Склад інформації для створення наукомісткої високотехнологічної продукції

Зростання ролі науки в суспільному житті і, зокрема, в процесі виробництва має певну суспільно-економічну основу. Наука безпосередньо впливає на скорочення часу від появи ідеї до її практичної реалізації.

Виникнення ідеї, донесення її до суспільства залежить від інформаційної діяльності.

Під інформацією розуміємо відомості, що передаються усно, письмово або іншим шляхом, у тому числі за допомогою технічних засобів. Інформація поділяється на наукову, науково-технічну, технічну, економічну, науково-економічну, природничу, медичну, статистичну тощо.

Наукова інформація – це результат науково-дослідницької діяльності. Вона здобувається у процесі пізнання навколишнього світу і відображає його закономірності.

Відомості про наукові досягнення, розвиток техніки, створення винаходів, промислових зразків та інших об’єктів творчості, нагромаджені в процесі пізнання і виробничої діяльності, які передаються, використовуються у виробництві, дістали назву науково-технічної інформації.

Науково-технічна інформація (НТІ) є продуктом діяльності людини у сфері науки, техніки і виробництва.

Процес розв’язання будь-якої науково-технічної проблеми поставленого завдання, включає в себе цикл „наука – техніка – виробництво – збут”. Ефективний розвиток складових цього циклу можливий лише за умови швидкого впровадження наукових досягнень інтелектуальної власності у техніку і технологію, а потім у виробництво винаходів, промислових зразків і ноу-хау. Цю комунікаційну функцію виконує науково-технічна інформація.

Технічна інформація є результатом творчої переробки наукової інформації, продуктом діяльності технологів, конструкторів, що впроваджують досягнення науки у виробництво. До неї належить також передовий виробничий досвід, втіленням якого є праця винахідників і раціоналізаторів. Технічна інформація узагальнює різні правила, методи та норми для виконання конкретних виробничих завдань (інформація, яка міститься у промислових каталогах, технічних інструкціях, правилах експлуатації машин).

Економічну інформацію можна розцінювати як відомості та дані, що відображають структуру суспільства, взаємовідносини та ступінь відповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами або специфіку економічного розвитку галузей національної економіки і галузей промисловості.

Обсяг економічної інформації зростає у квадратичній залежності від збільшення числа підприємств і кількості виробленої продукції.

Науково-технічна, науково-економічна інформації передбачають тісну спорідненість відомостей наукового та прикладного характеру.

Як свідчить досвід, більшість видів інформації використовується у діяльності людей протягом значного часу. Особливо це стосується інформації наукової, науково-технічної, економічної.

Інформаційна взаємодія – це постійний обмін інформацією про різні явища і процеси діяльності для того, щоб успішно керувати численними об’єктами навколишнього світу, неодмінна умова функціонування й розвитку будь-якої економічної системи.

Інформація є специфічною формою взаємозв’язку, взаємодії компонентів системи, а також системи в цілому з навколишніми умовами. Вона обслуговує всі функції управління – від підготовки виробництва до кінцевого результату – реалізації матеріальних благ та отримання бажаних прибутків. Вона містить відомості про методи і засоби управління технологічними процесами, які потрібно використовувати для досягнення ефективного господарювання, досягнення поставлених цілей.

З метою швидкого доведення інформації до широкого кола споживачів використовують сучасні електронні машини, які доносять інформаційний документ від першоджерел у необхідній кількості, якості та часі.

Широке використання НТІ – обов’язковий елемент професійної діяльності спеціаліста. Тому формування і розвиток навичок інформаційної роботи стає важливим компонентом освіти, покликаним збільшити рівень професійної підготовки майбутнього спеціаліста.

Оскільки прийняття будь-якого управлінського рішення спирається на певний інформаційний базис, то значення інформаційного забезпечення НДДКР важко переоцінити. По суті, будь-які рішення по НДДКР спрямовані у майбутнє (і часто досить віддалене), перевірка правильності рішень здійснюється через значний проміжок часу, рівень невизначеності наявної інформації досить значний. Таким чином, можна стверджувати, що управління НДДКР – це управління за слабкими сигналами, управління за прогнозною інформацією.

Стратегія управління фірмою повинна постійно вбирати в себе нові дані з економічною системи про зміни в суспільстві і політиці та не тільки у власній державі, але й на світовому рівні.

