Екологічна культура, освіта і виховання.

Питаннями пошуку шляхів формування екологічного мислення, а в більш широкому розумінні – розробкою найзагальнішої теорії єдності природи й людської цивілізації та культури, повинна займатися особлива наука. Пропонуються таки її назви, як ноогеніка (М. Камшилов), созологія(польські вчені) та ін. Подібний предмет дослідження (частково, або повністю), на думку багатьох спеціалістів-екологів, має і соціальна екологія, або екологія людини.

Зараз формується новий напрямок розвитку екології – “екологічна культура”, у більш широкому розумінні “екологічна філософія”. Основними положеннями цієї науки стають ідеї М. Данилевського, К. Леонтьєва, які розглядали типи культур як живі природні організми; етнологічна філософія історії Л. Гумільова та ін.

Л. Гумільов вважав розподіл людства на етноси найважливішим фактором його існування, тому що кожний з них (етносів) має своєрідну, сформовану віками специфіку ставлення до довкілля і свою пасіонарність, яка не підкірна людині і яка нею керує, змінює Землю. І відповідно кожному народові (етносу) властиві своя екологічна психологія, екологічне мислення.

Екологічна культура – складова загальноосвітньої культури, яка характеризується глибоким і узагальнюючим осмисленням важливості екологічних проблем для майбутнього розвитку людства. Термін вперше з’явився в 20-х рр. ХХ ст. у працях американських вчених.

Екологічна культура – це внутрішня суть людини та взагалі суспільства, що знаходиться “всередині нас” і проявляється в певних діях щодо природи. Екологічна культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є своєрідним “кодексом поведінки” людей і всього суспільства по відношенню до природи, тобто екологічна культура є сукупністю екологічної етики, моралі й поведінки кожної окремої людини, соціальних груп людей і суспільства в цілому.

Екологічна етика базується на основах екологічного гуманізму, який включає в себе любов і відповідальність до природи. Російський еколог А. Горєлов сформулював “золоте правило екології”: “стався до всієї природи так, як хочеш щоб ставилися до тебе”. Один із засновників екологічної етики, яку ще називають “етикою Землі”, О. Леопольд, розумів її як обмеження свободи дії у боротьбі за існування. Відомий гуманіст А.Швейцар визначав екологічну етику, як “безмежну відповідальність за все живе на Землі”.

Сьогодні виникло нове, дещо незвичне поняття – екологія душі. Під ним розуміють виховання з раннього дитинства гуманного ставлення до всього навколо, до Матері-Природи, відродження найкращих народних звичаїв, обрядів, любов до рідної мови, пісні, поетичного слова.

Про величезне значення зв'язку «природа – людина» попереджали й релігії. Так, зороастризм – релігія давніх народів Середньої Азії, Азербайджану, Афганістану та Ірану, що виникла в першому тисячолітті до нашої ери й реформувалася Заратустрою в VI ст. до н. є., містила в собі елементи екологічної етики. Вона проповідувала охорону ґрунтів, розумний випас худоби, охорону лісів від вирубування. Заратустра вчив, шо весь матеріальний світ – гори, озера, земля, небо, вітер і річки – священний. Віл, як і людина, має душу, що прагне справедливості. Людина й тварина нерозривно пов'язані між собою: страждання одних породжують страждання інших. Згідно з його вченням, Бог створив людину, щоб вона оцінила красу природи, полюбила її й перейнялася до неї повагою. Людина має злитися з природою, щоб знайти безсмертя.

Біблія провіщає такі Божі кари, як вигнання з раю, потоп, розділення єдиної людської душі, віддалення народів один від одного через наділення їх різними мовами. А в Об'явленнях Св. Івана Богослова пророкуються природні катаклізми.

