. Незабаром у молодої пари народилася дочка, і ще через кілька років близнюки – Гамлет і Джудит.

Що робив і де знаходився Шекспір з 1585 по 1590 роки — невідомо. Таємницею залишається й інше — у 1592 році В. Шекспір був уже популярним лондонським драматургом, а в 1593 р. його драми ставилися в трупі Бербеджа.

За перше десятиліття своєї творчості (90-і роки XVІ ст.) Шекспір написав велику частину своїх творів (20 з 37). У 1599 р. королівська трупа Бербеджа побудувала новий театр "Глобус" у Лондоні, актор і автор В. Шекспір став одним з головних пайовиків цього підприємства. Наприкінці 90-х років XVI ст. авторитет В. Шекспіра був загальноприйнятим, незабаром він одержує дворянський титул.

Великий англійський драматург епохи Відродження у своїх творах прославляє чесну дружбу і піднесене кохання ("Ромео і Джульєтта"), висміює мрійливий індивідуалізм ("Марні зусилля любові"). Його ідеалом стає людина, здатна осягнути таємницю світобудови ("Гамлет"). Не просто споглядання, а енергійна боротьба за інтереси єдиної, сильної держави ("Генріх IV") становлять життєвий шлях його героїв. Шекспір відкидав нетерпимість пуритан ("Дванадцята ніч") і не міг без ненависті говорити про феодальне свавілля ("Річард III", "Тімон Афінський").

В. Шекспір створив біля тисячі художніх образів, і в кожнім із них — частка його душі, не випадково п'єси називають найбільш правильною автобіографією Шекспіра.

Дослідники умовно виділяють такі періоди творчості великого драматурга.

Перший період (1590 – 1600 рр.) — час надій, окриленості, спроби сил у всіх жанрах, гучного успіху і слави. У другий період творчості (1601 – 1608 рр.) він пише, крім декількох комедій, трагедії "Гамлет", "Отелло", "Король Лір". А в 1609 році наступила нова зміна інтонацій (третій період: 1609 – 1612 рр.), у п'єсах зазвучала віра в майбутнє, особливо в драмі "Буря".

На рубежі XVI і XVII століть В. Шекспір переживає глибоку драму. Багато хто з його друзів і прихильників постраждали в результаті розгрому одноденного заколоту графа Ессекса проти Єлизавети I. Але просвітління в його творчості все-таки намічається наприкінці життя. Він утопічно вірить у кінцеву перемогу добра, гуманних начал у людині.

У 1612 р. літературно-театральна діяльність Шекспіра припиняється. Він більше не пише і не виступає на сцені, а їде з Лондона у свій рідний Стредфорд, де й помирає 23 квітня 1616 року у 52-річному віці.

Йоганн Вольфганг ГЕТЕ

(1749-1832)

Гете народився у Франкфурті-на-Майні в забезпеченій родині доктора права. Вчився у Лейпцизькому і Страсбурзькому університетах, знав п'ять мов.

В історії німецької і світової літератури небагато знайдеться письменників, чиє життя і творчість здивували б нащадків.

Творчість Гете, що віддалене від нас на два століття, зовсім неможливо зрозуміти поза історичними умовами Німеччини XVIII століття — епохи Просвітництва. У знаменитій статті "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" німецький філософ Іммануїл Кант стверджував: "Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття". Усе життя Гете можна розглядати як "вихід" з цього стану. Иоганн Вольфганг був великим вченим в області природничих наук (оптика, біологія), займався державною діяльністю, був главою кабінету міністрів, сприяв розвитку економіки, фінансування, промисловості та науки.

Гете був одним із найбільш освічених, обдарованих і різнобічних людей свого часу; особистістю багатогранною: прозаїком, драматургом, поетом, політичним діячем, філософом, філологом, природознавцем. Його творча спадщина велика і різноманітна. У світову літературу він увійшов як творець безсмертного творіння.

"Бурхливий геній", заговоривши про безмежні можливості людини, захищав ідею побудови гуманного людського суспільства ("народ вільний на землі вільній"), утверджував моральні цінності, що сприяють самосвідомості людської особистості (велич людини в подоланні власних помилок). Прихильник літературного руху "Бурі і натиску", Гете відкидав класицистичні норми, що сковують творчу індивідуальність письменника, відстоював ідеї національної своєрідності літератури і свободи творчості:

Свободу смелую приняв себе в закон,

Всезрящей мыслию над миром он носился,

И в мире все постигнул он —

И ничему не покорился.

