Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

У веберівській концепції нації, вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, —це почуття належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи 43.

Звернімося до об’єктивних чинників, які, на думку Вебера, створюють необхідні передумови існування нації. Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» він вважав «расово-біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й визнавав наявність фізичних і психічних відмінностей між різними націями. «Немає сумнівів у тому, — писав він, — що «національна» належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість. Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває іноземним. Навіть більше, хоча особливий спільний антропологічний тип не є загалом безвідносним щодо національності, його явно недостатньо, і його не можна вважати передумовою для існування нації» 44.

Загалом, ці чинники, які, на його думку, важко піддавалися науковому узагальненню, формулюванню, були надто розпливчастими. Вони надто часто ставали об’єктом нездорових політичних спекуляцій. «За допомогою расових теорій, — зауважував він, — можна довести чи спростувати будь-що».

Інший об’єктивний чинник, мова, за Вебером, — один із найважливіших. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури. У цьому відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння, започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура» (Kultur). Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й «двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер, спосіб мислення і спілкування, звичаї — усі вияви духовності, які відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», — писав М. Вебер, — загалом пов’язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти».

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і літератури. /59/ Спільноти, які не відповідали цьому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними». Відповідно, маси залишаються «некультурними» (і «ненаціональними») доти, доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється і поширюється елітами.

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві. Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності, якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов’язувалась зі здатністю розвивати писемну культуру.

Очевидно, що концепція культурної і національної індивідуальності як основи існування нації в теорії Вебера була тісно пов’язана з його фундаментальним засновком щодо вищості різноманітності над одноманітністю. Особистість з її індивідуальними, неповторними рисами, здатністю втілювати ці риси у відповідних цінностях — це найвище досягнення людства. Отже, нація як колективна особистість є також найвищою цінністю, оскільки вона має власну індивідуальність і здатна виробляти властиві їй духовні цінності.

При цьому, на думку Вебера, кожна нація з її культурою і духовними цінностями не може претендувати на вищість у порівнянні з іншими. «Було б наївним, — писав він, — вважати, що невеликий з погляду чисельності чи сили народ є менш «цінним» чи «важливим» на форумі світової історії [аніж «велика» держава]. У нього лише інші завдання, отже, й інші культурні умови...».

Цілком зрозуміло, що «культуроцентризм» веберівської концепції нації неминуче мав привести до питання про соціальні верстви, безпосередньо пов’язані з розвитком культури і розвитком нації. Оскільки індивідуальність нації пов’язана з її культурною ідентичністю, «...інтелектуали ... будуть головними пропагандистами «національної» ідеї» 48. «Інтелектуалами» Вебер вважав ті верстви, які мають безпосереднє, професійне відношення до тих досягнень, що вважаються культурними цінностями завдяки їхній індивідуальній неповторності, іншими словами, до національної культури, чи культури взагалі. Відповідно, ці верстви, за влучним висловом Вебера, «узурпують» лідерство в «культурній спільноті».

Останній, проте не менш важливий елемент теорії нації Вебера має суто політичний зміст і стосується взаємовідносин нації і держави. Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважав Вебер, коли вона оформлена у власну державу, або ж свідомо прагне цього: наприклад, угорців, чехів і греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань зберегти і розвинути її.

Утім цей формальний взаємозв’язок понять «нація» і «держава» не означає їхньої понятійної ідентичності, тотожності. Нація належить до груп, які Вебер характеризував як Gemeinschaften, тобто тих спільнот, які виникають на основі почуття спільності, солідарності, почуття належності до групи. Держава, у свою чергу, була прикладом Gesellshaft, тобто суспільства, створеного свідомо для досягнення певної мети, наслідком певної політики. Нація розглядається в контексті розвитку та існування культури, держава — у зв’язку з питанням політичної влади.

Проте, хоча «нація» і «держава» належать до фундаментально різних суспільних категорій, вони мають співіснувати, особливо в модерну епоху. Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність, лише завдяки протекції державної влади. Зрозуміло, що ці міркування стосуються епохи, коли зростання конкуренції між націями і відповідними державами, наростання імперіалістичних тенденцій зробили питання протекціонізму політичної влади над іншими сферами буття нації надзвичайно актуальними.

Немає сумніву, що внесок М. Вебера в науково-теоретичне осмислення проблем націй і націоналізму ще не оцінений адекватно суспільствознавцями. Навіть побіжний огляд деяких основних елементів веберівської концепції засвідчує, що вченому вдалося сформулювати основні моменти загальної теорії нації. В ній врахована діалектика об’єктивних і суб’єктивних чинників виникнення та існування нації, визначені соціально-психологічні, історичні, культурні й політичні параметри, що дають змогу досить упевнено ідентифікувати наявність певної нації на певному етапі її історичного розвитку. /61/ М. Вебер визначив також необхідний набір понять, що дають можливість встановити рамки наукових досліджень «нації». Усе це дає підстави вважати його одним із фундаторів наукової теорії нації.

Важко сказати, чи справді веберівська концепція нації безпосередньо вплинула на подальші дослідження у цій галузі, проте незаперечним вважається той факт, що елементи цієї концепції (не обов’язково запозичені з неї) трапляються і в теоретичних розробках ідеологів-практиків (як приклад можна згадати визначення нації К. Каутським, Й. Сталіним та ін.), і в роботах науковців (К. Дойч, Е. Ґелнер, Б. Андерсон та ін.), які намагалися осмислити феномен нації і націоналізму в рамках наукових дисциплін. Безперечно, Веберові вдалося теоретично осмислити тогочасні погляди з національного питання, колосальний емпіричний матеріал, який йому давало саме життя, нарешті, його теоретизування у цій галузі постають досить систематизованими, принаймні у працях дослідників його творчості. Відомо, що Вебер планував велику працю з історії націй в Європі, проте не встиг здійснити цей задум.

Внесок М. Вебера в наукову теорію нації та його міркування щодо доктринальних основ націоналізму як ідеології дали змогу американському дослідникові Р. Шпорлюкові зробити такий висновок: «Вебером націоналізму був Вебер» 50. Цей висновок був відповіддю на досить популярні серед науковців уявлення про доктринальну деперсоніфікованість націоналізму. Зокрема, інший американський учений, Бенедикт Андерсон, зауважував: «На відміну від інших «ізмів», націоналізм ніколи не мав власних великих мислителів, своїх Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів» 51. Очевидно, якщо М. Вебер і був «Вебером націоналізму» (скористаємося цим висловом), то він не формулював націоналізм узагалі як політичну доктрину, як ідеологію (на зразок марксизму). Можливо, коректніше буде сказати, що Вебер був «Вебером» саме німецького націоналізму та відповідної, сучасної йому, державної політики? Так чи інакше, вплив його ідей у національному питанні на політику, ідеологію, науку тощо потребує глибшого дослідження, лише в такий спосіб можна довести або ж спростувати думку про те, чи був М. Вебер справді одним із «класиків наукового націоналізму» в тому ж розумінні, в якому Маркса згадують як класика «наукового соціалізму».