Екологічна культура та її складова – етика формуються також за допомогою екологічної освіти і виховання. Завдання екологічного виховання – формування екологічної свідомості людини. Російський соціоеколог Е. Гірусов зазначає, що екологічна свідомість – це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що відображають проблему співвідношення суспільства і природи у напрямку їх оптимального вирішення відповідно до конкретних потреб суспільства та можливостей природи. Екологічна свідомість повинна виконувати пізнавальну, регулятивну, нормативну, прогностичну і виховну функції в життєдіяльності суспільства. У матеріалах всесвітньої конференції в Ріо-де-Жанейро (1992) зазначається, що формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням.

Екологічна освіта – система знань, спрямованих на засвоєння теорії і практики загальної екології, спеціальних екологічних знань у конкретних сферах професійної діяльності, включно елементи географічних, біолого-медичних, геохімічних, соціально-економічних і технічних галузей знань.

Екологічне виховання – вплив на свідомість у процесі формування особистості з метою становлення соціально-психологічних установок і активної громадянської позиції.

Екологічна освіта озброює людину необхідними знаннями про особливості взаємодії суспільства і природи, а екологічне виховання формує навички поведінки людини у природному середовищі. Екологічна культура як цілісна система об‘єднує: екологічні знання, екологічне мислення, культуру вчинків, культуру екологічно виправданої поведінки. Остання характеризується ступенем перетворення екологічних знань, мислення, почуттів у щоденну норму вчинків.

Проявом екологічної культури є екологічно обумовлена діяльність у будь-якій сфері. Екоосвіта базується на принципі “випереджуючого відображення”, тобто розвитку у людини здібності прогнозувати можливі наслідки втручання у природу.

Екологічна освіта і виховання базуються на:

– багаторівневій організації екологічної безперервної освіти, яка включає в себе формування екологічної свідомості людей від дошкільного (дитячі садки), шкільного, після шкільного (вузи та інші навчальні заклади) віку до спеціальної професійної підготовки кожної людини в усіх сферах діяльності з постійним оновленням екологічних знань на протязі усього життя;

– екологізації навчальних предметів, яка включає в себе необхідність виділення екологічного аспекту знань у будь яких галузях людської діяльності, особливо тих, що пов‘язані з використанням природних ресурсів і природи.

В більшості країн світу екологія стала обов'язковою дисципліною в усіх школах і вищих закладах освіти, в багатьох вищих навчальних закладах створено кафедри або факультети екологічного профілю, проведено сотні екологічних національних і міжнародних семінарів, конференцій, з'їздів.

Сьогодні активно розвиваються як формальна екологічна освіта (в школах, вищих навчальних закладах, інститутах підвищення кваліфікації), так і неформальна (за допомогою засобів масової інформації, кіно, музеїв, виставок, заходів природоохоронних товариств тощо). Велику еколого-просвітницьку роботу провадять у всьому світі організації «зелених», товариства з охорони природи.

В усьому світі поширюються такі поняття, як «екологічна філософія життя», «екологічні пріоритети», «екологічний імператив», «екологічна парадигма» (система цінностей, підходів, принципів).

Сьогодні в світі екологічна освіта визнається одним із основних факторів екологізації всієї людської діяльності. Вона розглядається як самостійна й нагальна проблема, як важливий інструмент управління, головний важіль для вдосконалення моделі виробництва і споживання з урахуванням можливостей біосфери.

Для підтримки нового типа екологічної культури потрібні також спеціальні соціальні інститути (різні структури управління, підприємства екологічного профілю, екологічні фонди і організації, громадські рухи і партії і т.п.). Велику роль грають також засоби масової інформації.

Особливе значення екологічна освіта має у підготовці висококваліфікованих спеціалістів. Так, в економічних вузах навчання у кожній спеціальності повинне враховувати свій аспект екологічної діяльності. Наприклад, підготовка працівників фінансових структур (банківської, податкової, страхової та ін.) повинна включати в себе знання у сфері екологічного фінансування (інвестування, кредитування і т.п.), екологічного оподаткування і екологічного страхування. Підготовка спеціалістів з обліку та аудиту – знання з основ “екологічного аудиту” і екологічної експертизи, менеджерів і управлінців – основи “екологічного менеджменту” і управління; господарського права – основи “екологічного права і законодавства”, спеціалістів з маркетингу – знання “екологічного маркетингу”.

