Комунікативна» теорія (К. Дойч)

Комунікативна теорія нації і націоналізму сформувалася у 1950-ті роки під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у СІЛА. Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі «Націоналізм та соціальна взаємодія».

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.). Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається в ній як необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот — націй. Цілком очевидно, що ця теорія має функціоналістський характер: «нація» визначається не за набором певних ознак (територія, мова тощо), а за певними функціональними можливостями — у даному випадку комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму є відверто євроцентристською. Сейсмічною зоною, що викликала націоналістичне цунамі в усьому світі, була Європа.

Одне з базових понять у системі теоретизувань К. Дойча — взаємна відповідність, «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, е спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації. Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні інформації. «Обладнанням», необхідним для виконання цих функцій, є історична пам’ять, символи, звички, характерний спосіб мислення та засоби оперування інформацією, причому згадані елементи мають бути компліментарними, тобто зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними для них.

Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий рівень функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне, є необхідним для того, щоб великий людський колектив являв собою єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби суспільства, — пише К. Дойч, — складаються із стандартизованої системи символів, таких як мова та будь-яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи писання, рахування, малювання тощо). Вони включають також інформацію, що зберігається у живій пам’яті, звичках, асоціативних зв’язках і схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах збереження інформації, таких як бібліотеки, пам’ятники, покажчики тощо. Деякі з цих засобів, приватних чи суспільних, мають справу з обробкою, поширенням, відновленням та інтерпретацією інформації. Всі згадані елементи разом складають те, що антропологи називають культурою» 53. Якщо вони мають достатній рівень компліментарності, можна стверджувати, що існує спільнота, яка виходить на необхідний рівень культурної інтегрованості. Члени цієї спільноти існують у єдиному інформаційному просторі, в рамках єдиної культури.

Таким чином, знайдено «філософський камінь» у розумінні феномена нації. Звичайні, традиційні уявлення про націю, пов’язані з набором суб’єктивних та об’єктивних ознак, кожна з яких може підлягати сумніву, стають непотрібними. Йдеться не про один універсальний визначальний чинник, а лише про наявність достатніх комунікативних можливостей з достатнім рівнем їхньої компліментарності. Швейцарці можуть розмовляти чотирма різними мовами, проте вони являють собою єдину націю, оскільки кожен із них має певний набір звичок, нахилів, символів, способів соціальної поведінки, особистих асоціацій, які всі разом дають йому можливість найефективніше спілкуватися саме з швейцарцями, аніж, скажімо, з німцями чи французами, які також розмовляють мовами, уживаними у Швейцарії.

Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації — Дойч користується цими трьома термінами). Люди можуть належати до «позанаціональних» спільнот: класів, професійних груп, кланів тощо, і саме у межах цих спільнот їх об’єднує відповідний тип компліментарності. Проте «в решті випадків, у дитячих спогадах, у /64/ залицянні, шлюбі, виконанні батьківського обов’язку, в уявленнях про стандарти краси, у схильності до певного типу їжі та напоїв, в іграх та відпочинку вони завжди будуть набагато ближчими до своїх співвітчизників, аніж до колег з інших країн...» 54.

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність». Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних й технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм суспільної поведінки. Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до «групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

Внутрішня єдність забезпечується не лише рівнем комунікативності. Важливим чинником є наявність центру чи провідної групи, відмітною рисою якої є вищий ступінь комунікативності. Члени спільноти (народу чи нації) пов’язані з центром та провідною групою «нерозривним ланцюгом зв’язків і комунікацій, часто і в економічному житті, при цьому не існує різких відмінностей в можливостях комунікації, заміни та відповідного просування вгору суспільними сходинами в будь-якій ланці» .

Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної комунікації індивідів. Цей рівень визначається компліментарністю способів і засобів комунікації між індивідами і групами всередині нації. Потреба в підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні інтенсивності суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних спільнот з’являється в модерну епоху — еру Промислової революції, технологічних змін, панування вільного ринку та загострення конкуренції. Підвищення рівня комунікативності ототожнюється з соціальною (суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей індивіда і нації.

«Комунікативна» теорія нації і націоналізму справила величезний вплив на подальший розвиток досліджень у відповідних галузях. З часу її появи в «науковому обігові» майже кожне дослідження, присвячене конкретним чи теоретичним проблемам націй і націоналізму, містить елементи підходів, запропонованих К. Дойчем та іншими представниками цієї школи. Водночас вона викликала чимало критичних зауважень, зокрема, з приводу відверто «модернізаційного» характеру цієї теорц. Критики вказували на те, що високий рівень компліментарності характерний також для багатьох домодерних спільнот і суспільств. При цьому «модерність» трактується як імператив, визначальна і необхідна умова поступу націй.

Далі: зростання інформативних можливостей суспільства і спільноти (інтенсифікація комунікативних здатностей) справді створює кращі умови для зростання національної свідомості. Проте це не пояснює, чому саме виникає національна свідомість, чому індивіди обирають саме культурну, етнічну компліментарність 56. Звідси виникають різні зауваження. Наприклад, йдеться про те, що К. Дойч перебільшує значення і ступінь компліментарності всередині національної спільноти. «Посилення інтенсивності комунікацій між індивідами та групами, — застерігає Дж. Броілі, — може спричинитися як до зміцнення солідарності, так і до загострення внутрішнього конфлікту. Крім того, цей конфлікт чи єдність можуть проявлятися не лише у формі націоналізму» .

Зрештою, якими методами можна визначити ступінь компліментарності чи рівень комунікативності? К. Дойч покладається на соціологічні узагальнення, на кількісні показники. Однак чи можна вимірювати «інтенсивність» почуттів кількісними показниками? Чи дає це можливість урахувати варіабельність історичного розвитку?

