Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907 — 1914 рр.

Після поразки революції в Російській імперії починається період політичної реакції, яка зводила нанівець всі попередні завоювання. Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту в Україні.

1. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно самовільно було запроваджене в роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти (1906 в якому свого часу вчителям дозволялось «використовувати малоросійську мову для роз'яс­нення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився інший циркуляр, що забороняв учителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. У школах заборонялося співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

2. Відбувається насадження ідеології російського великодержавного шовінізму. У 1908 р. у Києві виникла шовіністична організація «Клуб русских националистов», відділки якої були відкриті в десятках міст України. Учасники клубу прагнули переконати народ, що українці - це лише гілка єдиної російської народності.

3. Були насильницьки закриті філії «Просвіти» (київська, одеська, чернігівська, пол­тавська, ніжинська та ін.), українські клуби, наукові товариства, культурно-освітні організації.

4. Заборонено продавати українські книги (у тому числі й Євангеліє українською мо­вою), проводити концерти, вечори українською мовою, збирати кошти на спорудження пам'ятника на могилі

Т.Г. Шевченка в Каневі.

5. У 1910 р. побачив світ циркуляр прем'єр-міністра П. Столипіна, в якому «інород­цям» (українцям та іншим народам Російської імперії) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».

7. Царська влада використовувала «чорні сотні»- збройні загони шовіністичних ор­ганізацій «Союза русского народа», «Союза Михайла Архангела» для фізичної розправи з прогресивною інтелігенцією національно свідомими українцями, для знищення демократичних установ, проведення єврейських погромів. Антисемітизм став поширеним явищем, у 1913 р. у Києві був організований судовий процес над М. Бейлісом, євреєм за національністю. Антисемітська преса провела активну кампанію. На захист Бейліса виступила демократична громадськість - письменники В. Короленко, М. Коцюбинський, відомі діячі М. Грушевський, О. Єфремов, А. ПІептицький. Суд був вимушений виправдати Бейліса.

У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.

У відповідь відбулися масові демонстрації студентів у Києві.

Земельна реформа Столипіна та її вплив на Україну

Революція 1905 - 1907 рр. довела, пі,о аграрне питання з економічпого переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала протистояння в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. На початку XX ст. занепад поміщицького землеволодіння став цілком очевидним, а община показала свою нездатність не лише ефективно господарювати, але й належно контролювати настрої селян.

Указом 9 листопада 1906 р. розпочалася земельна реформа Столипіна (за ім'ям автора проекту реформи прем'єр-міністра П. Столипіна).

Мета реформи:

1) підвищення ефективності сільськогосподарського виробннцтва і посилення його то­варності;

2) зміцнення соціальної опори самодержавства на селі;

3) вирішення проблеми аграрного перенаселення (виникнення надлишку робочої сили на селі).

Головні ідеї реформи:

1) руйнування селянської общини;

2) дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб);

3) переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Стрижнем аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конку­ренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності й бідності. Селянство поста­вилося до реформи насторожено.

Найбільший успіх реформа Столипіна мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарюванпя, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Про­тягом 1907 - 1915 рр. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні -- 42%, на Лівобережжі - 16,5'/о. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів (14% сел. дворів). Ці показники значно вищі, ніж у європейській Росії (з общини вийшло 24% селян, пере­селилося на хутори - понад 10%).

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквіду­вати й поміщицьке землеволодіння. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіпа. На нові землі протягом 1906 1912 рр. виїхало 1 млн українців (най­більше з Полтавщини і Чернігівщини). Але через погану організацію процесу тільки в 1911 р. повернулося додому майже 70 % переселенців.

Аграрна реформа початку XX ст. не реалізувала повністю свого потенціалу і не до­сягла поставленої мети.

Але для України вона мала і позитивні наслідки:

а) відкрила шлях до приватного селянського землеволодіння;

б) стимулювала розвиток агрокультури;

в) прискорила процес переходу українського села на індустріальну основу.