Необхідність високоякісної екологічної підготовки професіоналів різних спеціальностей вимагають й світові стандарти сучасної господарської діяльності. Так, наприклад, Всесвітня федерація інженерних організацій розробила для інженерів Кодекс екологічної етики. Сім заповідей, що входять до нього, мають стати своєрідною “клятвою Гіппократа” для інженерів. Їх суть полягає в обов‘язковому врахуванні екологічних проблем в будь якій інженерній діяльності.

Для підприємницької діяльності Хартія Міжнародної Торгової палати (ІСС) розробила 16 підприємницьких принципів сталого розвитку. Таким чином, в світі поступово формується екологічна бізнес-етика, що є прогресивним кроком в становленні нової екологічної свідомості людства.

Період з 2005 по 2015 р. на Всесвітньому Самміті в Йоганнесбурзі був десятиліттям освіти задля еколого-збалансованого розвитку.

У цей період в Україні також відбулася низка важливих подій, пов'язаних із розвитком екоосвіти: наприкінці 2001 р. затверджено Концепцію екологічної освіти України, на початку 2002 р. – план заходів з її реалізації, наприкінці 2002 р. до Верховної Ради подано проект Закону України про екологічну освіту.

У 2001 р. в нашій країні створено перший спеціалізований ВУЗ – Одеський державний екологічний університет, базовий з підготовки кадрів для Міністерства екології і природних ресурсів України. Багато журналів екологічного змісту: «Ойкумена», «Світ у долонях», «Пролісок», «Паросток», «Рідна природа» та інші.

Екологічна культура, освіта і виховання є триєдиною категорією поетапності формування людської особистості.

Урбоекологія.

Велике місто – це місце, де й переваги, й вади сучасної технологічної цивілізації виступають зримо й найсильніше. (П. Селф, американський еколог).

До найхарактерніших рис розвитку людської цивілізації належить урбанізація, що проявляється в зростанні населення міст і відповідному зменшенні чисельності сільського населення. Ця фаза розвитку людства, яку можна назвати індустріально-міською, триває всього 200–300 років, а техногенне перетворення ландшафтів у містах досягло вже критичного рівня. Доміські екосистеми за цей час максимально перероблені й антропозовані.

За визначенням Європейської конференції (Прага, 1949), містом вважається компактне поселення з мінімальною чисельністю населення 2000 чол. Категорію міста присвоюють населеному пункту згідно з чинним законодавством.

На початку XX ст. в містах проживало 13 % населення Землі, в середині століття – 28 %, а на початку XXI ст. – вже близько 50 %.

Якщо до 1800 року єдиним містом у світі з населенням 1 млн. чоловік був Лондон, то в 1900 році таких міст налічувалося 12, на початок другої світової війни – 42, у 1960 році – 88. Нині у всьому світі налічується понад 160 міст з мільйонним населенням. З’явилися міста-мегаполіси (міста з приміськими поселеннями), чисельність населення в яких становить 10 млн. чоловік і більше (Нью-Йорк – 20 млн., Мехіко – 28 млн., Токіо – 24 млн., Сан-Паулу – 22 млн., Бостон, Шанхай – 26 млн., Пекін – 23 млн., Делі, Лондон, Москва та багато інших). У великих містах проживає більшість міського населення, близько 75%.

В індустріально розвинених країнах рівень урбанізації становить лише 10%. Тоді як у найбільш розвинених – 75-80%. Очікується, що в перспективі населення Землі мешкатиме переважно в містах.

Значно зростає чисельність населення і в містах України. В Україні міське населення становить 68 %. Понад третина (33,7 %) усіх міських жителів України зосереджена в чотирьох областях: Донецькій, Луганській, Дніпропетровській і Запорізькій. Частка мешканців Києва в міському населенні України – 7,8 %.