Утім все це не заперечує раціональної основи «комунікативої» теорії, її цінності для пояснення умов формування націй і націоналізму, особливо на вирішальних етапах цього процесу, для розуміння причин сили чи слабкості національної свідомості тощо. /66/

Етатистська модель нації

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі: ототожнення нації з державою, тобто з територіально-політичною одиницею. Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних націй. Корені цього підходу, як ми вже знаємо, сягають часів Французької революції, тобто епохи, що пов’язана з дебютом націоналізму на історичній арені. Відомий вислів: «Держава — це я» був замінений на інший: «Держава — це народ (і, відповідно, — нація)», бо нація в даному випадку формувалася за принципом громадянства. В науковій і політичній термінології навіть виникло поняття «національна держава». Загалом, вважає Е. Сміт, ототожнення держави з нацією, громадянства з етнічністю виникло внаслідок специфіки формування Англії і Франції як національних держав 58..

Воно було символом тих нечисленних випадків, коли кордони територіально-політичної одиниці — держави, збігалися з етнічними, або ж коли різні етнічні групи об’єднувались у «політичну націю». Класичним прикладом «національної» держави вважають, наприклад, Японію. Проте на початок 1970-х років, за даними В. Коннора, таких «національних держав» 59 налічувалося лише 12, тобто 9,1% від загальної кількості держав. Однак термін «національна держава» нерідко поширюється на всі державні «нації», які часто складаються з різних етнічних компонентів. Звідси й виникає ототожнення понять «держава» і «нація».

Наведемо приклад етатистського визначення «нації». «Нація, — пише професор Кембриджського університету Ентоні Ґідденс,— ...існує лише тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом всю територію, яку вона вважає об’єктом свого суверенітету». Ототожнюючи поняття «держава» і «нація», Е. Ґідденс використовує спільний для етатистів термін nation-state, який перекладається як «національна держава» або як «нація-держава» 60. Нація-держава, — наголошує дослідник, — яка існує серед інших національних держав, є спільністю інституційних форм правління, що утримує монополію на управління територією з визначеними кордонами; її влада санкціонована законом і безпосереднім контролем над засобами внутрішнього та /67/ зовнішнього насильства» 61. Нація не існує без держави й поза державою.

Наведемо ще один, уже згадуваний нами етатистський варіант розуміння «нації». К. Дойч, пропонуючи відрізняти поняття «народ», «національність» (nationality) і «нація», одним із головних чинників, які визначали відмінності між цими поняттями, вважав наявність держави, тобто певної форми організації влади в рамках культурно визначеної спільноти. Народ — це спільнота, внутрішня єдність якої забезпечується спільністю культури. В епоху націоналізму «народ» перетворюється на «національність», коли у нього з’являється прагнення до політичної самоорганізації, створення інститутів влади. І зрештою, «нація» — це політично об’єднана чи «мобілізована» національність, якій вдалося досягти необхідного рівня політичної організації та інституалізації влади в рамках своєї культурної спільноти. Функцію цієї політичної «мобілізації» народу виконує держава. Таким чином, коли «національність» досягає рівня державної самоорганізації і володіє автономною політичною владою, вона стає «нацією». Нація, або національність — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її 60. Якщо власної держави він не має ані в реальності, ані в планах, він ще не є нацією.

Існує ціла низка заперечень етатистської концепції нації, причому як емпіричного, так і теоретичного характеру, наводити які всі разом немає сенсу. Згадаємо лише, що держави існували ще до націй і взагалі до появи поняття «нація», що кількість «національних» держав значно менша, аніж «багатонаціональних», про що вже йшлося. Зрештою, існувало й існує величезне розмаїття історичних форм держав, які аж ніяк не збігаються з не меншим розмаїттям «націй». Історичні приклади — міста-держави давнього світу (шумерські, грецькі), міста-держави середньовіччя й часів Відродження, феодальні князівства на зразок Андорри й Монако, які існують і в наші часи, поліетнічні держави (Бірма, Бельгія, Радянський Союз), імперії Габсбургів, Романових і т. ін. Чи можна їх ототожнювати з певними «націями»? «Нація» і «держава» у більшості відомих випадків не збігаються ані історично, ані географічно, ані політично тощо. Зрештою, ці поняття є різними логічно — коло понять і функцій, які охоплює термін «держава», явно не тотожні зі складовими поняття «нація». «Концепція держави, /68/ — стверджує Е. Сміт, — пов’язана лише з державними інституціями, відмінними й незалежними від решти суспільних інституцій. [...] Натомість нація означає культурні й політичні зв’язки, що об’єднують у єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну культуру і батьківщину» 63.

Отже, методологічно етатистську концепцію «нації» в чистому вигляді («нація» — «держава») є всі підстави вважати якщо не хибною загалом, то, принаймні, однобічною, хоча в ній і втілюється певний історичний досвід, реалії та суспільний ідеал, який є загальноприйнятим, передусім для націоналістів.

Однак в етатистській моделі нації можна знайти важливий раціональний момент. Йдеться про те, що необхідною умовою оформлення нації як політичної спільноти є її інституалізованість, реальна чи бажана. Держава — вища форма інституалізованості нації, це ідеал, мета, модель, довкола яких формуються національні рухи, хоча, зрозуміло, не єдина форма інституалізації нації. У даному випадку концепції нації і держави, за висловом Е. Сміта, взаємоперекриваються.

3. Етнологічна (етніцистська) та інструменталіська теорії нації.