У цих чотирьох рядках, написаних В. Жуковським, який був у дружніх стосунках з Гете, дана дуже чітка характеристика життєвого кредо німецького письменника.

Трагедія у віршах "Фауст" (частина І — 1808, частина II — 1831) — величніший витвір Гете, над яким він працював усе життя. Можна назвати доктора Фауста одним із супутників Гете на шляху до розуміння істини. Споконвічна тяга людства до знань завжди поєднана з трагічними помилками й оманами, можливо, тому драматичну поему Гете часто називають трагедією, трагедією пізнання. В основі твору лежить легенда про славнозвісного чарівника і чорнокнижника Іоганна Фауста, який у своїй невтримній допитливості вийшов за межі дозволеного пізнання, і за це його забирає диявол. Легенди і перекази фаустовського циклу (ХV — XVI ст.) зводилися, по суті, до одного питання — про дозволені границі людського пізнання. Народні книги ніби попереджали: грішно прагнути осягти все, що дано знати одному лише Богу.

"Фауст" — філософський твір, у якому автор намагається розв'язати основні питання буття: сенс життя, поняття щастя, кохання, сили людського духу. Якщо в першій частині трагедії автор розповідає про почуттєві спокуси людини, то в другій частині Гете вед мову про Фауста — мудреця, який практично перетворює в життя свої ідеї.

Твір починається з "Прологу на небі", де укладається договір-суперечка Бога і Мефістофеля. ("Простите! Увидите воочью. У вас я сумасброда отобью, немного взявши в выучку свою"). Але Господь спокійно і велично дає на те повноваження, не погоджуючись дійсно на парі, — він не сумнівається, що Мефістофель буде осоромлений, і саме це буде розплатою його за програш. "Ты проиграл наверняка. Чутьем, по собственной охоте. Он. вырвется из тупика", — говорить Бог про Фауста. Суперечка Господа і Мефістофеля — суперечка двох поглядів, двох філософій. Перший — заснований на вірі в людину, у її творче начало, другий проповідує невір'я в силу людського розуму.

Ідея суперечки носить філософський зміст: що перемагає в житті добро чи зло, творення чи руйнування, віра в торжество піднесеного чи низинного в людині.

Мефістофель – гідний супротивник Фауста. Він мудрий. Адже це йому належить фраза "Суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет", — звернена проти схоластики в науці. Вагнер, книжковий черв’як, не приймає судження Мефістофеля, тоді як Фауст не тільки прагне пізнати світ, але й змінити життя на Землі.

Фауст йде до людей. Він переживає пристрасті звичайних людей, ніщо людське йому не чужо (любов Маргарити (Гретхен), смерть її брата Валентина і матері). Знаменна сцена прощання Фауста і Гретхен. Він пропонує їй тікати, врятуватися від в'язниці і страти, але вона відмовляється. Маргарита сподівається не на фізичний порятунок, а на духовний. Душу грішниці врятован, вона потрапляє до раю торжеству Мефістофеля прийшов кінець.

Душу Фауста теж заберуть ангели. Так, він промовив магічні слова: "Остановись, мгновенье, ты прекрасно!", які стали фатальними. Фауст вмирає глибоким старцем. Так, він помилявся, але він діяв, мислив, і кохав.

Вірою в людину і великою вимогливістю до нього перейняті рядки останнього монолога Фауста:

Лиш тот, кем бой за жизнь изведан,

Жизнь и свободу заслужил.

МольЄр

(1622–1673)

Мольєр народився в родині буржуа. Його батько був придворним шпалерником і декоратором при дворі французького короля і мав звання королівського камердинера. Схильності до сімейної професії Жан-Батіст не відчував. Батько знаменитого драматурга бачив у ньому майбутнього адвоката. Та й сам Жан, одержавши вчений ступінь юриста, служив при дворі Людовика XIII, однак доля розпорядилася інакше.