Неконтрольоване зростання населення мегаполісів супроводжується істотним зниженням якості життя в них (зменшення кількості та зниження якості послуг, погіршення водопостачання, збільшення кількості неочищених стоків і твердих відходів, зростання забрудненості повітря й т. д.). Особливо це стосується великих міст у країнах, що розвиваються (Калькутта, Карачі, Бомбей, Лагос, Мехіко та ін.). Проблемами міст, міського населення опікується особлива галузь екології – урбоекологія.

Як же пояснюється нестримне зростання міст, особливо великих? Чому люди тягнуться до міста? Вчені гадають, що це зумовлено передусім соціально-економічними факторами. У великих містах сконцентровано матеріально-технічне виробництво, вони є місцями нагромадження й розподілу речовини, енергії та інформації, центрами духовного життя суспільства. У великих містах створюються кращі можливості для задоволення індивідуальних матеріальних і духовних запитів, причому чим більше місто, тим ширший спектр послуг, які воно може надати людині.

Водночас у місті, як ніде, людина відокремлена й у просторі, й духовно від інших членів суспільства. Міський житель може десятки років жити в одному й тому самому багатоквартирному будинку й не бути знайомим із сусідами. Людина у великому місті, за образним висловом Джека Лондона, перебуває в «людській пустелі».

Спостереження за популяціями суспільних комах і колоніальних тварин свідчать, що розміри їхніх поселень, кількість «міст» на одиницю ареалу та чисельність особин у поселенні строго визначаються кліматичними умовами, харчовими ресурсами та ін. Дуже важливим є фактор перенаселеності: коли кількість особин на одиницю площі досягає певної критичної межі, подальше зростання колонії припиняється. Якщо експериментатори штучно збільшували густоту тварин на одиницю площі, то це вкрай негативно впливало на колонію. Наприклад, коли щурів утримували в клітці в кількості, що перевершувала «критичну норму», в них розвивалася різко агресивна поведінка, зникали деякі ознаки соціальної поведінки, вони втрачали інстинкт охорони потомства й т. д.

За сумарними екологічними показниками міста поділяються на п'ять категорій: 1 – благополучні; 2 – задовільні; 3 – помірно напружені; 4 – напружені; 5 – критичні. Статистичні дані свідчать, що екологічне неблагополуччя починається тоді, коли чисельність населення міст перевищує 100 тис. чоловік.

Саме в містах, населення яких перевершило стотисячний рубіж, простежується не тільки зростання кількості таких захворювань, як серцево-судинні, бронхо-легеневі, онкологічні, СНІД, а й, що особливо показово, збільшення психопатологічних форм антисоціальної та кримінальної поведінки – хуліганства, проявів вандалізму, безглуздих убивств, алкоголізму, наркоманії.

У процесі функціонування систем життєзабезпечення міста споживається значна кількість різних природних ресурсів та створюється величезна кількість газоподібних, рідких і твердих відходів.

В повітрі міст зосереджено до 86% усіх забруднень, до 13% припадає на решту суходолу і лише 1% - на океанський простір. Негативними факторами, що впливають на стан здоров’я городян є незадовільна якість питної води та високі рівні міського шуму. Несприятливі екологічні умови проживання населення послаблюють імунну систему і призводять до скорочення тривалості життя та підвищеної смертності в містах.

Біоурбаністика або аркологія – це екологічна архітектура, яка займається питаннями забудови міст із максимальними урахуваннями екологічних факторів, збереженням і розширенням земельних зон, оптимізації умов праці і проживання міського населення.

Отже, головною метою урбоекології є пошук шляхів поліпшення екологічного стану сучасних міст.

4. Економіка природокористування.

Замислюючи щось зробити, ми маємо враховувати вплив цієї дії на сім наступних поколінь. (Головний закон племені ірокезів).

