Еволюція та інституційне оформлення прав людини.

Тема № 3 Загальновизнані права людини як явище світової правової цивілізації

1. Поняття та сутність прав людини.

2. Еволюція та інституційне оформлення прав людини.

3. Періодизація законодавчого закріплення прав людини (права першого, другого та третього покоління).

4. Основні підходи до розв’язання проблеми прав людини (основні концепції).

5. Принципи загальновизнаних прав людини.

Поняття та сутність прав людини.

Права людини невід’ємні від соціальної дійсності людей, від їх суспільних відносин, способів буття індивіда. Права людини органічно вплетені в суспільні відносини, є нормативною формою взаємодії людей, впорядкування їх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, попередження протиріч, протиборства та конфліктів. За своєю суттю вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави.

Права людини можна визначити як певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Дане визначення показує, що права людини це:

1. спроможність людини діяти певним чином або ж утримуватись від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Коли мова йде про загальновизнані права, то треба мати на увазі такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Під терміном нормально розуміється біологічна та соціальна обґрунтованість потреб людини. Самі потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

2. зміст та обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей всього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини – це явище соціальне: породжуються вони самим суспільством.

3. ці можливості за їх основними, початковими показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

4. права не повинні відчужуватись, відбиратись, ліквідовуватись будь-яким, не можуть бути і своєрідним подарунком з боку держави іншої організації чи особи. Права людини належать людині тому, що вона є людиною.

Разом з даним визначенням в працях юристів зустрічаються також й інші інтерпретації поняття права людини, які у найбільш загальному вигляді можуть бути зведені до наступних: 1. права людини – це певним чином внормована її свобода. 2. права людини – це певні її потреби чи інтереси. 3. права людини – це її вимоги про надання певних благ, скеровані суспільству, державі, законодавству. 4. права людини – це певний вид (форма існування, спосіб вияву) моралі. Але зазначені підходи не відображають онтологічні статуси досліджуваного феномену.

Права людини як і будь-яке інше явище, характеризується певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються змістом прав людини, кількісні – поняттям обсягу прав людини.

Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. З філософської точки зору зміст – це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Центральним елементом в такому явищі як права людини є певні можливості людини – можливості діяти певним чином чи утриматись від вчинення певних дій задля задоволення своїх потреб та інтересів. Як відомо з загальної теорії діяльності, останні характеризуються певними складовими: мета, предмет діяльності, умови, способи, засоби, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими та визначальними є умови та засоби діяльності. Тому зміст прав людини можна визначити як умови та засоби, що складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку.

Кількісні показники відображаються поняттям обсягу прав людини. Кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь вияву тієї чи іншої властивості. Обсяг як і будь-яка кількість визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та інше). Отже, обсяг прав людини – це їх суттєва властивість, яка відображається показниками відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру. Одиниці виміру не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється насамперед змістом можливостей, які відображені певними правами, а також особливостями суб’єктів прав та специфікою об’єктів цих прав. Наприклад, право здобувати вищу освіту може характеризуватись кількістю вищих навчальних закладів, в яких її можна здобути, кількістю спеціальностей та інше.

Еволюція та інституційне оформлення прав людини.

Права людини як конкретний історичний феномен західної цивілізації отримав суспільне визнання тільки у новий час, хоча його відкриття набуло революційного значення для всіх часів та народів, особливо для функціонування системи права і державності, сучасних тенденцій модернізації та глобалізації. Права людини як політико-правова реальність постали у другій половині 18 ст., однак історія формування та еволюції уявлень про права людини охоплює період починаючи з появи примітивних, обмежених і нерозвинутих уявлень і закінчуючи сучасними розгорнутими концепціями. Еволюційна динаміка прав людини знайшла свій відбиток, насамперед в історії боротьби з безправ’ям та пригнобленням людини, за свободу і рівність. У конкретний історичний момент індивідуальні права людини виникли як протест людини проти свавілля монархічних утисків, а з часом перетворились у збройний опір до будь-якої влади.

Важливе значення права людини мали і для становлення капіталістичних економічних відносин. Оскільки без захисту приватної власності, без появи вільного та автономного індивіда-власника, наділеного системою рівних прав, свобод і обов’язків, неможливо було б вирішити задачу переходу від феодалізму до капіталістичного господарювання. Законодавче закріплення прав, що надавали можливість кожному виявити себе самостійною особистістю і запровадження тим самим юридичної рівності незалежно від економічних, політичних і соціальних відносин заклало початок сучасної демократичної цивілізації.

Нарешті, становлення прав людини відіграло важливу роль і у справі гуманізації людських відносин, пом’якшені звичаїв, підвищенні толерантності один до одного, еволюції від насильства у бік гуманності, насамперед, збереження людського життя як найвищої соціальної цінності.

Щодо причин виникнення прав людини, то вони пояснюються об’єктивними факторами. Вони є результатом природного розвитку західноєвропейських народів, їх традицій і способу мислення; вони стали відбитком конкретних умов життя цих народів і отримали цілком певну форму для розв’язання життєвих проблем саме європейців. Юридичне проголошення цих прав стало можливим завдяки зосередженню в Європі унікальної взаємодії кількох історичних факторів. До обставин, які генерували вимогу поважати гідність та свободу людини Л.І. Глухарєва відносить:

1. рання відокремленість у порівнянні зі сходом інституту приватної власності. Приватна власність навчила індивіда вибірковій активності, розвинула його здатність приймати рішення, ризикувати, тим самим зміцнила його автономність стосовно станової групи.