Альтернативою етатистській концепції нації, ототожненню нації з державою можна вважати етнологічний (в деяких українських працях його називають також етніцистським) підхід, початки якого простежуються ще в класичних доктринах німецького «культурницького» націоналізму XVIII—XIX ст. У найзагальнішому вигляді етнологічна версія подає націю як велику, політизовану етнічну групу зі спільною культурою та історичною спадщиною 64. Ми вже згадували, що, певною мірою, етнологічний підхід сповідувався в розробках радянських суспільствознавців. Він є досить популярним серед багатьох сучасних дослідників й, очевидно, залишається досить продуктивним і сьогодні. Етнологічна (етніцистська) концепція нації найповніше проаналізована й сформульована Ентоні Смітом. Нація, вважає Е. Сміт, як спільнота чи велика суспільна група має такі основні ознаки:

1) відмінні культурні риси (які дають можливість відрізняти «ми» від «вони», членів спільноти від тих, хто до неї не входить); /69/

2) наявність історично успадкованої спільної території, в межах якої реалізуються можливості соціальної мобільності тих, хто належить до спільноти;

3) відносно великі розміри території й чисельність населення;

4) зовнішньополітичні відносини (конфлікт або союз) з іншими подібними спільнотами;

5) наявність спільних для даної групи колективних почуттів і системи лояльностей;

6) безпосереднє членство в цій групі з рівними правами громадянства для всіх її членів;

7) вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою [поділу] праці 65.

Перші дві риси характеризують спільноту, яку Сміт називає плем’ям, «трибою». Коли до них додаються наступні три риси, ми маємо справу з етнічною групою, чи етносом (Сміт користується французьким словом ethnie). Етнічна група перетворюється на націю завдяки інтеграційним економічним (як тут не згадати «спільність економічного життя» з дефініції Й. Сталіна!) й політичним чинникам — право громадянства в даному випадку на першому місці. Отже, повернемося до того, що нація — це політизована (політично мобілізована), об’єднана етнічна група, а до цього додається ще одна важлива характеристика — економічна інтегрованість.

Можна заперечити: нація не обов’язково формується з якоїсь однієї етнічної групи чи «етнічного ядра». Наприклад, в Америці, Аргентині та Австралії нації виникли внаслідок спроб об’єднати культури декількох поколінь емігрантів, в інших випадках нації в рамках певних держав формувалися з провінцій імперії, яка накинула населенню цих провінцій спільну мову й релігію, як це було в Латинській Америці. Зрештою, в Африці націотворення відбувається в рамках державних кордонів, які перетинають і розділяють етноси, на основі територіальних спільнот 66.

Усе це не спростовує головних тез «етніцистів»: націогенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу (чи етносів) з певним набором символів, міфів, культурних артефактів і зв’язків (історично вироблених, чи винайдених, чи запозичених) є необхідною передумовою виникнення нації. /70/

Разом з тим, етнічна група, або етнос, та нація — це не тільки цілком відмінні форми організації людських спільнот, а й відмінні способи самоусвідомлення. Нація, — стверджує Волкер Коннор, — це етнічна група, яка здатна самоусвідомлювати свою індивідуальність (мабугь, у цьому випадку вона перестає бути лише «етнічною групою»?) Антрополог чи будь-який інший сторонній спостерігач здатний відокремити етнічну групу, але «доки члени цієї етнічної групи самі не збагнуть свою унікальність, це буде лише етнічна група, а не нація. Якщо етнічна група може бути визначеною ззовні, то нація вже мусить визначати себе» 67. Іншими словами, єдність, однорідність, яка існує всередині етносу, є неусвідомленою його членами, тоді як для нації питання самоусвідомлення є головною умовою існування. Отже, вже вкотре ми бачимо домінування суб’єктивного чинника у визначенні суггєвих рис нації.

«Інструменталістська» версія

Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація» особливої уваги заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить влучно назвали «інструменталістським» (його називають також «функціоналістським»).

Характерно, що авторами суб’єктивістських «інструменталістських» підходів до вивчення природи нації були представники марксистської (Е. Гобсбаум) та промарксистської (Б. Андерсон) інтелектуальної традиції. Щоправда, до них приєднався й Е. Ґелнер, який завжди був серйозним і послідовним критиком догматичного марксизму. Привертає увагу й те, що праці, в яких були викладені погляди цих авторів, вийшли одночасно — у 1983 р.

Почнемо з уже відомої нам версії Б. Андерсона: «нація — уявлена спільнота». Зрозуміло, що тут ідеться не про те, що уявлені спільноти існують лише в людській уяві. Але саме як спільноти вони існують значною мірою завдяки цій уяві, здатності індивідуума осягнути, усвідомити себе як частину певної спільноти і зрозуміти факт наявності цієї спільноти. В наші дні, зауважує Андерсон, ми уявляємо французьку аристократію часів ancien régime як клас, проте цілком очевидно, що такий спосіб уяви виник не так давно. В ті часи на запитання «хто такий граф А.?» відповідь була б не «представник класу аристократів», /71/ а щось на зразок: «хазяїн маєтку А.», або «родич барона В» і т. ін. Отже, спосіб уявлення (і самоуявлення) спільноти був іншим. Спільнота під назвою «аристократія» існувала «об’єктивно», але спосіб уявлення про неї належав до «суб’єктивної» сфери, «класового підходу», винайденого, розробленого та імплантованого в масову свідомість уже в XIX—XX ст. Це стосується й політичних спільнот, які стали називатися «націями». Можливо, відмінність полягає в тому, що уявлена спільнота-«нація» значною мірою формувалась саме під впливом уявлення. «Нація» не стала новою назвою чогось, що існувало завжди під іншим ярликом, вона виникає завдяки уявленню про неї, сформованому або завдяки збігові обставин, або цілеспрямовано.

Неодмінним елементом існування нації як уявленої спільноти є її обмеженість у просторі. Навіть найбільша з існуючих націй має свої кордони, реальні чи уявлені (не обов’язково державні), поза якими існують інші нації. Жодна нація не уявляє себе тотожною з усім людством і жодний найпалкіший націоналіст не мріє про те, щоб одного дня весь людський рід увійшов би до складу його нації. Такий світогляд був характерний для представників іншої уявленої спільноти: варто згадати змагання християнської церкви за навернення всього людства до «справжньої віри».