Вперше поняття «природокористування» було запропоноване російським екологом Ю.М. Куражковським у 1959 р. За його визначенням, природокористування – це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров'я.

Економіка природокористування – нова галузь науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі. Витрати, пов'язані з підтриманням цієї рівноваги, йдуть на збереження економічно найсприятливіших умов відтворення матеріальних благ як нині, так і в майбутньому. Тому провідним принципом природокористування в наш час став еколого-економічний, за якого критерій ефективності господарювання формулюється так: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними затратами й мінімальними порушеннями природного середовища. Але це потребує вкладання великих коштів у природоохоронну сферу, що завжди знижує прибутковість виробництва.

Тому, як і раніше, стикаються екологічні та економічні інтереси, й, на жаль, здебільшого другі перемагають: вирубуванню лісів віддають перевагу над їх використанням для рекреації, розвиткові туристичного бізнесу – над збереженням рідкісного ландшафту чи озера, а морських нафтопромислів – над збереженням морських екосистем і т. д. При цьому здійснити порівняльну економічну оцінку різних природних ресурсів нині та у віддаленому майбутньому буває досить важко.

Основні завдання економіки природокористування:

– визначення збитків, завданих економіці (державі), галузі, підприємству, районові, приватному господарству чи конкретній особі через нераціональне природокористування, порушення законів, норм або правил охорони природи;

– визначення розміру затрат, необхідних для ліквідації в найближчому й віддаленому майбутньому наслідків негативних техногенних впливів на довкілля;

– оцінка абсолютної та відносної ефективності затрат на охорону й відновлення природи, вибір оптимальних варіантів природоохоронної діяльності й використання природних ресурсів;

– розробка економічних методів управління природоохоронною роботою й способів стимулювання природоохоронної діяльності та екологізації виробництва.

Треба, щоб економіка природокористування поступово переходила в економіку природозберігання.

Природокористування, як згадувалося вище, може бути раціональним і нераціональним.

Раціональне природокористування – це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує й підвищує продуктивність природних комплексів чи окремих об'єктів, облагороджує їх. Воно спрямоване на забезпечення умов існування людства й стабільного одержання матеріальних благ.

Нераціональним вважається таке природокористування, в результаті якого природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення й саморегулювання, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні, оздоровчі та курортні умови, естетичні характеристики ландшафтів, умови проживання загалом. Це, як правило, екстенсивне, хижацьке господарювання, перепромисел, перевипас, перезабруднення повітря, води й ґрунтів промисловими, транспортними, енергетичними викидами та отрутохімікатами. Нераціональне природокористування може бути як навмисним, так і випадковим, або супутнім (наприклад, спустошення, зруйнування чи пожежі, пов'язані з воєнними діями).

До найважливіших проблем економіки природокористування належить правильна (об'єктивна) оцінка природних ресурсів.

Економічна оцінка природних ресурсів – це грошове вираження їхньої народногосподарської цінності. Треба, щоб ціну мали земля, природні води, ґрунти, повітря, корисні копалини, ліс, тваринний і рослинний світ, рекреаційні об'єкти. Нормативи плати за використання ПР визначаються з урахуванням їхнього географічного положення, поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, можливості утилізації відходів, умов переробки.

Екологічні ліцензії (ЕЛ) – це цінні папери, що дають право на викиди конкретного забруднювача на конкретний проміжок часу й у конкретних обсягах. Ці права можуть продаватися державним органом підприємствам і одним підприємством іншому. Ціна ЕЛ залежить від добового часу, сезону, обстановки в регіоні. Торгівля квотами на забруднення – найгнучкіший з усіх відомих методів економічного регулювання якості природного середовища.

Система екологічних стандартів – найважливіша складова частина природоохоронного законодавства. Недотримання стандартів карається законом.

Екологічні стандарти – єдині й обов'язкові для всіх об'єктів даного виду та рівня системи норм і вимог щодо ставлення до навколишнього природного середовища. Є стандарти міжнародні, державні, галузеві й стандарти підприємств.