Мольєр — (театральний псевдонім Жана-Батіста Поклена) — класик французької драматургії, що створив "блискучі" комедії "Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скупий", "Міщанин-шляхтич", "Удаваний хворий" і спеціальну школу театрального мистецтва Франції епохи класицизму. Герої його творів, будучи носіями людських пороків, повно і точно відображали епоху, у якій жив і творив Мольєр. Святенництво, лицемірство, підозрілість, тупість, легкодумство, чванство, дворянська пиха і жадібність буржуа — все це і багато чого іншого стало предметом критики, іронічної і гіркої, завжди глибокої і людської за суттю. Глибокий демократизм його п'єс, художня досконалість ідей зробили твори Жана Батіста найпопулярнішими в комедійному репертуарі світового мистецтва. Протягом XIX століття у Французькій Академії було встановлено погруддя Мольєра з написом: "Для слави його нічого не потрібно, але для нашої слави він потрібний". Не тільки п'єси, але й саме життя Мольєра стали предметом художнього осмислення. Михайло Булгаков створив біографічний роман "Життя пана де Мольєра", у якому розповідає про життя цієї дивовижної людини і про смерть великого актора. Останньою п'єсою Жана Поклена стане п'єса "Удаваний хворий", що висміює страх перед неминучою смертю. Глядачі, які були присутні на виставі 17 лютого 1673 р., стверджували, що ніколи ще Мольєр не грав так добре, як у той день, що став останнім у його житті.

Він закінчив життя так само, як і почав. Він жагуче любив театр і, організувавши невелику трупу, створив "Блискучий театр". Перша спроба була невдалою, театр розпався, Мольєр разом зі своїми друзями вступає в трупу бродячих комедіантів і мандрує по Франції 13 років. Це була дуже важка, але життєво важлива школа, в якій учився актор.

Талант драматурга відкрився в Мольєрі якось відразу. Сучасний репертуар не задовольняв глядача, потрібний був новий. Спочатку це були веселі, одноактні, відчайдушні фарси, а потім уже класицистичні комедії, де драматург, режисер і художній керівник — одна і та ж особа.

У 1658 році трупа Мольєра виступає в Парижі перед королівським двором. Молодий король Людовик XIV опікується драматургом. Французький глядач називає мольєрівську трупу "бру-га-га" за веселий сміх, що постійно супроводжує спектакль. Але невтримна веселість зникає, коли на сцені з'являються "Тартюф" (п'єса була заборонена, а церква вимагала публічного спалення як п'єси, так і автора), "Мізантроп", у якому філософські і моральні проблеми доведені до абсурду. За останні шість років Мольєр створює "буржуазні комедії", однією з них є "Міщанин-шляхтич".

Комедія написана з дотриманням правил класицизму. Єдине, що порушує автор: єдність дії. У комедії виведено три сюжетні лінії: Журден і Дорімена, Клеонт і Люсіль, Ковьєль і Ніколь. Ніколь — служниця в будинку Журдена – за нормативними правилами класицизму повинна була зображувати чесність, однак Мольєр наділяє її зовсім іншою якістю. Разом із всіма персонажами вона обдурює "бідного багатія" Журдена.

Пан Журден, у якого водяться гроші, зажадав зрівнятися в усьому з панами з вищого світу. Він наймає вчителів, щоб стати розумнішим. Однак, як не намагається Журден уподібнитися аристократам в одязі, в манерах, у спробі завести коханку, — всякий раз він виглядає смішним і безглуздим. До речі, і французькій аристократії теж дісталося в комедії. Граф Дорант і маркіза Дорімена ставляться до честолюбного Журдена, як до "дійної корови". На перший погляд, безневинна п'єса, яка написана на прохання короля тільки для того, щоб висміяти турецького посла, перетворюється на суспільну комедію, де сучасні звичаї висміяні з такою легкістю, що навіть і не помічаєш, що глузуєш сам із себе. Уся комедія — низка смішних сцен: "навчання" Журдена, Журден і кравці, присвячення Журдена в "мамамуші". У комедії, як прийнято, любовний сюжет (Клеонт і Люсіль — дочка Журдена) закінчується благополучно. Але єдиний персонаж, що не залишає глядача байдужим, – це наївний і старанний, смішний Журден. Так, він єдиний, хто в комедії говорить про освіту, про знання, про необхідність учитися.