Нація, стверджує Андерсон, уявляється як суверенна спільнота, яка має право і мусить існувати незалежно. Сама ідея нації як політичної спільноти з’явилася в епоху Просвітництва і Французької революції, коли поширення ідеї духовної суверенності особистості збіглося з розпадом ієрархічної династичної системи в Європі й виникненням ідеї суверенності народу.

Нарешті, нація уявляється саме як спільнота, оскільки, незважаючи на очевидну нерівність і наявність експлуатації всередині кожної нації, вона завжди сприймається як цілісність, об’єднана системою міцних «горизонтальних» зв’язків, які перетинають класові, станові, професійні, релігійні та інші кордони 68. Це почуття єдності підштовхує мільйони людей уже протягом двох століть не стільки навіть убивати, скільки вмирати за ці «уявлення».

Зрозуміло, що Б. Андерсон не першим звернув увагу на соціально-психологічні аспекти буття нації, на інструменталістське значення самого терміна «нація». Основи цього підходу закладалися ще Е. Ренаном і М. Вебером, /72/ «австромарксистами» тощо. Побіжні згадки про нації як уявлені, розумово сконструйовані утворення можна знайти у працях початку 1970-х років (Е. Сміт, Б. Шейфер та ін.). Проте саме йому вдалося вперше простежити на величезному історичному матеріалі процес визрівання передумов створення націй саме як «уявлених спільнот» і, зрештою, функціонування їх у цій якості.

Е. Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації — це, значною мірою, наслідок «винаходу традицій» — масштабного і цілеспрямованого процесу ідеологічної «імплантації» певних спільних культурно-політичних символів у масову свідомість з метою створення «уявленої спільноти» (Гобсбаум цього терміна не використовував). «Нація» у цьому варіанті — результат суспільної інженерії, свідомо сконструйована спільнота 69.

Визнаючи ці чинники неповними, недостатніми для повномасштабної характеристики нації, Ґелнер також наголошував на їхньому принциповому значенні. Отже, «культурницький» і «волюнтаристський» елементи колективної свідомості в його концепції є також визначальними в розумінні природи нації. Усі компоненти, які можуть складати визначення нації, але водночас, у конкретних випадках, можуть і заперечувати його (спільна територія, економіка тощо), Ґелнером вилучені з дефініції. У цьому відношенні його також можна вважати наступником традицій М. Вебера і Е. Ренана.

Типологія націй

Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії історії» (будемо вважати її «побічним продуктом» його загальної концепції, бо навряд чи Геґель переймався питанням саме типології націй). Без перебільшення можна стверджувати, що вона стала «першопоштовхом» для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких свідомо чи несвідомо копіювали геґелівський підхід, навіть тоді, коли вони не погоджувалися з ним у принципових моментах. Цікаво й те, що сама гегелівська дихотомія «перестрибнула» зі сфери суто філософських міркувань до сфери практичної політики й публіцистики завдяки Ф. Енгельсові, який надзвичайно активно використовував її у своїх публіцистичних працях.

За Геґелем, нації чи народи (він вживав як тотожні поняття Volk та Nation) поділялись на «історичні» і «неісторичні». /73/ Історія світу, за Геґелем, — це прогрес в усвідомленні свободи. Відповідно, історію людства він поділяв на такі цивілізаційні, історичні стадії: Східну (ту, де лише одна людина — деспот, правитель — була вільною), Греко-Римську (де панувало усвідомлення того, що лише деякі люди, а не людина як така, є вільними) і, зрештою, — цивілізацію германських народів, які під впливом християнства усвідомили, що людина має бути вільною сама по собі. Кожний народ робив свій внесок у процес реалізації Розуму (Духу) й свободи. Цей процес розвитку усвідомлення свободи є реалізацією «проекту» світового Духу, Розуму і знаходить своє найвище втілення й уособлення в державі. Держава — це «шлях Бога у світ». Відтак народи (нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони — «неісторичні» і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом певного часу не довели своєї спроможності створити власну державу, не здатні на це в принципі. Натомість державні нації є «історичними», мають право на подальше існування.

«Резолютивна» частина цієї схеми, фактично вирвана із загального контексту теорії Геґеля, стала надзвичайно популярною і використовувалась у багатьох наукових розробках, передусім завдяки тому, що її «популяризували» фундатори марксизму, які користувалися цією типологією в ідеологічній полеміці. Цікаво й те, що Енгельса і Маркса іноді навіть називають авторами цієї типології.

При цьому, як зауважує професор Гарвардського університету Г. Грабович, визначення Геґеля обмежувалися сферою суто спекулятивної філософії: «як об’єкти, так і знаряддя їхнього дослідження є чистими сутностями і чистими ідеями». Проте гранично абстрактні поняття метафізичної й ідеалістичної схеми були перенесені до сфери емпіричної (не в останню чергу — до історичних досліджень), що призвело до зловживання дихотомією «історичні/неісторичні» нації й, відповідно, — до понятійної плутанини 70.

Отже, поділ націй на «історичні» і «неісторичні» значною мірою має сенс лише в рамках певної філософської теорії, навіть більше, окремої частини цієї теорії. Застосування її у сфері конкретно-історичних досліджень у кращому випадку може призвести до термінологічних непорозумінь, у гіршому — до хибних уявлень про суспільні явища й людську історію загалом, а часом — до хибної і антигуманної політики, коли одні нації проголошуються носіями вищих якостей, а інші — потрапляють до лав «неповноцінних».

Пізнішими модифікаціями геґелівської дихотомії можна вважати, наприклад, поділ націй на «повні» й «неповні». З соціологічно-історичного погляду, одні нації, здебільшого «неісторичні», мали недорозвинену, неповну соціальну структуру, їм бракувало власних політичних, економічних чи культурних еліт, отже, вони були «неповними». «Повні» нації, зрозуміло, мали «гармонійну» соціальну структуру, власні політичні еліти (які й робили ці нації «історичними») і власну культуру «світового» рівня.

