Утворення політичних партій Наддніпрянщини

Особливості економічного розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст.

Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації,суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії (промисловості), якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість - над легкою). Ці суттєві зміни відбува­лися в надзвичайно складних умовах- Російська імперія (й Україна як її складова), як і більшість країн світу, у 1900 - 1903 рр. пережила економічну кризу, 1904 - 1908 рр. -депресію (застій в економіці), і лише в 1909 - 1913 рр. почалося промислове піднесення.

Економічна криза 1900 -1903 рр. охопила найважливіші галузі промисловості України -металургійну, кам'яновугільну, залізорудну, цукрову.

Наслідки кризи: загострення кон­куренції, розорення дрібних підприємств (було закрито З тис. підприємств), підсилення позиції великих підприємств, інтенсифікація процесу концентрації промисловості.

Особливості економічного розвитку України

1. Концентрація промислового виробництва. На початку XX ст. Україна за рівнем кон­центрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, але й посідала одне з перших місць у світі (заводи Бродського, Терощенка, Ярошипського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Росііїської імперії; на великих підприємствах України працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США -лише 33%).

2. Утворення монополій - могутніх союзів підприємців (картелів, синдикатів, трестів), виникали на базі концентрації капіталу, які зосереджували у своїх руках виробництво чи продаж, або те й інше разом, якого-небудь товару і мали на меті встановлення пану­вання в тих чи інших галузях господарства та отримання максимального прибутку. Утво­рення монополій почалося саме в найбільш «концентрованих» галузях - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку XX ст. виникають могутні синдикати: 1901 р. - «Продвагон»,1902 р. - «Продамет», «Трубопродажа», 1903 р. - «Гвоздь», 1904 р. - «Продуголь» (до нього входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні). Однак, приносячи буржуазії над­прибутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розви­ток, заваж;али технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

3. Зростання впливу іноземного капіталу. Західну буржуазію приваблювали в Україні величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри­нок. Понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадало саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. «Продуголь» фактично контролю­вався французьким капіталом. Це гальмувало економічний розвиток не тільки України, але й усієї Російської імперії, адже місцевих виробників витісняли з ринку, а більша час­тина прибутків вивозилася за кордон.

4. Нерівномірний економічний розвиток окремих регіонів України. Якщо Південь Укра­їни досить швидко перейшов на капіталістичні методи господарювання і бурхливо роз­вивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і Лівобережжя, де зберіга­лися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

5. Спеціалізація промислових районів України. Донбас - центр вугільної промисловос­ті; Нікопольський басейн - марганцевої; Криворізький басейн - залізорудної; Правобе­режжя і певного мірою Лівобережжя цукрової. Згодом ці осередки промислового вироб­ництва пабули загальноімперського значення. Українські землі стали одним із головних промислових регіонів Російської імперії: 1913 р. в Україні вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну на цей час припадало понад 20% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії,

6. Підпорядкованість української промисловості імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. У 1913 р. па українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії.

Важливим підсумком економічного розвитку України в першому десятилітті XX ст. було те, що частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народ­ного господарства сягнула понад 48%, тоді як загальноімперський подібний показник був лише 40%.

Розвиток сільського господарства

Незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисло­вий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення. Сільське господарство було відсталим, у більшості господарств не використовувалася нова техніка, низькими залишалися врожаї.

На початку XX ст. в Україні налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшли па капіталістичні рейки, створивши ефективні багатогалузеві господарства (маєтки Кочубея, Терещенка, Ха-ритоненка та ін.). Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була вимушена продавати свої землі (1877 - 1905 дворяни півдня України продали майже по­ловину своїх володінь).

Перетворення землі на товар (її продаж) суттєво змінило життя не тільки дворян­ства, але й селянства: а) розгорнувся інтенсивний процес його майнового розшарування, навіть катастрофічної поляризації (заможних господарств - 5%, безземельних та мало­земельних селян в Україні - понад 80%); б) посилилося соціальне напруження на селі(через сплату селянами викупних платежів, численні податки та виконання натуральних повинностей).

