Частина II. Визначення гарячої міцності

Обладнання та матеріали

1. Установка для визначення гарячої міцності за методом Ліндера, до якої входить обертовий барабан (внутрішній діаметр 145 мм, довжина 500 мм, товщина стінок 5–7 мм), на внутрішній поверхні якого радіально встановлені полиці шириною 20 мм. Барабан встановлений в електропечі з регульованою температурою. Барабан має систему подавання газу та фільтр для його очищення після виходу.

2. Балони з газами CO, CO₂, N₂.

3. Секундомір.

4. Сита, ваги та інше обладнання та матеріали, які використовуються в частині І.

Порядок виконання роботи

1. Відбирають пробу фракцій 10–15 мм масою 500 г та завантажують її у барабан.

2. Обертають барабан зі швидкістю 10 об/хв. при безперервному подаванні 15 л/хв. газової суміші, яка складається з 32–34% СО, 62–63% N₂, 3–6% СО₂.

3. У перші 40 хв. досліду температуру в печі підвищують до 600 °С зі швидкістю 15 °С/хв., а в наступні 2 години 20 хвилин – зі швидкістю 1,43 °С/хв. Кінцева температура у печі після 3 годин нагрівання складає 800 °С.

4. Після закінчення досліду піч вимикають та охолоджують протягом 5 хв. газом – відновлювачем до температури 400–500 °С, після чого барабан герметизують та охолоджують, обдуваючи повітрям до кімнатної температури.

5. Охолоджену до кімнатної температури пробу розсівають на ситах 10 та 0,5 мм. Показником гарячої міцності є вихід класів >10 мм (міцність), 10–0,5 мм (дрібнення) та –0,5 мм (стирання) після розсіву проби.

Контрольні питання

1. Які показники якості залізорудних матеріалів визначаються у даній роботі?

2. Як впливає основність агломерату на його холодну міцність? Чим пояснюється характер залежності міцності окускованої сировини від основності?

3. Суть методики визначення барабанної проби залізорудної сировини. Якими показниками характеризується барабанна проба?

4. Який температурний режим визначення гарячої міцності? Який склад газу?

5. Які показники характеризують гарячу міцність?

Література

1. Вегман Е. Ф. Окускование руд и концентратов. Учебник для техникумов. – 3-е изд., перераб. и доп. М.: Металлургия, 1984. – 256 с.