Мольєр написав одну з смішних п'єс, де вдосталь познущався з французької помпезності й буржуа, яке зароджувалося. Насмішник нажив ворогів. У документах про смерть значиться, що помер Жан-Батіст Поклен, шпалерник і придворний камердинер, але людство шанує шляхетну людину, талановитого актора і великого драматурга - Мольєра.

ФРІДРІХ Шіллер

(1759-1805)

Ф. Шіллер народився в родині військового фельдшера. Закінчив військову школу і служив лікарем у полку. Однак з дитинства мріяв статі священиком. Читання художньої літератури ще там, у в'язниці, як називав Фрідріх військову школу, відродило "дух високих прагнень". Боротьбі за звільнену людину німецький письменник присвятив свою творчість.

„Сила чарівності Шіллера була великою — вона охоплює всіх, хто спілкувався з ним”, — такими словами характеризує свого друга Гете.

В. Бєлінський виділяв такі сильні сторони Шіллера: гуманізм, волелюбність, ненависть до шовінізму, до всього того, що характеризувало феодально-абсолютистський, суспільний лад того часу.

Творчість Шіллера зіграла велику роль у духовному житті декількох поколінь. Він мріяв про таке історичне майбутнє, при якому соціальний прогрес по'єднувався б з розвитком освіти народу, справжньою свободою і людяністю. Ідеї великого генія про гуманність, демократію, свободу особистості, національну незалежність народів, про волю, мир і дружбу між народами співзвучні нашій епосі. Творчість великого німецького поета продовжує залишатися діючим знаряддям прогресу.

Ідеї Шіллера знайшли подальший розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості початку і середини XIX століття.

В українській критиці того часу існувала думка, що розвитку нової української літератури повинні сприяти переклади статей і праць західноєвропейських письменників і мислителів. Так, газета "Харківський щотижневик" надрукувала в перекладі на російську мову статтю Шіллера "Про призначення ліричного віршування".

Художня спадщина Шіллера впливала на розвиток української літературної творчості. Його оцінюють як майстра художнього слова, що відкрив нові невідомі обрії для європейської словесності, у тому числі й для української літератури. М. Коцюбинський бачив прямий зв'язок між творчістю Шіллера і художніми відкриттями Шевченка.

Не раз звертався до німецького поета і П. Куліш. Він чимало сприяв популяризації творчості Шіллера серед читацьких кіл, перекладів його ліричні вірші і балади, працював над перекладом драми "Вільгельм Телль".

Письменники західної України перенесли на український ґрунт чимало художніх принципів, характерних для німецької літератури, зокрема тих, що складалися у творчості Шіллера. Ю. Федькович починав свої художні шукання як німецькомовний письменник, що успадкував кращі традиції Гердера, Гете і Шіллера.

Творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла стороною українську літературу, справивши на неї далеко не однозначний вплив, привносячи в художній процес України нові можливості в пізнанні людини і світу. Природно, що інтерес до Шіллера не згасає в українській естетичній і художній думці протягом тривалого часу. Ще І. Франко з захопленням писав про Шіллера як про художника, якого виділяє "вогненний гуманізм і людяність".

Перша драма Шіллера "Розбійники" створювалася в останні місяці його перебування в академії Калсшуле. Він писав її уривками, здебільшого вночі. Поштовхом до написання послужило прочитане у 1777 році оповідання Даніеля Шубарта, поета, публіциста і композитора, про двох ворогуючих між собою братів і про замах одного з них на життя батька, якого рятує інший брат. Цією сюжетною канвою і скористався Шіллер, але тенденції її були розвинуті на новій основі. Драматург увів у сюжет розбійників, показавши їх людьми поза законом, які, проте, діють справедливо; глибше в порівнянні з розповіддю Шубарта вирішено в "Розбійниках" багато психологічних проблем.

Драма носить яскраво виражений бунтарський антифеодальний характер. Її епіграф "На тиранів!" недвозначно вказував на ідейну спрямованість твору. Характерний і епіграф "Чого не зціляють ліки, зціляє залізо; чого не зціляє залізо, зціляє вогонь". Ці слова звучали як заклик удатися до "революційної хірургії", до хірургії мечем та вогнем, оскільки хвороба суспільства не піддається іншим способам лікування.

