Періодизація законодавчого закріплення прав людини.

Основні фундаментальні права, що забезпечують політичні, соціальні, економічні, культурні аспекти життя людини, структуруються не тільки за різними сферами життєдіяльності, але і розрізняються за часом виникнення. Звідси – поява такого терміну як покоління прав людини.

Першим поколінням прав людини визнаються ті традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизовані і розширені в практиці і законодавстві демократичних держав – право на свободу думки, совісті і релігії, право кожного громадянина на ведення державних справ, право на рівність перед законом, право на життя, безпеку і свободу особи, право на свободу від безпідставного арешту, затримання чи вигнання, право на гласний з дотриманням всіх вимог справедливості розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ряд інших. Це права, що реалізують так звану негативну свободу. Кваліфікація цих прав як негативних означає право на захист від будь-якого втручання, в тому числі і державного в здійсненні громадянських прав (прав члена громадянського суспільства) і політичних прав (прав учасника політичного життя). Мова йде перш за все про захист індивідуальної свободи, обмеження якої неминуче збіднює сферу суспільного життя і культури.

Друге покоління прав людини сформувалось в процесі боротьби народів за покращення свого економічного стану, за підвищення культурного статусу (так звані позитивні права). Для реалізації цих прав необхідна організаційна, координаційна та інші форми діяльності держави по їх забезпеченню. В кінці 19, на початку 20 століття новий лібералізм оцінив несприятливу ситуацію пов’язану з різкою поляризацією буржуазного суспільства, висунув ідею соціального реформування суспільства, яке покликано було пом’якшити протистояння багатих і бідних в суспільстві.  Початок другого покоління прав людини було покладено Бісмарком.

Важливу роль в цьому відіграла його соціальна політика. На основі маніфесту німецького кайзера 1881 р. в Німеччині була встановлена єдина система соціального забезпечення у формі соціального страхування. Веймарська Конституція 1919 року закріпила можливість заробляти собі на проживання працею, право на соціальне страхування у випадку старості, хвороби. Конституція в ст. 151 закріплювала, що устрій господарського життя повинен відповідати началам справедливості і цілям забезпечення для всіх існування, гідного людини.

Широкий набір прав другого покоління був закріплений в Конституції СРСР 1936. і хоча соціальна захищеність громадян в СРСР була мінімальною, тим не менше вона існувала і впливала на світову суспільну свідомість та на ідею формування прав другого покоління. Нормативний вираз соціальні, економічні та культурні права – право на працю, вільний вибір роботи, на соціальне забезпечення, на відпочинок, на захист материнства і дитинства, на освіту, на участь в культурному житті суспільства та ін. отримали в Загальній декларації прав людини, і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права.

Природа даної групи прав полягає втому, що для їх здійснення державі недостатньо утриматись від втручання в особисте життя людини. Завдання полягає в тому, щоб створювати соціальні програми і вести роботу, яка дозволила б гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права.

Ряд сучасних держав не приєднались до Міжнародного пакту про соціальні, економічні і культурні права, мотивуючи свою позицію тим, що зазначені в пакті права не є суб’єктивними, оскільки не можуть бути захищені в суді. Приєднання до Пакту зобов’язує держави удосконалювати своє внутрішнє законодавство і організовувати у відповідності з ним свою діяльність. В кінці 20 ст. держава не може не прагнути до того щоб стати соціальною. Ця закономірність розвитку сучасних держав знайшла своє закріплення в багатьох конституціях зарубіжних держав (ФРН, Франції, Іспанії, Італії, Португалії, Туреччини).

В період після ІІ світової війни почало формуватись ІІІ покоління загальновизнаних прав людини. Природа цієї групи прав складає предмет дискусій. Так, Р.А. Мюллерсон вважає, що третє покоління прав людини можна назвати правами людини і правами народів водночас: право на мир, на здорове навколишнє середовище чи соціальний або економічний розвиток, право на солідарність, право на міжнародне спілкування належать кожній людині і кожному народові, людству в цілому.

Можливість користування цими правами належить конкретній людині, але їхня особливість полягає в тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватись не окремою людиною, а колективом, спільнотою, асоціацією. З цієї точки зору, право на здорове навколишнє природне середовище є правом, яке властиве індивіду, а право народів на розвиток чи самовизначення є колективним правом, здійснення якого залежить не від окремої людини, а від спільноти. Кожна людина приймає участь в реалізації таких прав, але ця участь пов’язана не з її особистим статусом, а з її положенням як члена певної спільноти.

Між індивідуальними та колективними правами існує взаємозв’язок в основі якого повинен лежати принцип, відповідно до якого здійснення колективних прав не повинно обмежувати права і свободи індивіда. Різниця між цими видами прав полягає в тому, що право індивіда – це природне право, властиве йому від народження, одна з головних цінностей людського буття, і в якості такої воно повинно виступати одиницею виміру всіх процесів, що відбуваються в суспільстві, оскільки порушення природних вроджених прав людини деформує нормальний розвиток суспільства. Колективні права не є природними правами, оскільки формулюються по мірі становлення інтересів тої чи іншої спільноти чи колективу. Їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав осіб, що входять в ту чи іншу спільноту чи колектив. Це якісно інші властивості, які визначаються цілями і інтересами колективного утворення. Правомірність колективних прав повинна проходити перевірку людським виміром – правами індивіда. Колективні права ніколи не повинні ігнорувати права людини, суперечити їм чи подавляти їх (винятком є надзвичайні ситуації, які становлять загрозу життю народу, нації).Якщо колективні права ведуть до обмеження прав окремої людини, то мета, яка об’єднує цю спільноту є антигуманною і протиправною.

Однак такий підхід стосовно співвідношення прав людини і колективних прав не завжди дотримується, а протиріччя, що виникають між правами людини та правами держави, народу, нації, національної меншини є однією з причин міжнаціональних конфліктів, в результаті яких права людини зазнають масових порушень.