Достовірна інформація для підприємця існує лише в тому випадку, якщо попередньо існує намір (задумка), мета, проект. Намір визначає відношення до аналізу оточуючої дійсності, що в свою чергу відображається у прояві уваги, котра і дозволяє виділити потрібну інформацію з загального шумового інформаційного фону.

В НДДКР насамперед приймається стратегічне рішення – визначається напрямок робіт. Прийняття цього рішення (намір) визначає потребу в конкретній інформаційній базі. Надалі приймаються тактичні рішення щодо вибору найкращого шляху досягнення мети (і цим визначається потреба у відповідній інформаційній базі), а потім щоденно приймаються оперативні рішення конкретних питань НДДКР (це потребує своєї інформаційної бази).

Таким чином, роль інформації в інноваційній діяльності базується на принципі нерозривності тріади: мета – потреби – бази (що на заході прийнято називати принципом ЗВ – від французького buts – besoins – bases).

Стратегічне рішення по НДДКР прямо впливає на їх долю і життєздатність. Через зростання нестабільності на світовому ринку кількість наукових розробок постійно зростає, їх наслідки все важче спрогнозувати, зростає ціна помилки. Все це визначає важливість стратегічної інформації. По методу ЗВ слід визначати стратегічні цілі, потім стратегічні потреби (ці два етапи відповідають стратегічному аналізу) і на завершення перейти до стратегічних інформаційних баз.

Виходячи з виявлених потреб, необхідно скласти картотеку напрямків для спостережень (яка природно є специфічною для кожної фірми). Наприклад, вона може включати:

основні тенденції по країнах (розвиток економіки, груп споживачів, основних напрямків споживання товарів фірми, динаміки смаків і ін.);

технологічні процеси (сировина, виробничі технології, навколишнє середовище, досягнення науки);

діючі особи (акціонери, об’єднання даної фірми з іншими, бюджет НДДКР, потенційні конкуренти, їх кадрові зміни, торговий оборот);

можливі напрямки диверсифікації (спостереження за можливими видами діяльності).

Тактична мета полягає у виборі найкращого засобу досягнення стратегічної мети і в контролі незмінності умов, які визначили цей вибір. Відповідно виникають двоякі потреби: характеристики напрямків діяльності і матеріали по навколишньому середовищу. Ці потреби настільки різні, що потребують інформаційних баз двох видів – ,,по запиту” і , ,,моніторинг”. Приклад бази ,,по запиту”:

– які вироби наявні на ринку;

– що повідомляють конкуренти про нові товари;

– над чим працюють їх конструкторські і дослідницькі організації;

– чи в стані конкуренти швидко реагувати на ринкові зміни;

– чи може хто-небудь блокувати канали збуту;

– чи сприятливе законодавство для бізнесу;

– чи можна використати існуючі виробничі потужності;

– якщо ні, то які витрати на їх реконструкцію.

Приклад тактичної бази ,,моніторинг”:

– основні сфери діяльності і види продукції (сьогоднішні і майбутні);

– зони і території діяльності;

– виробничі потужності і способи виробництва;

– патентна і ліцензійна активність;

– законодавство;

– постачання (ресурси, поставки);

– соціально-політична ситуація.

Сприятливі потреби в першу чергу стосуються сприятливих можливостей і загроз для фірми. Тут потрібна нова, точна, надійна інформація (ціни, клієнти, постачальники, зміни в матеріалах, стандартах і ін.).

Звичайно, інформація, що зібрана сьогодні виключно з оперативною метою, завтра може отримати стратегічне значення. Тому для фірми раціонально об’єднати всі інформаційні бази в одній картотеці. Досвід свідчить, що для фірми раціонально мати наступні бази:

– конкуренція (діючі і потенційні конкуренти);

– ринок (споживачі, канали збуту, ціни);

– технологія (конструювання, виробництво, використання);

– законодавство;

– ресурси (матеріально-технічні, робоча сила, фінанси);

– загальні тенденції (політичні, економічні і т.д.).

Наповнення цих баз повинно відбуватися постійно за рахунок наступних джерел інформації.