Шіллер створив п'єсу, повну динаміки, бурхливих пристрастей, яскравих образів, напружених ситуацій.

Драма "Розбійники" складається з п'яти дій, п'ятнадцяти сцен. На першій сторінці її Шіллер поставив слова: "Місце дії — Німеччина". Цим він прямо говорив, що зло, яке викривається в п'єсі, відбувається не в будь-якій віддаленій країні (куди з остраху переслідувань звичайно переносили дію багато його сучасників), а шаленіє на німецькій землі. У перших же сценах виникає гострий драматичний конфлікт. Експозиція і зав'язка дії дані Шіллером одночасно. Франц Моор умишляє зле проти свого брата Карла, домагаючись того, щоб батько прокляв його і відмовив йому в спадщині. Карл Моор бачить у цьому новий прояв несправедливості, що взагалі панує у світі, і якщо раніше він тільки обурювався фактом існування зла, те тепер повстає проти всього суспільного порядку, — він стає ватажком розбійницької зграї. У той час, коли один брат, Франц, пішов шляхом злочину заради своїх егоїстичних цілей, інший брат, Карл, також став на злочинний шлях, керуючись не жагою особистої помсти, а бажанням здійснити соціальну відплату стосовно до всіх гнобителів. Ворожнеча братів ускладнюється їхнім суперництвом через кохання до прекрасної Амалії, яка любить Карла, незважаючи на всі наклепи Франца, котрий прагне завоювати її прихильність. Франц у своїй злочинності доходить до того, що хоче вморити батька голодом. Події, які стрімко розвиваються, завершуються фіналом, у якому гинуть Франц, Амалія, старий Моор, а Карл відрікається від свого бунту.

У драмі дві головні бійові особи: Карл Моор і Франц Моор. Перший — уособлення добра, другий — уособлення зла, що характерно для просвітницької літератури XVIII століття.

Позитивний герой Карл на початку п'єси з'являється перед нами як студент університету, людина світлого розуму і нестримної енергії. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор історичних біографій людей античності. Але в реальному житті Карл не бачить можливості здійснити героїчні вчинки: "Яскрава іскра Прометея згасла". Його гнітить те, що всюди панує фальш і заздрість, гноблення бідняків, і що люди плазують у бруді перед сильними світу цього. Він вважає, що потрібно знищувати існуючі закони феодального суспільства, які псують усе чесне, правдиве. У нього шляхетні наміри, і розбійництво осмислюється ним як форма боротьби проти соціальної несправедливості. Карл нещадно мстить за зневагу прав особистості, мстить сильним світу цього за обман і знущання над народом.

З такими волелюбними громадянськими і республіканськими ідеалами Карл міг би бути народним трибуном і борцем за волю й демократію, але в німецьких умовах того часу він повинен був стати на свій шлях. У Карла немає чіткої політичної програми, він вкрай смутно і невиразно представляє ті шляхи, якими людство прийде до справедливого суспільного устрою. Ця слабкість позиції героя пояснювалась політичною нерозвиненістю Німеччини. Карл – "бурхливий геній", у цілому постає як ідеаліст, який вірить у моральне удосконалювання особистості.

Шляхетному гуманістові Карлу протистоїть сповнений презирства до гідності і призначення людини його молодший брат Франц Моор. Це представник панівної верхівки феодально-абсолютистського суспільства, яка губить все чесне, природне, правдиве і жорстоко експлуатує народ. Франц себелюбивий, усі його дії спрямовані на досягнення егоїстичних цілей.

В основі драматургічної структури "Розбійників" лежить принцип антитези, що поширюється і на другорядних персонажів.

Усі герої Шіллера енергійно сперечаються, їхня мова насичена метафоричними зворотами, порівняннями. Мова цієї п’єси — жива, багата інтонаціями, що не уникає брутальних слів і виразів, які характеризують зображуване середовище. Такий стиль, емоційно схвильований і багатобарвний, якнайкраще передає бунтівні настрої поета і передової молоді епохи Просвітництва і ввійде пізніше в поетику романтизму.

Крім того, вислови героїв "Розбійників" ґрунтуються найчастіше на біблійних сюжетах: історія Іакова і його дванадцяти синів, легенда про міста Содом і Гоморра, легенда про Іуду Іскаріота. Мова дійових осіб насичена відомостями з міфології. Так, наприклад, згадуються титан Прометей, який захищає людський рід від недоброзичливих богів; Геракл, легендарний герой древньої Греції, ідеал мужності і сили; Мегера, одна з Ериній, богинь прокльону, помсти і кари.