2. засвоєння європейцями нової віри – християнської з її уявленнями про людину створену по образу і подобі Божому, призвело до усвідомлення значущості кожної особи, розуміння цінності людської гідності та вкорінення поглядів про рівність людей. Це виховувало християн у дусі здатності протистояти авторитаризму та монархізму в крайніх його проявах. В свою чергу державі та її представникам поступово довелось відмовитись від виключно силових методів управління і шукати шляхи для діалогу з підлеглим населенням.

3. демократичні традиції германських племен (народні збори, виборність вождів, суддів і т. н.). Порівняно м’яка держава європейського середньовіччя на відміну від сходу спровокувала активізацію корпоративно-громадських сил, а згодом і сприяла появі суспільних проявів індивідуалістичного та ліберального змісту.

4. підвалини прав людини були закладені і юридичною системою, яка стала ефективним регулятором суспільних відносин. Закріплення соціально-правового статусу в законах дозволило створити механізми захисту особи від надмірного втручання в її приватне життя збоку держави та інших осіб.

5. менталітет, спосіб життя європейців дозволяв змістити акценти від цінностей колективістських до цінностей індивідуалізму.

6. ціннісні орієнтації морального, правового і політичного характеру також відіграли свою роль у виникненні прав людини.

7. західноєвропейська наукова думка з античних часів теоретично та ідейно підготувала грунт для виникнення та обґрунтування прав людини. Вчення грецької філософії про свободу, постулати про рівність і відповідальність християнства, гуманістичні погляди про потенціал людської природи епохи Просвітництва, вчення про невідчужуваність природних прав, вимоги політичної ідеології лібералізму обмежити свавілля державної влади за допомогою суб’єктивних прав особи, доктрини розподілу влад і народного представництва. Все це зрештою привнесло свій вагомий внесок у формування концепції прав людини.

Звичайно, права людини не залишаються незмінними, а є динамічним явищем. Змінюючись, вони намагаються відповідати на виклики свого часу. Динаміка прав людини є наслідком конкретних історичних умов, які коригують значущість і актуальність тих благ, що відтворюються відповідними правами.

У зв’язку з цим І.Л. Петрухін наводить такий приклад: тільки протягом 20 ст. неодноразово змінювалося ставлення до права на життя: наприкінці століття воно сприймалося інакше ніж у період між світовими війнами або в епоху диктатури пролетаріату. Відкриті школою юс натуралізму природні і невідчужувані права були колись протиприродними і можуть стати такими у віддаленому майбутньому. Еволюція прав людини показує, що розвиваючись на якомусь етапі вони набувають нових властивостей, що дозволяє розкрити і змінити оцінку можливостей прав. Свідченням тому є історія законодавства, юридичної практики, наукової думки, а також суспільно-політичних рухів.

Але при всій цій змінюваності права людини продовжують зберігати сталість своєї гуманістичної ідеї, що дозволяє захистити людину від усіляких загроз її існуванню.

Усе це дозволяє виділити у цій динаміці певні фази та етапи, тобто поставити питання про періодизацію їх виникнення.

Необхідно зразу зазначити, що в юридичній літературі не має єдності у поглядах вчених щодо періодизації історії прав людини.

Так, вітчизняні вчені правознавці А.М. Колодій та А.Ю. Олійник виокремлюють 5 історичних етапів розуміння, закріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини: 1. в міфологічних уявленнях про людину та її права; 2. в античний період розвитку суспільства; 3. в умовах середньовіччя; 4. у новий час; 5. в 20 столітті. На думку сенегальського юриста К. Мбає, у давнину можна відшукати тільки “сліди” системи прав людини і нічого більше. В.С. Нерсесянц також відносить формування ідеї прав людини на Заході лише до епохи відродження.

З одного боку важко погодитись з думкою тих дослідників, які відносять виникнення прав і свобод людини навіть до часів додержавної організації суспільного життя. Адже у стародавніх і навіть середньовічних суспільствах як заходу так і сходу з їх жорсткою ієрархічністю і становою замкнутістю ідеї прав людини за загальними правилом мали чисто абстрактний майже не пов’язаний з реальною правовою практикою характер. Недоречно також вишукувати формулювання з загальної декларації прав людини у працях Аристотеля. Тому, багато дослідників досить критично ставляться до факту існування прав людини в античному світі та середньовіччі.

Водночас не можна погодитись, з тим, що права людини виникають раптово, в одну епоху, у якогось одного народу. На слушну думку А.Х. Саїдова тим самим не тільки опосередковано заперечується ідея універсальності прав людини, але й спотворюється історичне минуле як безправне і нелюдське. Тому, стосовно античного світу і середньовіччя можна говорити тільки про розвиток поняття ідеї прав людини. Слідом за відомим дослідником проблеми А.Х. Саїдовим можна виділити три основні напрямки історичного розвитку прав людини в Європі:

1. формування ідеї людини, особи, як чогось окремого, яка виділяється з роду, громади, держави, як самостійного суб’єкта права;

2. розвиток власне правової системи, законодавства і становлення юридичних інститутів у давнину та середньовіччі;

3. розробка ідеї універсальності прав і законів та її застосування до всіх людей без винятку.