Довідково-інформаційні фонди (ДІФ) є систематизованим зібранням друкованих матеріалів, а також їхніх пошукових систем для наступного використання:

– для довідково-інформаційного обслуговування різних категорій споживачів інформації з метою забезпечення їх повною, своєчасною і диференційованою інформацією, яка необхідна в державній, господарській, науковій, виробничій діяльності;

– для інформаційного забезпечення функцій управління національною економікою, окремими її галузями, підприємствами, організаціями, перспективного планування і прогнозування розвитку науки, техніки, виробництва;

– для забезпечення проведення наукових, проектних дослідно-конструкторських робіт на найвищому рівні, досягнутому в нашій країні та за кордоном, для усунення дублювання і повторення розробок;

– для сприяння успішному виконанню виробничих планів, впровадженню нової техніки та досягнень науки, підвищенню ефективності праці наукових інженерно-технічних працівників;

– для вдосконалення системи науково-технічної інформації в країні.

Довідково-інформаційне обслуговування споживачів інформації – керівників, вчених, конструкторів, спеціалістів виробництва здійснюється на основі вивчення їхніх інформаційних потреб.

Вивчення інформаційних потреб повинно здійснюватися за допомогою таких методів:

– проникнення в специфіку процесу тієї чи іншої діяльності й виявлення необхідної інформації у документах і фактичних відомостях;

– одержання і систематизація заявок спеціалістів на інформаційні матеріали та відомості;

– анкети даних і статистичної обробки;

– постійного зворотного зв’язку інформаційних органів (працівників) зі споживачами інформації, у процесі якого уточнюються потреби і аналізується ступінь їх задоволення відповідними джерелами інформації.

Довідково-інформаційне обслуговування на основі ДІФ здійснюється двома шляхами:

– забезпечення постійно діючих запитів, потреб в інформаційних матеріалах і фактичних відомостях з певних питань за певний період часу;

– забезпечення одиничних запитів, індивідуальних потреб.

Крім цих методів вивчення інформаційних потреб є такі:

– вивчення перспективних планів технічного прогресу;

– порівняльний аналіз рівня розвитку науки і техніки в галузях національної економіки як в Україні, так і за кордоном;

– систематичне вивчення одиничних запитів різних категорій споживачів інформації.

Для того, щоб найповніше задовольнити постійні запити споживачів інформації, необхідно систематично вивчати:

– книжкову й журнальну літературу відповідного профілю;

– інформаційне видання регіональних, державних інформаційних органів;

– відомчі матеріали;

– технічну документацію споріднених підприємств і організацій.

Вивчення інформаційних потреб, виявлення постійних запитів і наявних джерел, їх задоволення дозволяють визначити конкретну тематику в комплектуванні ДІФ, здійснювати систематичне інформування споживачів про наявні та нові надходження у фонд матеріалів з питань, які їх цікавлять, що дозволяє організувати диференційоване обслуговування різних категорій спеціалістів необхідними інформаційними документами, фактичними відомостями.

Основне значення інформації розкривається у її пізнавальному, соціальному та економічному аспектах. Інформація необхідна для забезпечення людини відомостями з метою підвищення ефективності в трудовій діяльності.

Основні групи джерел інформації для будь-якого підприємства:

– клієнти;

– постачальники;

– громадські служби (рекламні агенти, підрядні організації, що виконують спеціалізовані роботи);

– дилерська мережа і агенти;

– консультанти і експерти;

– місцева, національна і міжнародна преса;

– спеціальні видання і банки даних;

– ярмарки, салони і конференції;

– адміністрація (уряд, місцеві органи і ін.).

Можна перегрупувати ці джерела і канали інформації:

загальні публікації + спеціальні публікації і банки даних (канал ,,Текст”);

клієнти + постачальники + банкіри + дилери і агенти (канал ,,Фірма”);

громадські служби + консультанти + адміністрація (канал ,,Консультант”);

ярмарки, салони, конференції (канал ,,Бесіда”).

По каналу ,,Текст” фірма отримує 30-40% інформації. Канал ,,Фірма” з’являється в результаті контактів персоналу фірми зі всіма партнерами – це ще 30-40% інформації. Канал ,,Консультант” забезпечує приблизно 10-15% інформації. Через канал ,,Бесіда” проходить 5-6% інформації. Крім того, інформація може бути отримана фірмою випадково (канал ,,Джокер”).