На гіперболізації характерів, згущенні барв, патетичному красномовстві великою мірою тримається трагічне напруження драми "Розбійники", що знаходить живий відгук у сучасників і забезпечує їй довге сценічне життя.

У Росії творчість Шіллера стала відома завдяки російському романтику В. Жуковському, саме він був головним посередником між німецьким поетом і російським читачем.

Шіллер створює свої балади, тим самим випереджаючи романтизм у західноєвропейському мистецтві. Демократичність жанру балади, звернення до фольклору, динамічна оповідь про події захоплювали читача, будили інтерес до читання, сприяли формуванню художнього смаку.

Балади "Рукавичка", "Кубок", "Рицар Тогенбург", "Івікові журавли" виходили з загальної думки, яка нерідко була сформульована як повчальний висновок.

Балада "Рукавичка" спрямована проти лицарства. Нерозумно демонструвати кохання до прекрасної дами, жертвуючи власним життям в ім'я примхи. У баладі зображений король, оточений придворними "перед своїм звіринцем ". Змах рукою — і на арену виходять тигр і лев, ще змах — і виступають "два барса дружною четою". З балкона падає жіноча рукавичка і світська красуня "c лицемерною и колкою улыбкой" звертається до шанувальника.

       Когда меня, мой рыцарь верный,

Ты любишь так, как говоришь,

Ты мне перчатку возвратишь.

Безстрашний Делорж „к дверям идет и возвращается с перчаткой”. Усі в захопленні, однак відбулося непередбачене:

       Но, холодно приняв привет ее очей,

В лицо перчатку ей

Он бросил и сказал: „Не требую награды”.

У "Івікових журавлях" використана легенда про давньогрецького поета (2-а половина VI ст. до н. е.), вбитого розбійниками. У баладі зграя журавлів — свідків злочину — виявляє істинних убивць співака.

У "Кубку" (переклад В. Жуковського балади Шіллера "Водолаз") автор звертається до середньовічної епохи. Цар спонукає оточуючих відшукати кубок на дні морської безодні. Тому, хто його знайде „он и будет наградой победной”. Відгукнувся на заклик царя лише "паж молодой...". Чудова за експресивністю сцена боротьби героя з норовливим морем. "Молодий паж" став переможцем. Але примха царя повторюється. І знову призначено лицарю спуститися на дно морське. Він кидається в морську безодню, побачивши в очах дочки царя визнання його подвигу, але повернутися йому вже не судилося.

Балади Шіллера передають не стільки події, скільки переживання. Внутрішній світ багатий і різноманітний у відчуттях, як саме життя.

ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН

(1788-1824)

Лорд Байрон — представник знатного роду, у десять років успадкував титул лорда. Вважав себе більше політиком, ніж поетом. Характеристика Й. Гете - "Лорд Байрон надміру емпіричний" – говорить про змістовність його поезії.

В історії літератури особистість Дж. Байрона зіграла значну роль. Явище "байронізму" у доб романтизму пережила вся європейська духовна культура. Особистість Байрона стала символом сучасності, що вимагає втілення в кожній національній літературі.

З'явився великий і могутній геній, жагучий поет розчарування, туги і скорботи, прокльонів і розпачі. Байронічний герой спричинив створення нового жанру – ліро-епічної поеми.

Емпіризм Байрона проявився саме в тому, що він прожив дивне романтичне життя, йому не потрібний був вимисел у житті, не потрібно було вигадувати почуття і події. Він жив у цьому житті сам, вважаючи при цьому, що сучасна дійсність бліда і не гідна зображення в літературі, але особистість людська настільки багата, внутрішній світ її настільки широкий і різноманітний, що достойний епічноїї оповіді — так виникла байронічна ліро-епічна поема. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості. Задумуючись над проблемами сьогодення, він шукав відповіді у творах просвітителів. Однак просвітительські ідеї не пояснювали причин недосконалості сучасного суспільства, і протиріччя виражалися в поезії почуттям незадоволеності й песимізму.