Досить цікава полеміка розгорнулася з цього приводу між Г. Грабовичем, який заперечував науковість геґелівської дихотомії (її використав український вчений Д. Чижевський у своїй «Історії української літератури»), та І. Лисяком-Рудницьким, котрий вважав її корисною і продуктивною (щоправда, останній уживав цю типологію, виходячи дещо з інших засновків, ніж Геґель, тобто скористався більше формальною дефініцією, аніж суттю). Для Г. Грабовича поділ націй на «історичні» і «неісторичні» (й відповідний поділ культурних надбань цих націй), оскільки він має оціночний характер, «...належить не до наукової сфери, а, так би мовити, до політичної пропаганди».

І. Лисяк-Рудницький вважав, що поняття «історичності» й «неісторичності» (або, відповідно, «повноти» й «неповноти») націй є повновартісними категоріями історичного пізнання. Визначальна риса, властива «історичній» нації, за Лисяком-Рудницьким, — це наявність провідних соціальних верств цієї нації за будь-яких умов її існування. Ці верстви (чи верства) є носіями політичної свідомості й «високої» культури. Отже, «неісторична» нація на певному етапі свого розвитку або ж утратила свою еліту, або ж ніколи її не мала, її «репрезентативний клас» (потенційний носій національної свідомості) зведений до безмовної народної маси 73. Нація без провідних верств — неповна, неструктурована. І. Лисяк-Рудницький у цьому пункті, на думку сучасного українського дослідника В. Потульницького, повторює тезу своїх попередників В. Старосольського та О. Бочковського про «смерть нації», яка втратила еліту . Можна зауважити в такому випадку — чи варто взагалі вести мову про «націю»? Якщо втрата еліти — це «смерть» нації, то «неісторична» нація — це вже не «нація», а щось інше. У цьому варіанті, очевидно, типологія націй за принципом «історичні/неісторичні» стає неспроможною з суто логічного погляду.

Утім Г. Грабович запропонував свою систему аргументів. По-перше, поняття «історичність/неісторичність», «повнота/неповнота», «вищі/нижчі» стосовно націй він вважає категоріями оціночними, а отже, неприйнятними з науково-аналітичного погляду.

По-друге, нація, на його думку, — це великий, багатоступеневий і, насамперед, відкритий колектив і система. Тому поняття «неповноти» нації є хибним, оскільки «система компенсує різні обставини й прилаштовується до них. Це динамічна, а не статична сутність. Коли групі бракує структур і динаміки, потрібних для усталеної моделі «нації», то логічніше й інтелектуально чесніше визнати, що це не є «нація», а якесь «нижче» утворення на штаб етнічної групи чи племені...» . Отже, визначати місце нації, яка є складною системою, посилаючись лише на один, нібито «вирішальний», критерій, було б явним редукціонізмом.

Зрештою, сам термін «нація» є «полісемантичним і часто-густо аморфним», отже, застосування нормативних критеріїв щодо нього призводить до понятійної плутанини.

Визнаючи ці зауваження Г. Грабовича цілком слушними, все ж таки звернемо увагу на деякі прогалини в його системі аргументів. По-перше, критикуючи І. Лисяка-Рудницького за «оціночний» характер його міркувань, Г. Грабович сам удається до такого роду суджень, наголошуючи на певних моральних втратах від застосування геґелівської дихотомії та її відгалужень у суспільній практиці. По-друге, цілковите заперечення згаданих бінарних класифікацій хибує на однобічність: у певній системі аналітичних координат ці класифікації можна застосовувати досить продуктивно.

Очевидним відлунням бінарної геґелівської класифікації став також поділ націй на «вчасні», і «ті, що спізнилися», «розбудовані» і «недобудовані», «передові» і «відсталі» тощо. Ця традиція простежується й у інших типологіях, які вплинули на формування досить поширених наукових підходів у вивченні націй.

Видатний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862—1954) запропонував поділ націй на «культурні» (Kulturnation) /76/ і «політичні», чи державницькі (Staatnation). В основі політичної нації — ідея самовизначення індивіда (особистості) чи колективу (спільноти). Особистість чи особистості стають спільнотою під назвою «нація» шляхом вільного суб’єктивного вибору, вони самі визначають свою лояльність цій спільноті. Це, пригадаємо вислів Е. Ренана, «щоденний плебісцит». Існування нації залежить від волі й вибору особистостей, громадянство ототожнюється з національною належністю. Конкретні історичні приклади «політичних» націй можна знайти у Франції, Англії, США. В усіх цих країнах внутрішній політичний розвиток привів до формування «нації» як спільноти політично свідомих громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального й економічного статусу, етнічного походження й віросповідання .

В «культурній» нації (і відповідних концепціях націй) домінують «об’єктивні» чинники і критерії — спільна історична спадщина й мова, територія, релігія, звичаї тощо. «Культурна» нація може існувати й без наявності держави та політичних інститутів, останні не обов’язково потрібні для підтримки почуття належності до нації. Особистість у такому випадку не вільна визначати власну національну належність — це її «природна» риса, така ж, як і здатність дихати. Наочні приклади «культурної» нації — поляки після втрати державності, німці та італійці до об’єднання у другій половині XIX ст., центрально- та східноєвропейські нації .

Поділ націй на «політичні» і «культурні» загалом збігається також з поділом на «політичні» й «етнічні», «державні» й «недержавні», оскільки «політична» нація Майнеке є, передусім, державною (Staatnation). У цьому пункті коло замикається — ми повертаємося до геґелівської дихотомії, в якій «неісторичні» нації належали саме до категорії «недержавних». Цікаво й те, як згодом класифікація Майнеке вплинула на інші типології. Зокрема, Ганс Кон, відокремлюючи суб’єктивістську та об’єктивістську концепції нації, відповідним чином класифікував націоналізм на «західний» і «східний».