Передвоєнне економічне піднесення 1909 - 1913 рр.

Промислове піднесення відбувалося за рахунок розширення вже існуючих фабрик і за­водів. Зросло виробництво важкої промисловості: чавуну виплавляли в 2,5 раза більше. Розширювалося залізничне будівництво. Збільшилося виробництво продукції в цукровій, горілчаній, борошномельній галузях промисловості. Промисловість поповнилася дешевою робочою силою, вихідцями з селян (1913 р. - усього 2,7 млн чол.). Зросла чисельність місь­кого населення (Київ ~ 521 тис. чол.; Одеса - 500 тис. чол.). У містах здійснювалося велике будівництво, зріс попит на будівельні матеріали, У цей час посилився приплив іноземного капіталу в українську економіку, збільшувалися державні, у тому числі військові - для армії та флоту - замовлення. Трохи зросла купівельна спроможність частини населення. До того ж 1910 1912 рр. зпаменувалися високим рівнем урожайності сільськогосподар­ських культур. –

Утворення політичних партій Наддніпрянщини

На рубежі XIX - XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких (культурно-просвітницьких) форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та полі­тичного самовизначенняактивної частини суспільства, формуються політичні партії.

ІІерші українські політичні партії в Наддніпрянській Україні заявили про себе діяль­ністю на захист українців. Партії орієнтувалися на відновлення автономії (у складі Росії) або цілком незалежної Української держави {автономістська та самостійниць­ка течії в національному русі). Майже всі партії бачили майбутню Україну суспільством, заснованим на запереченні приватної власності на засоби виробництва. Вони вважали, що процвітання може бути забезпечене втіленням у життя соціалістичної ідеї (таким чином, формується українська соціал-демократія).

Перша політична партія Наддніпрянської України — Революційна українська партія (РУН), заснована 1900 р. у Харкові студентською молоддю. Програмним документом пар­тії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», яка містила принципово важ­ливі орієнтири діяльності партії: визначала її мету - створення політично незалежної Української держави; визначала нового лідеранаціонального руху ~ інтелігенцію, яка слуисить своєму народові; розкривала спосіб досягнення поставленої мети - «боротьба кривава і безпощадна»; конкретизувала основні принципи боротьби - «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас», «Україна для українців», «Переможемо або вмремо».

Інші політичні партії.

Більша частина руповців не поділяла нетолерантність, катего­ричність, радикалізм, ставку на силові методи у вирішенні національного питання. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення міхновцями 1902 р. Української на­ціональної партії (УНІІ). Невдовзі стався другий розкол - у 1903 р., коли від РУН від­межувалася група на чолі з Б. Ярошевським, була утворена Українська соціалістична партія (УСП).УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу на народні маси, але їх виникнення закріпило процес політичного розмежування в РУП, виділення з неї крайніх правих (УНІІ) та лівих (УСП) елементів.

За перші три роки існування РУП було створено мережу рупівських груп у Києві, Хар­кові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Головними формами діяльності партії були пропаганда та агітація, основним об'єктом якої стало селянство, що, за переконаннями рупівців, було основою української нації. З часом у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Це призвело до чергового розколу, У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським у Львові утворили Українську соціал-демократичиу спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичпої партії (РСДРН). Спілчани були пере­конані, що вирішення національного питання є похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

У цей час більша частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національ­ної орієнтації з марксизмом. Тому 1905 р. РУП була реорганізована і перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), очолювану М. Поршем, В. Винничепком, С. Петлюрою,

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до актив­ності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху.У 1904 р. з ініціативи

Є. Чикаленка була утворена Українська демократична партія (УДП).Партія обстоювала надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу УДП та утворення 1904 р. частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол вдалося подо­лати, у 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію -Українську демократич­но-радикальну партію (УДРП).