Принципи функціонування системи золотовалютного стандарту

1. Основними інструментами міжнародних розрахунків були золото й американський долар. Кожна країна — член МВФ встановлювала золотий (доларовий) еквівалент своєї грошової одиниці. Таким чином визначався валютний паритет між власною валютою і валютами інших держав.

2. Кожна країна зобов’язувалася зберігати курс своєї валюти відносно будь якої іншої. Курси національних валют твердо фіксувалися щодо долара, і їх ринкові відхилення не могли перевищувати 1%. Для підтримки цього обмеження центральні банки повинні були продавати чи викуповувати свою національну валюту за долари.

3. Якщо країна не утримувала свій валютний курс або мала дефіцит торговельного балансу, угодою дозволялося здійснювати девальвацію (зниження курсу валюти) або ревальвацію — встановлення вищого курсу, але не більше як на 10%.

Отже, незважаючи на існування фіксованих валютних курсів, у межах системи здійснювалось їх періодичне регулювання під контролем МВФ, за допомогою якого можна було подолати незбалансованість платіжних балансів (П12).

4. Купівлю-продаж золота здійснювали тільки центральні банки за фіксованою ціною (35 дол. за унцію). Долар прирівнювався до золота також фіксовано — 1 дол. дорівнював 0,888 грама золота.

На шляху золотодоларового стандарту з часом виникли перепони. Серед них: зменшення золотих резервів США, нагромадження значних доларових запасів у інших країнах світу, виникнення дефіциту платіжного балансу США. Реакцією адміністрації Президента США Р. Ніксона на цю ситуацію стала заборона у 1971 р. обміну долара на золото. Це означало, що система золотодоларового стандарту припинила своє існування.

На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла досить складна система регульованих плаваючих курсів, або Ямайська валютна система.На нараді представників країн — членів Міжнародного валютного фонду у Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що ознаменувала початок існування сучасної валютної системи (1976 р.).