Сучасні дослідники Я. Крейчі (Англія) та В.Велімськи (Бельгія) дещо доповнюють класифікацію Майнеке. Вони пропонують поділ націй на повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за державницькою ознакою (тобто вони є одночасно і «політичними», й «етнічними»), етнічні в термінології Майнеке — «культурні» (англійці, французи, італійці, голландці та ін. Цікаво, що українці потрапили до складу повномасштабних націй у 1981 p., коли була сформульована ця типологія). Далі йдуть політичні нації, які мають власну державу, але не мають окремої власної мови як чинника самоідентифікації (бельгійці, австрійці, швейцарці, населення «мікродержав» Монако, Андорри, Ліхтенштейну). Третя група націй — етнічні, тобто ті, що мають власну літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці, каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та ін. — подекуди явне ототожнення етнічних груп з «нацією»). Зрештою, Велімськи і Крейчі виділяють ще один тип, з ознаками перехідного — окрему етнічну групу. Вона не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною самосвідомістю .

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон, критикуючи геґелівську концепцію «історичних» і «неісторичних» націй, запропонував власну дихотомію: «нові» і «старі» нації. До «старих» він зараховував ті нації, в яких національна ідентичність (свідомість) сформувалася до виникнення доктрини націоналізму (іншими словами — до кінця XVIII ст., епохи Французької революції). У 1789 p., на думку Сетона-Вотсона, «старими» націями могли вважатися: англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці і португальці (на заході Європи), датчани і шведи — на півночі, й угорці, поляки та росіяни — на сході. Крім шотландців, угорців і поляків, усі з них мали безперервну традицію «національної» державності, отже, не потребували організації національних визвольних рухів. Щоправда, безперервним у них був розвиток національної свідомості.

У «перехідному» стані (між «старими» і «новими» націями) наприкінці XVIII ст. перебували німці, італійці і, певною мірою, каталонці та норвежці. У цих націй процес формування національної свідомості, навіть у еліт, ще не завершився, хоча загалом ці еліти були свідомі своєї історії і культурної спадковості.

Решта європейських та позаєвропейських націй, які сформувалися після Французької революції, мали кваліфікуватися, за Сетоном-Вотсоном, як «нові».

Отже, «старі» нації мають тривалу традицію державності й розвинуту національну свідомість уже напередодні модерної епохи. «Нові», за прикладом перших, прагнуть досягнути того ж, і мірилом їхньої перспективи у цьому напрямі є здатність організувати національний рух, піднести національну свідомість і створити національну державу.

Якщо у «старих» націй процес націотворення за згаданими напрямами відбувався повільно, «природним» шляхом, протягом століть, то «нові» нації формувалися прискореними темпами, оскільки вони, по-перше, мали приклад і досвід «старих», а по-друге, зростали комунікативні можливості суспільства, що полегшувало поширення національної свідомості й вироблення почуття національної солідарності. Сила національних рухів, які привели до формування «нових» націй, вважає Сетон-Вотсон, полягала в тому, що завдання національно-визвольної боротьби пов’язувались у них із прагненням до соціального визволення, чого не було у процесі формування «старих» націй.

Очевидно, докладний коментар до цієї типології буде зайвим. Звернемо увагу лише на такі основні моменти: вважаючи геґелівську дихотомію невдалою, неповною чи, скажімо, невідповідною реальній історичній практиці, Сетон-Вотсон фактично не виходить за її межі. Згідно з його концепцією, «старі» нації стають відповідником «історичних», «нові» — колишніх «неісторичних», які, щоправда, мають шанс потрапити в історію. Проте часовий критерій, обраний Сетоном-Вотсоном, видається значно нейтральнішим, аніж геґелівська типологія, до того ж деякі «нові» нації можуть претендувати на «призабуте» національне минуле, що відроджується на новому етапі націотворення. Недарма англійський вчений називає «старі» нації також «тяглими» чи «усталеними» (continuous), порушуючи тим самим надзвичайно складну й цікаву проблему безперервності й перервності в націогенезі (докладніше про це йтиметься у наступному нарисі).

Зрештою, варто згадати про поділ націй, вироблений в ідеологемах ортодоксального марксизму. В Енгельса, наприклад, «історичні» й «неісторичні» нації у 1848 р. перетворилися також на «революційні» (німці, поляки, угорці) й «контрреволюційні» (всі інші національні групи Імперії Габсбургів). Домінування вульгарно-класового підходу в концепціях ідеологів більшовизму (В. Ленін, Й. Сталін та ін.) призвело до поділу націй також на «капіталістичні» і «соціалістичні» з відповідним протиставленням останніх, як носіїв прогресу, першим, як носіям реакційності.

Усі наведені типології можна розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах, з різних методологічних та ідеологічних позицій, у рамках різних інтелектуальних шкіл. Очевидно, що усі вони мають суто прикладне значення (особливо, коли стають частиною ідеологічних схем). Отже, їхня пізнавальна цінність не піддається якійсь узагальненій оцінці. Кожна з цих типологій має право на життя, і кожна з них дає можливість не стільки «впорядкувати», «розкласти по полицях» конкретно-історичний матеріал, скільки підштовхує до порівняльно-історичного аналізу.

Таким чином, концептуальний поділ у розумінні й осмисленні феномена нації відбувається за кількома напрямами. Найзагальніший рівень диференціації між аналітичними підходами визначається прагненням зосередитися на об’єктивних і суб’єктивних чинниках формування, розвитку та життєдіяльності нації і, відповідно, на тому, яким з них віддати перевагу. Більшість дослідників погоджується з тим, що необхідно враховувати як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники, розбіжності стосуються здебільшого співвідношення перших і других, а також питання про те, які з них стають вирішальними в той історичний момент, коли можна говорити про факт існування нації.