Система екологічного контролю. В Україні контроль за станом природного середовища й виконанням природоохоронних актів здійснюють Міністерство екології і природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я, Державний комітет з гідрометеорології, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, система державних санітарно-епідеміологічних станцій та ін.

У 1989 р. опубліковано міжнародний документ «Правові принципи охорони навколишнього середовища й стійкого розвитку», підготовлений на завдання ООН спеціальною Комісією міжнародної групи експертів-юристів. Він являє собою звід правових принципів охорони довкілля та стійкого розвитку людства. Найголовніші положення цього документа:

– всі люди мають право на довкілля, сприятливе для їхнього здоров'я;

– держави охороняють і використовують довкілля та природні ресурси в інтересах сучасного й майбутніх поколінь;

– держави здійснюють попередні екологічні оцінки чи вимагають їх виконання у зв'язку із запропонованими видами діяльності, які можуть істотно вплинути на довкілля або на використання природних ресурсів;

– держави своєчасно інформують усіх осіб, яких може стосуватися запланована діяльність, надаючи їм доступ до інформації, і забезпечують відповідну процедуру в адміністративних і судових справах;

– держави підтримують екосистеми та екологічні процеси, необхідні для функціонування біосфери, зберігають біологічну різноманітність;

– держави встановлюють відповідні норми охорони довкілля, здійснюють моніторинг змін його якості, а також публікують усі дані з цього приводу;

– забезпечують умови, за яких збереження природного середовища розглядається як невід'ємна частина планування їхнього розвитку, й надають допомогу у сфері охорони довкілля іншим державам, особливо тим, що розвиваються;

– держави виявляють добру волю у взаємовідносинах з іншими державами для здійснення зазначених прав та зобов'язань.

В систему екологічного контролю входять різні види екологічного моніторингу, екологічна паспортизація об'єктів людської діяльності та екологічна експертиза. Останнім часом для екологічного контролю дедалі ширше використовуються геоінформаційні системи (ГІС) і технології.

Екологічна експертиза – це оцінка впливів на довкілля й здоров'я людей усіх видів господарської діяльності та відповідності цієї діяльності чинним нормам і законам з охорони навколишнього природного середовища, вимогам екологічної безпеки суспільства.

Є такі типи екологічних експертиз: державні, громадські, відомчі, змішані. За призначенням вони бувають первинні та вторинні, за масштабами – локальні (об'єктні), районні, регіональні (обласні й міжобласні), державні, міждержавні. Процес експертизи передбачає оцінку й аналіз технологій, техніки, проектів підприємств, проектів перетворення природи, стану здоров'я людей, якості повітря, води, продуктів харчування, виявлення аномалій фізичних полів тощо.

Екологічний паспорт – це комплексний документ, що містить у собі характеристику взаємовідносин будь-якого об'єкта (підприємства, ферми, підстанції, навчального закладу) з навколишнім природним середовищем. У ньому є загальні відомості про об'єкт, використовувану сировину (її вид, обсяги, екологічність), споживану енергію, займану площу, кількість працівників, про технологічні схеми виробництва (роботи), види продукції, про схеми природоохорони (очистка викидів і скидів забруднювальних речовин), про зберігання відходів (їхню токсичність, кількість, утилізацію) тощо.

Екологічний аудит – це екологічне обстеження підприємства, постановка «діагнозу» його «здоров'я», перевірка здатності виробничих систем до самоочищення й випуску екологічно чистої продукції. Це інструмент, за допомогою якого оцінюється екологічна ефективність управління підприємством з метою збереження навколишнього природного середовища.

Екологічний маркетинг – вивчає попит на екологічно безпечну продукцію, технології створення нових очисних об'єктів, освоює природні ресурси, установлює ціни на товари та послуги екологічного призначення. Вивчає також конкурентоспроможність екологічно безпечної продукції тощо.