Закінчивши в 1809 році університет, Байрон вирушає в подорож по Європі. Відчуваючи живе невдоволення суспільним англійським життям і не знаючи шляхів боротьби з ним, він сподівався в подорожі знайти душевну рівновагу.

Обраний ним маршрут надзвичайно показовий для настроїв та інтересів молодого поета. Він їде до Португалії, потім перетинає Іспанію, відвідує острів Мальту й Албанію, звідти направляється в Грецію і Малу Азію. Повернувшись знову до Греції, взимку 1811 року він відправляється назад. У країнах, які відвідав поет, зароджувався національно-визвольний рух, починалася боротьба за буржуазно-демократичну революцію. Байрон зіткнувся віч-на-віч із французькою інтервенцією в Іспанії, з поневоленням у Греції, з деспотизмом у Туреччині, побачив, як народ Іспанії боровся проти іноземних загарбників. Він дуже критично оцінив політику уряду Великобританії на Піренеях, де англійська армія брала участь у війні проти Наполеона.

Так, дійсно, Байронові не потрібний був вимисел для своїх творів. Побачене і пережите він показав у романтичній поемі "Паломництво Чайльд-Гарольда". Саме паломництво, а не подорож. Герой і автор поеми вирушають у далекі краї з метою знайти душевний спокій, вивчити історичний досвід життя інших народів. "Чайльд-Гарольд" — поема своєрідного жанру. В основі її лежить ліричний щоденник автора. Твір складається з чотирьох частин-пісень.

У першій пісні автор захоплюється героїзмом іспанського народу. Екзотичний південь вражає наших героїв. Байрон захоплений не тільки залитими сонцем пейзажами, але й героїчною історією, древньою й сучасною. "Романтики воскресла країна, Іспанія!" — із захопленням вимовляє автор.

Джерела вільнодумства і героїки поет знаходить у національному колориті: в іспанських піснях, у кориді, у кипінні пристрастей. "Так ось який іспанець!" Але де ж герой Чайльд-Гарольд?

Чайльд-Гарольд — типовий романтичний образ великої узагальнюючої сили. Він відчуває найбільше розчарування у навколишній дійсності, безпросвітну зневіру, втому і пересичення. Конфлікт його з реальністю непримиренний. Він стоїть осторонь від життя, усвідомлює себе жертвою долі. У своїй самотності й у своєму сумі він не шукає і не хоче нічиєї підтримки та співчуття, замикається в гордій самітності.

Автора і героя зближує незадоволення світом; але якщо герой бачить один засіб — втечу, навіть від самого себе, то Байрон, оглядаючи сучасний світ поглядом політика, мріє про його перебудову.

У другій пісні головне місце відведено Греції — колисці людства. Автор не може зрозуміти, де ділася колишня велич цієї незвичайної країни. Чимало строф поеми присвячено зображенню природи. Велична краса гір і моря протиставляється потворності і злиденності сучасного громадського життя.

       …Встает луна. Какая ночь, мой бог!

Средь волн дрожит дорожка золотая.

...Ночь... Море спит. О, как в подобный час

Мы ждем любви, как верим, что любимы.

…Лежать у волн, сидеть на крутизне,

Уйти в безбрежность, в дикие просторы…

…Нет, одиноким быть не может тот,

Чей дух с природою один язык найдет.

В останніх двох піснях утілюється лірична сила байронівського таланту, де автор остаточно і цілком постає головною дійовою особою поеми.

Автобіографізм творчості Байрона позначився й у наступній його творчості. "Дон Жуан", як відзначають критики, — поема, у якій виразився епос сучасного життя. Манірність англійського суспільства, світська мораль привели Байрона до сімейного розриву. Образом Дон Жуана автор хотів показати природність людських почуттів. Природа все одно візьме верх над системою виховання — з одного боку, з іншого — Байрон хотів викрити "мішуру почуттів", якими колись жив, оспівуючи їх, завоював всеєвропейську славу романтика. "Дон Жуан" можна назвати "романом у віршах", де автор приходить до реалістичного осмислення "пристрастей і почуттів людських". Зрозуміти дійсність значить побачити її в розвитку - висновок, який вінчає шлях романтичної думки, що веде за межі романтизму. Емпіризм байронівської творчості привів його до подібного висновку.