У рамках цього поділу дискусії розгортаються на конкретніших рівнях узагальнення: ролі етнічних і політичних складників у формуванні нації; співвідношенні понять «нація» і «держава», «нація» і «етнос» тощо. Відповідно формулюються й типології націй.

Зрозуміло, що жодний з цих підходів не дає вичерпної відповіді на питання «що таке нація?», отже, кожний з них має значення, передусім, як науковий інструментарій, який доцільно чи не доцільно застосовувати залежно від конкретного аналітичного завдання. Слід наголосити, що тут йдеться не про методологічний еклектицизм, а про аналітичний плюралізм, якого не можна уникнути при розгляді такого багатофункціонального і поліморфного явища, яке перебуває у стані постійного розвитку.

Посилання: http://litopys.org.ua/kasian/kas05.htm

Семінар №3-4 Специфіка націоналізму (4)

План

1. Співвідношення націоналізмуз іншими ідеологіями:

1.1. Націоналізм і лібералізм

1.2. Націоналізм і соціалізм

1.3. Націоналізм і консерватизм

1.4. Націоналізм і расизм

1.5. Націоналізм і фашизм

2. Антиколоніальні рухи та націоналізм.

3. Етатизм та націоналізм як принципи розбудови держави.

1. Співвідношення націоналізмуз іншими ідеологіями:

1.1.Націоналізм і лібералізм. Спорідненість демократичного націоналізму з лібералізмом настільки очевидна, що навіть шкільні підручники США трактують перший як логічне продовження другого. “Як­що ліберальні ідеї особистих прав, – говориться в одному з них, – застосувати до етнічних або расових груп, то тоді люди, що належать до цих груп матимуть право вирішувати, якими мають бути їх кордони та хто повинен ними правити”. [11] Люди, що належать до однієї нації, пояснює далі автор, “мають спільну мову, спільні звичаї, по­дібні інтереси і мають бажання бути незалежними та вести свої справи як окрема нація. Ці прикмети складають те, що називається націоналізмом…” (виділено мною – А. К.).

Сказано ясно і дохідливо. Націоналізм – це прагнення людей, що належать до однієї на­ції, захистити свої інтереси та “досягти умов, що дозволяли б їм прожити своє життя у згоді з власними бажаннями” [13]. Хіба можна заперечити подібні прагнення, посилаю­чись на ліберальні принципи пріоритетності прав і свобод людини? Адже права націй – це права людей, які їх складають, включно з правом визначатися в етнокультурному відношенні, захищати свої інтереси та домагатися рівноправності своєї етнокультурної спільноти, або, коли мова йде про великі сформовані нації, прагнути до політичного самовизначення і утворення власної держави. Національні та народні демократи розуміють демократію в межах західного соціального лібералізму і консерватизму і об’єктивно мали б стати природними союзниками лібералів, які, проте відкидають національну ідею, виступаючи під гаслами пріоритетності прав людини над правами нації. Чи завжди так було і чи дійсно лібералізм за означенням має бути ворогом націоналізму і vica versa? Звідки взялося це протиставлення прав особи і прав нації? Про права якої особи, власне, йдеться? Безнаціональної? Чи тієї, що належить до нацменшин? Чи й тієї також, що належить до заголовної національної спільноти?

1. Позиція лібералів. Засуджуючи з ліберальних позицій націоналізм як такий, Адам Міх­нік стверджує: “Націоналізм суть не ідея свободи людини, а ідея національної держави: Росія – росіянам, Литва – литовцям, Польща – полякам”. [14] Підкреслюючи, що кожен народ повинен мати “свою домівку”, ми ніби протиставляємо людей різної етнічної приналежності, ризикуючи тим, що завжди можуть знайтися бажаючі розпалити ворожнечу між ними і довести її до “етнічних чисток” в ім’я культурно однорідної національної держави, на чому наголошує у своїх працях Е. Геллнер. Здається, отже, ніби критика справедлива. Однак, глобальний процес творення національних держав, що, розпочавшись у ХVІІІ ст., триває й донині, глухий до неї. Досягнувши певного рівня політичного самоусвідомлення, кожен народ прагне створити власну державу, і ця держава зовсім не обов’язково є недемократичною, так само як націоналізм, що супроводжує її утворення, не завжди веде до міжнаціональних конфліктів, а інколи є навіть засобом їх гасіння. Хоч це й заперечують більшість лібералів.

2. Позиція націонал-демократів. Переставивши слова у процитованому вище висловлю­ванні А. Міхніка, одержимо достатньо помірковану позицію націонал-демократії, яка звучатиме вже без виклику: росіянам – Росія, литовцям – Литва, полякам – Польща, кожному народові – своя держава, свій “дах”, своє політичне “укриття”, яке одне тільки й може створити умови, необхідні для збереження і розвитку його національної ідентичності і культурно-мовної самобутності. Держава давно перестала бути тільки “нічним сторожем”, навіть у найліберальніших країнах. Через низку причин вона мусить сьогодні, за влучним виразом Е. Геллнера, виконувати функції “створювача погоди” для економіки. Перефразувавши цей вислів, можемо сказати, що національна держава мусить бути “створювачем погоди” і для національної культури, бути її політичним покровителем, без підтримки якого культура приречена на поступову загибель. М. Гончаренко справедливо зазначає, що національна держава є гарантом розвитку навіть такої культури як швейцарська, котра “лише з поверхового погляду туриста яв­ляє органічну цілісніть. Насправді ж – це згладжене і згармонізоване часом співіснування трьох культур: італійської, французької і німецької. Що стосується мов, то кожна з них має могутнє джерело підживлення з боку держав, що межують із Швей­царією, – Італії, Франції і Німеччини. Таку прерогативу [підживлюватись із зовнішнього джерела – А. К.] в Україні має російська мова і культура. Сама ж українська мова такого зовнішнього джерела підтримки не має, бо немає поруч іншої України. Про це, до речі, слід пам’ятати борцям за “рівні” умови”.