Екологічний менеджмент – це система ефективного управління природоохоронною діяльністю з використанням нових підходів, на базі адміністративних механізмів управління (додержання екологічних норм, стандартів, правил, затверджених для галузі) та економічного стимулювання.

5. Екологічна політика.

Екологічна політика – це політика відношення до навколишнього природного середовища. З'явилася необхідність розглядати економічні, соціальні та екологічні цілі і завдання держави як єдину систему.

Є 4 рівні екополітики:

Глобальна екополітика полягає в розв‘язанні екологічних питань планетарного масштабу – потепління клімату внаслідок забруднення, руйнування озонового екрану, створення еталонних біосферних резерватів, планетарного моніторингу та багато інших; вироблення міжнародних угод і конвенцій, що є обов‘язковими до виконання і – регулюють міжнародні стосунки у сфері використання світових ресурсів, у сфері зменшення загальних рівнів забруднення. Наприклад, встановлюються економічні зони в Світовому океані, квоти (частки, норми) на вилучення тих чи інших запасів природних ресурсів, узгоджується плата за забруднення навколишнього середовища, вводяться заборони на скидання тих чи інших речовин (наприклад, промивних вод з танкерів, озоноруйнуючих речовин) і т.д.

Регіональна (міжнародна) екополітика охоплює інтереси одного континенту або іншого великого регіону світу (Європи, Середземномор'я, басейну Дунаю і ін.) І передбачає створення прикордонних заповідників, співпраця країн у контролі за транскордонним перенесенням забруднень по повітрю, воді, встановлення регіональних квот вилучення живих природних ресурсів тощо. Наприклад:охорона Альп (1952 – 1991 рр.); боротьба з забрудненням і захист Середземного моря (1980 р., 1982 р.); використання і захист Карибського моря (1983 р.); захист від забруднення Чорного моря (1992 р.).

Національна (державна) екополітика передбачає прийняття і реалізацію соціально-економічних управлінських рішень та міжнародних договорів, що стосуються екологічного стану територій (акваторій, повітряного простору) країни, її природно-ресурсного потенціалу.

Локальна екополітика – це аналог державної в кордонах малих територіальних утворень (басейну річки, економічного району, політико-адміністративних одиниць). Вона може включати регіональну та місцеву.

Цілі і завдання екополітики встановлюються на глобальному та національному рівнях. На регіональному та місцевому рівнях вони конкретизуються, виходячи із специфіки території. Крім того, визначаються пріоритети, тобто серед цілей і завдань екополітики виділяють першочергові.

На національному та регіональному рівнях використовується поняття стратегічних цілей. Це цілі, завдання та пріоритети, наведені у відповідність з особливостями території, її можливостями. Вироблення стратегії у галузі природокористуваня базується на комплексному географічному аналізі території.

Необхідність міжнародного співробітництва пояснюється:

– природні екосистеми і комплекси, біосфера не мають державних кордонів, тому розв‘язання питань захисту навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки не під силу тільки окремим країнам, у тому числі й найбагатшим, що мають найбільшу кількість матеріальних засобів і коштів для розв‘язання проблем екологічного характеру. Глобальний характер природних процесів є головною умовою міжнародного співробітництва в екологічній сфері;

– сучасні процеси глобалізації економіки, частково політики, способу життя людей вимагають глобального підходу й у розв‘язанні екологічних питань, які неможливо розглядати окремо, без врахування комплексного характеру еколого-економіко-соціальних проблем;

– бідні й недостатньо економічно розвинені країни не в змозі самостійно розв‘язати проблеми захисту унікальних екосистем, розміщених на їх території; етноекологічні проблеми збереження життя унікальних народів і етносів (малочисленних північних народів Росії, деяких племен Африки, Південної Америки, Океанії та інших регіонів світу);