Ернст ТЕОДОР Амадей Гофман

(1776-1822)

Гофман народився в Кенігсберзі (нинішній Калінінград) в бюргерській родині. Закінчив Кенігсберзький університет за курсом права. Служив у Познані, Плоцьку, Варшаві. У своєму імені Ернст Теодор Вільгельм змінив третю частину на Амадей на честь свого улюбленого композитора Моцарта.

В історії культури особистість Гофмана представлена талантами музиканта, художника, поета, а його творчість є реальним втіленням синтезу романтичного мистецтва. Він був людиною універсального обдарування, грав на різних інструментах і складав музику. Улюбленим і досконалим видом мистецтва для нього була музика. Він був оригінальним художником, що створював театральні декорації. Гофман сам ілюстрував свої твори, у його шаржованих малюнках завжди виявлялася схильність до гумору і жарту. Улюбленим художником Гофмана був французький карикатурист Жан Калло, знаменитий своїми гротескними малюнками, де реальність виступала у фантастичному вигляді.

У літературній творчості Гофмана головний герой – зазвичай музикант, людина високих моральних поривів, страж мистецтва, який тонко відчуває навколишню дійсність. Для Гофмана, як і для всіх німецьких романтиків, головне не світ, у якому живе митець, а світ, що живе в душі митця.

Гофманівська творчість різноманітна у жанровому відношенні: він писав новели, казки, романи, був одним із основоположників детективного жанру.

Романтична іронія, властива всім європейським романтикам, у Гофмана наповнена трагічним звучанням (поєднання комічного і трагічного).

Творчою заслугою письменника Гофмана є вигадливе поєднання елементів реальності з фантастичною грою авторської уяви — фантасмагорія. Фантастика була для Гофмана засобом розуміння умов життя. У творах Гофмана нерідко зустрічається роздвоєння персонажів. Гофман був першим серед письменників ХІХ століття, хто відкрив подвійність людської натури.

Уміння письменника "зображувати дійсність у всій її істинності і страчувати отруйним сарказмом філістерство" проявилося в казковій новелі "Крихітка Цахес". Любовний сюжет, наявність чарівних помічників, загадковість головного героя — все це елементи казки. Незвичайність головного героя і сюжетного оповідання —ознаки літературної новели.

У казці цілком зберігається двомірність Гофмана, двоплановість новели розкривається в протиставленні світу поетичної мрії, казкової країни Джинністан, світові реальної повсякденності. Головний герой — студент Бальтазар. Він поет, його інтуїція допомагає йому бачити людей такими, якими вони є насправді. У потворному негіднику і кар'єристі він бачить політичного тирана і деспота. Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер — це те потворне явище сучасної німецької дійсності, на яку спрямована сатира письменника. Події відбуваються в одному з дрібних князівств. Спадкоємець померлого князя юний Пафнутій вирішив ввести в країні просвіту, щоб хоч якось виділитися. Абсурдність цієї реформи полягала в наступному: "Вырубить леса, сделать реку судоходной, насадить акации, научить юношество распевать на два голоса утренние и вечерние молитвы и привить оспу коровам". Тут відчувається явна іронія Гофмана по відношенню до епохи Просвітництва, яка віджила своє. Раціоналізм і прагматизм створили обивателя, владою і багатством наділені тепер люди нікчемні. Позитивна програма Гофмана – у торжестві поетичного світу Бальтазара і Проспера Альпануса не тільки над злом в особі Цахеса, але і взагалі над світом повсякденним і прозаїчним. Мабуть тому Бальтазар і тікає з лекцій професора, що вони нудні і відірвані від життя. Казка закінчується як і належить казці. Кандида і Бальтазар обов'язково одружаться, але Гофман не ідеалізує образ нареченої, оскільки бачить у ній риси тільки писаної красуні – не більше. Автор із задоволенням розвінчує помилкових кумирів і приводить читача до думки, що цінноберів створює юрба, суспільство, яке не здатне ні до творчості, ні до краси.

Цікавими є образи чарівників, яких виганяють із князівства Пафнутія. Обивателю не потрібні інакомислячі, творчий дар яких не підвладний законослухняному чиновнику. Інакомислячим у Німеччині був і Гофман, чарівний дар якого зробив його "дивовижним, великим генієм".