Основні підходи до розв’язання проблеми прав людини (основні концепції).

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склались 4 основні підходи до розв’язання проблеми прав людини, закріплення правового статусу особистості.

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини та обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. Основна ідея ліберальної концепції прав людини вперше дістала законодавче закріплення в деклараціях і конституціях 17-18ст. Найбільше значення для утвердження та поширення цих ідей відіграли Масачусетська хартія 1648р., яка називалась “Закони і свободи”, Декларація прав Вірджинії 12 червня 1776р., Декларація незалежності США 4 липня 1776 та Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789р (Франція). Основні положення сучасної ліберальної концепції є такими:

1. всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їхні природні права, а забезпечення та охорона цих прав – головне призначення держави;

2. свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи – рівність можливостей для всіх;

3. межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Ф. Вольтер писав: “Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів”;

4. частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

5. обмеження прав людини можливе лише у виняткових випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін “свобода” вживається в двох значеннях: загальному та суб’єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю людини діяти на власний розсуд. Саме в цьому значенні термін свобода використовується в КУ, конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу, а його зміст було вперше нормативно розкрито у ст. 4 Французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789р.: “свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: отож, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом”. Це положення Декларації було сформульоване відповідно до визначення свободи, запропонованого Ш. Монтеск’є: “Свобода є правом чинити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити й інші громадяни”.

Термін “Свобода” в суб’єктивному значенні тотожний терміну “суб’єктивне право”, і його використання пояснюється історичними чинниками.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистська, інші) засновані на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації) стосовно до особи, а також на обґрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є антидемократичними за суттю, оскільки колективний інтерес – це досить не чітке поняття, процес його виявлення має суб’єктивний характер, здійснюється окремими особами або групою осіб на основі власних життєвих цінностей. Внаслідок цього декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства. Втілення подібних положень в конституціях на практиці призводить до фактичного заперечення принципу свободи людини, градації основних прав людини (визнання якихось з них головними, наприклад, соціально-економічних), дискримінації окремих категорій громадян (за класової ознакою, майновим станом, расою), а також до закріплення надмірно широкого кола основних обов’язків громадян перед суспільством і державою.

3. Ісламська (мусульманська) концепція або концепція рівності за шаріатом, пов’язана з традиційним мусульманським правом. Її вихідним пунктом є положення про Аллаха як суверенного правителя всіх мусульман. І хоча шаріату відомий інститут прав людини, основу мусульманського права становить не стільки сама людина, скільки покладені на неї обов’язки. Іслам, як вважають теологи, означає безумовне підкорення волі бога. Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов’язані з тим, що по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і не мусульманина, чоловіка і жінки. Наприклад, обмежуються права жінки на спадкування – жінка отримує половину того, що на її місці отримав би спадкоємець чоловік; нерівність свідків чоловіка і жінки в суді – покази одного чоловіка прирівнюються до свідчень двох жінок і т.п. по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це у свою чергу дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини. Досліджуючи права людини в мусульманському світі необхідно згадати Організацію Ісламської Конференції, в статуті якої записано, що одним з її завдань є дотримання основних прав людини та статуту ООН, цілі і принципи якої лежать в основі плідного співробітництва між всіма народами. Але на практиці дане положення не завжди дотримується. Так, з 55 країн учасниць цієї організації менше половини беруть участь в міжнародних пактах про права людини, а Саудівська Аравія взагалі не приймає участі в будь-яких угодах в галузі прав людини. Ігнорування міжнародних стандартів в галузі прав людини відображається на законотворчості мусульманських країн. Так, в ст. 119 ісламського кримінального кодексу Ірану міститься положення, що: “при покаранні у вигляді забиття камінням до смерті, каміння не повинні бути дуже великими, щоб засуджений не вмирав від одного чи більше ударів”.

4. Традиційні підходи до визначення статусу людини складаються у звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); для нього є характерним колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно. Відповідно, ці особливості визначають і специфіку правового статусу індивіда у звичаєвому праві, зокрема:

1. правосуб’єктність індивіда звичаєве право пов’язує не з віком, а з важливими обставинами в його житті (народження, одруження…);

2. права та обов’язки індивіда тісно пов’язані з правами та обов’язками відповідної групи. При цьому права та обов’язки групи превалюють над правами та обов’язками індивіда;

3. правовий статус індивіда характеризується дуалізмом – у ньому можна виділити загальні (які поширюються на всіх членів племені) та спеціальні (обумовлені його належністю до певного клану чи сім’ї) права та обов’язки, що, наприклад, може бути пов’язано з трайбалізмом – надання суттєвих привілеїв вихідцям з того племені чи роду, до якого належать керівники держави, правляча еліта;

4. різні категорії членів групи мають різні права та обов’язки (нерівність вождів і простих членів племені, чоловіка та жінки, дітей та дорослих);

5. обов’язки людини превалюють над її правами.

5. Принципи загальновизнаних прав людини. Основоположними принципами загальновизнаних прав людини є:

1. принцип гуманізму. Джерелами гуманізму є ідея про моральну цінність людського життя і особистості, її свободі і необхідності захисту гідності людини, боротьба за її права. Сутність гуманізму полягає в турботі про людину, визнання її як особистості, її праві на свободу і недоторканість. В гуманістичній концепції Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.Ж. Руссо та інших велика увага приділяється моралі індивіда. Держава повинна використовувати владу лише на благо членів суспільства. Морально-правовими критеріями політики і державності є: загальне благо, правові начала і оптимальні форми устрою суспільного життя. І лише держава, яка визнає пріоритет загальновизнаних прав людини, спирається на принципи розподілу влад і верховенство права є правовою і моральною.

2. принцип свободи. Головне для людини свобода, яка повинна бути середовищем її існування. В сфері свободи людина вибирає свій власний життєвий шлях, реалізує свої інтереси. Висунення свободи в якості головного принципу життєдіяльності людини означає відмову від попереднього підходу до її взаємовідносин з державою, коли людина виступає в якості підданого, який має беззаперечно виконувати волю правителя, держави. Свобода перетворює залежну людину в громадянина, визначає новий характер його взаємозв’язків з державою. Нове розуміння свободи невід’ємне від загальновизнаних прав людини, які є обмеженням всевладдя держави. Без свободи не можливе громадянське суспільство, яке визнає і дотримується загальновизнаних прав людини.

3. принцип рівності і рівноправності. Свобода не віддільна від рівності. Свобода і рівність – це дві необхідні умови для наявності у всіх людей невід’ємних прав. Декларація незалежності США 1776 та Декларація прав людини і громадянина 1789 проголосила, що всі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в своїх правах. Проголошення природних і невід’ємних прав людини неможливе без визнання рівності всіх людей перед законом. Принцип правового спілкування між особою та державою першопочатково будується на нормах рівності перед законом і судом та на відсутності безпідставних привілеїв. Де не має принципу рівності там не має права як такого (П.М. Рабінович). З точки зору принципу правової рівності люди рівні і вільні, а також незалежні один від одного тільки як суб’єкти права, в розумінні рівної правоздатності і рівних можливостей для досягнення і набуття чогось правовим способом і в рамках права.

Забезпечення загальновизнаних прав людини і здійснення принципу рівноправності залежить від рівних можливостей і гарантованого рівня соціального захисту всіх членів суспільства.