– ряд країн світу з диктаторськими режимами або іншими негативними політично-економічними особливостями є джерелом нестабільності та небезпеки, у тому числі екологічної, в окремих регіонах чи для всієї світової спільноти (джерела воєнної загрози, міжнародного тероризму, поширення наркотиків, торгівлі людьми, браконьєрства та ін.). Отже, необхідна міжнародна підтримка, контроль і регулювання відповідного “світового порядку” в питаннях екологічного характеру;

– багаті країни, незважаючи на те, що вони є основними споживачами природних ресурсів і забруднювачами навколишнього середовища, мають більші успіхи у розв‘язанні багатьох екологічних проблем, і відповідні засоби для цього. Тому вони є основним джерелом фінансування міжнародних екологічних організацій, фондів, програм наукових досліджень та інших заходів.

Формування екологічної політики розпочалося з 70-х років, коли наймасштабніше виявилася деградація природного середовища у різних країнах світу. Вона призвела до створення у більш ніж 100 країнах спеціальних державних організацій, що займаються розв‘язанням екологічних проблем. Виникло також поняття екологічного суверенітету. Поряд з цим з‘явилося й усвідомлення неможливості розв‘язання ряду проблем силами однієї країни та необхідності захисту глобальних екологічних інтересів людства.

Після утворення ЄЕС (1987 р.) послідовно вироблялися й впроваджувалися чотири європейських екологічні програми. В екології діють 120 спільних для всіх країн екологічних директив. У 1993 р. прийнято новий стандарт (ВS 7750) продукції промислового і сільськогосподарського виробництва. Подібна продукція отримує знак “Зеленого голуба” і їй надається перевага на ринку.

Одним з головних механізмів регулювання раціонального використання природних ресурсів і охорони природи є міжнародне екологічне право. Основними його документами є міжнародні конвенції та угоди, що приймаються на міжнародних конференціях або світовими екологічними та іншими організаціями. Після ратифікації (прийняття) відповідними законодавчими органами влади в окремих країнах вони є обов‘язковими до виконання і долучаються до екологічних юридичних документів цих країн. За останнє сторіччя свого існування людство прийняло вже понад 700 подібних документів.

Література

1. Бачинский Г.А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекты. К.: Наукова думка, 1991. – 152 с.

2. Вопросы социоэкологии // Материалы I всесоюзной конференции «Проблемы социальной экологии». – Львов, 1987. – 353 с.

3. Гирусов Э.В. Социальная экология: специфика ее проблем и основные задачи развития// Вопросы социоэкологии. – Львов, 1987. – С. 13-23.

4. Горелов А.А. Экология. – М.: Центр, 2000, – С. 144-158.

5. Комаров В.Д. Научно-техническая революция и социальная экология. – Л.:Издательство Ленинградского университета, 1977. – 103 с.

6. Комаров В.Д. Социальная экология: философские аспекты. – Л.:Наука, 1990. – 212 с.

7. Лавров С.Б. Социальная экология и география // Вопросы социоэкологии. – Львов, 1987. – С. 64-72.

8. Лосев А.В., Провадкин Г.Г. Социальная экология М.: Владос, 1998. – 312с.

9. Основи соціоекології: навчальний посібник / Ред. Г.О.Бачинський. – К.: Вища школа, 1995. – 238 с.

10. Ситаров В.А. Пустовойтов В.В. Социальная экология. М.:Академия, 2000. – 280с.

11. Царик Т.Є., Файфура В.В. Основи екології (електронна версія). – Тернопіль, 2009. – С. 19-25.

12. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика: навч. пос. – К. : Заповіт, 1996. – 352 с.

Але питання екології людини включають у себе, безумовно, два аспекти дослідження – біологічний (людина як біологічний продукт природи, як тваринна істота) і соціальний (людина як продукт функціонування суспільства, як суспільна істота). Проблемами охорони здоров‘я людей, у тому числі, й з екологічної точки зору, займаються спеціальні науки – екологічна гігієна, медична екологія, медична географія, валеологія, екологічна токсикологія та ін.