Істинність цього твердження стосовно старих державних націй визнає більшість західних дослідників. Як вважає Е. Геллнер, в нові часи виникає об’єктивна необхідність у тому, щоб кордони суспільства визначались у відповідності з межами поширення певної культури, “бо для величезної і дорогої освітньої машин, яка робить усе це можливим [маються на увазі процеси модернізації – А. К.], потрібен політичний протектор, господар, що платить і контролює якість”. [16] Характеризуючи паралельні процеси формування громадянського суспільства та національних держав на Заході, Е. Геллнер зазначає, що вони були б неможливі без виникнення під впливом різних чинників модульної (стандартизовано-поміркованої, з секуляризованою свідомістю) людини, котра була носієм ідеалів суверенітету, рівності та індивідуалізму, і переносила ці ідеали на ті спільноти, до яких належала. Модульна людина була націо­налістом за означенням, бо в ту епоху і в тих країнах, де сформувався цей тип особис­тості, лібералізм і націоналізм не суперечили один одному, а були взаємно доповню­ваними доктринами. Хоч у принципі, на думку Геллнера, лібералізм індивідуалістичний, і ньому закладено неприйняття будь-якого комунітарного (колективістського) підходу, що й проявилося на пізніших етапах історії.

Пояснення розбіжностей двох доктрин подається на основі сформульованого в працях Ганса Кона протиставлення етнічного східноєвропейського націоналізму громадянському західно-європейському. Ще наприкінці 60-тих років Кон харак­теризував етнічний націоналізм як найбільш консервативну і анти-ліберальну політичну течію на тій підставі, що в центр національної ідентифікації він ставить відданість пев­ній культурі; прагне будувати націю навкруг ірраціональної, до-цивілізованої концепції народу, і через це, мовляв, легко піддається впливу перебільшеної уяви і збуджених емоцій. Врешті-решт, це призводить до створення закритих суспільств і ксенофобії та несе в собі загрозу катастрофи, стверджував Кон. [17] Його підхід поділяють А.Вінк­лер, Дж.Пламенац та інші західні дослідники. У цілому з ним погоджується і Е.Геллнер, але доповнює його власним поясненням походження вад етнічного націоналізму, вико­­ристовуючи для цього інтерпретовану на свій лад концепцію “уявних [уявлених] спільнот” Б.Андерсона. [18] Етнічні нації Геллнер розглядає як штучно створені уявні спільноти, що з’явилися на світ внаслідок міфотворчої і пропагандистської (за М. Грохом – будительської) діяльності еліт.

У. Геллнер пропонує класифікацію національних рухів у Європі за чотирма “часовими поясами”. До першого належать Франція, Британія, Іспанія, Португалія; до другого – Німеччина, Італія; до третього – країни Центральної і Південно-Східної Європи; до четвертого – країни колишнього СРСР. У першому поясі націоналізм виник природнім шляхом, як відгук на потребу модернізації. Нації тут формувались в централізованих державах, які поширювали існуючу “високу” культуру на певний етно-географічний ареал. У другому поясі, централізованих держав не було, але була сформована висока культура, яка прагнула здобути собі державний простір. Це й було тут основним змістом націоналізму. В країнах ІІІ і ІУ часових поясів не було ні держави, ні високої культури. І те, й інше прагнули створити еліти, начебто – заради своїх вузьких групових інтересів (не зовсім, правда, зрозуміло, яких саме, якщо не брати до уваги марксистську тезу про прагнення національної буржуазії самій експлуатувати свій народ). Еліти використали „низьку селянську культуру”, яка, в кінцевому підсумку, і є причиною реакційності даного виду націоналізму та притаманної йому тендеції до перетворення в екстремістські форми на зразок фашизму. [19]

Отже, корені ірраціональності етнічного націоналізму, за Геллнером, – у намаганні будувати націю на міфах про спільне походження та в “низькій”, “вегетуючій” селянській культурі, що використовується для цього будівництва. Конструкція, без сумніву, спрощена і трохи нагадує марксистську концепцію реакційності селянства. Схема часових поясів, що в цілому допомагає глибше зрозуміти специфіку умов виник­нення та завдань різних історичних форм націоналізму, також не позбавлена деяких слабких місць. Помітною, зокрема, є упередженість автора щодо країн так званого четвертого пояса та властивого їм етнічного націоналізму. Частково її можна пояснити фактами жорстоких наслідків крайніх форм націоналізму для етнічних меншин, щодо яких, як зазначає Е. Геллнер, етнічні націоналісти готові застосувати будь-які заходи: асиміляцію, виселення, і навіть фізичне знищення. Але не зрозуміло, чому саме цей регіон видається за найбільш небезпечний з точки зору поширення крайньо-ради­кальних, ксенофобних форм націоналізму, коли жодна з колишніх цитаделей фашизму – Німеччина, Італія, Японія – не належали до “четвертого пояса”, а національні конфлікти в Ольстері нічим не кращі за сутички в Таджикистані чи на Балканах. З ін­шого боку, залишилось непоміченим, що право мати свого політичного покровителя “високої” культури – національну державу не є виключною власністю народів Західної Європи. Пізніше, але з тими ж підставами, це право стає надбанням усього світу, включно з народами Східноєвропейського та Євразійського регіонів. [20]

З методологічного боку зрозуміло, що упередженість, яка завадила Геллнерові підійти до аналізу етнічного націоналізму з тією ж ґрунтовністю, як це він зробив у випадку з націоналізмом громадянським, значною мірою була зумовлена пануючою в західній літературі, але, в цілому, незадовільною типологією націоналізмів. Саме до неї ми зараз і звернемося.