Основні положення теорії конституціоналізму

Конституціоналізм (від лат. сonstitutio, від франц. сonstitutionnalisme – устрій, установлення, положення) – це теорія і практика конституційного впорядкування.

Вітчизняний учений В.М. Шаповал, пропонує визначати поняття «конституціоналізм» у двох значеннях:

 1) як суспільно-політичний режим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки людей. Змістовну основу конституціоналізму виражає формула «конституційно-правова норма + практика її реалізації»;

2) як правову (конституційну) ідеологію, яка виражає і прогнозує розвиток відповідної загальнодержавної нормотворчості та нормозастосування[24].

Конституціоналізм – ширше поняття, ніж конституція: остання є складовим елементом першого. Якщо конституція діє в межах певної держави, то конституціоналізм, як доктринальна теорія про конституційно-правові процеси і явища, формується і поширюється на основі конституційно-правової теорії і практики певних національних держав.

Конституціоналізм – багатогранне системне утворення, яке не можна ототожнювати з системою конституційного законодавства чи його реалізацією.

Складовими елементами поняття «конституціоналізм» є:

1) конституція (фактична, теоретична);

2) конституційне вчення;

3) конституційні відносини;

4) конституційний правопорядок;

5) конституційна законність;

6) конституційна відповідальність;

7) конституційна правосвідомість.  

Вихідним елементом поняття конституціоналізму є вчення про сутність конституції та її функціональне призначення у процесі регулювання суспільних і державних відносин. Конституціоналізм є лакмусовим папірцем випробування держави на демократію.

Конституціоналізм – це спосіб існування і функціонування політичної системи суспільства. Криза державно-політичної системи суспільства є наслідком кризи конституціоналізму, головним виявом якої є, як стверджує В.М. Мелащенко, є істотні розходження між фактичною і юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною[25].

Пальма першості українського конституціоналізму належить гетьманові у вигнанні Пилипу Орлику, за власної ініціативи якого у 1710 р. на теренах України з’явилася перша Конституція.

 Конституціоналізм є історичним явищем, оскільки розглядається як глибинне інтелектуальне напрацювання когорти видатних учених певної епохи, яке знаходить свій вияв у національній політико-правовій думці. Непересічними є надбання в галузі конституційного права, зроблені С.С. Дністрянським. Основи теорії конституціоналізму учений виклав у наукових працях «Україна», «Нова держава», «Загальна наука права й політики» та ін[26]. Відомий учений Б.О. Кістяківський обґрунтував ідею правової (конституційної) держави у своїх працях «Держава правова і соціалістична», «Суспільство та індивід» та ін[27].          

На зламі ХІХ – ХХ ст.ст. значний внесок у концепцію конституційно-державного будівництва вніс відомий вітчизняний учений М.С. Грушевським, який став провідником утвердження конституційно-правових реформ на території України. З-під його пера вийшли у світ не лише ґрунтовні наукові праці «Конституційне питання і українство в Росії», «Наша політика», «Вільна Україна», «Початки громадянства, генетична соціологія», але й за його ініціативи були розроблені важливі нормативно-правові акти, зокрема Універсали Української Центральної Ради,  Конституція УНР від 29 квітня 1919 р. тощо.

Конституціоналізм, як доктринальне вчення, є динамічним явищем, яке постійно удосконалюється і збагачується як новими теоретичними напрацюваннями, так і певними практичними здобутками.  

Історію конституційного розвитку України умовно можна поділити на два періоди:

1) до незалежності України, тобто до 1990 р.;

Період після проголошення незалежності нашої держави, починаючи від 16 липня 1990 р.

Однією з найдавніших пам’яток української правничої думки є «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького» підписані гетьманом Пилипом Орликом 5 квітня 1710 р. у місті Бендери, а 10 травня 1710 р. санкціоновані шведським королем Карлом ХІІ. Цей документ був своєрідним договором між козаками і, новообраним після смерті Івана Мазепи, емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо майбутнього державного ладу в Україні.

Конституція Пилипа Орлика відрізнялася від традиційних актів попередніх українських гетьманів. Останні укладали угоди про державотворення не з власним народом, а з російськими царями. Конституція гетьмана Пилипа Орлика – це двосторонній договір про державний та суспільний розвиток України, укладений між главою держави – Гетьманом України і козацтвом, яке виступило від імені Українського народу. Це робило подібним даний документ до пізніших європейських конституцій.

Пилип Орлик написав цей документ під впливом передових західноєвропейських теорій, які базувалися на ідеях природного права і поділу державної влади на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (Гетьман), судову (Генеральний Суд).

Пакти Пилипа Орлика складалися зі вступу (преамбули) і 16 статей. У вступі містилося пояснення: чому Україна розриває зв’язки з московським царем і переходить під шведську корону. В тексті конституції закріплювалося панівне становище православ’я в державі, непорушність українських законів і кордонів під протекторатом шведського короля, підтверджувався традиційний союз із Кримським ханством, встановлювалися принципи діяльності органів державної влади (для вирішення найважливіших справ тричі на рік мала збиратися Генеральна Рада у складі Генеральної старшини, полковників зі своїми сотниками та урядниками, Генеральних радників (представників від полків) і послів від Низового Війська Запорозького, гетьман повинен вирішувати поточні справи за порадою Генеральної старшини), регламентувався збір податків, підтверджувалися права і привілеї козацтва, Києва та інших міст України тощо.

Незважаючи на те, що правовий акт гетьмана містить назву «конституція», проте вважати Пакти Пилипа Орлика самодостатньою Конституцією буде перебільшенням. Крім того, вищезазначені конституційні положення не знайшли практичного застосування на теренах України, проте формально на Правобережній Україні цей акт діяв до 1714 р.

 Наступний етап відродження Української національної державності (1917 – 1920 рр.) виокремлений завдяки появі значної кількості конституційно-правових актів, які регламентували порядок організації публічної влади у державі:

1. Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р.

2. Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 7 (22) січня 1918 р.

3. Конституцію Української народної республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р.

4. Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р.

5. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений УНР на засіданні 13 листопада 1918 р.

6. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р.

На жаль, значна частина вищезазначених конституційно-правових актів залишилася на папері і ніколи не була реалізована в процесі практичного національного державотворення.

На території України за періоду радянської влади було прийнято чотири Конституції УРСР – 1919, 1929, 1937, 1978 рр. Вони повністю копіювали союзні конституції і були формальними (декларативними), оскільки не відбивали реального стану справ тогочасного суспільства. На думку вітчизняних учених радянські конституції, з точки зору вимог теорії конституціоналізму, є «квазіконституціями», тому що:

1) заперечували принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ради підміняли діяльність законодавчого органу, не було створено самостійної державної виконавчої гілки влади;

2) конституції радянської України повністю відтворювали структуру і основні положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови;

3) радянські конституції регулювали відносини між державою і людиною без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини та громадянина[28].

Сучасний етап історії конституційного розвитку незалежної України бере свій початок 16 липня 1990 р. – дати прийняття Декларації про державний суверенітет. У преамбулі Декларації зазначено: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючинаціональні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошуєдержавний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»[29].

Декларація складається з Х розділів. Розділ І «Самовизначення української нації» проголосив Українську РСР суверенною національною державою, яка розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.             

Розділ ІІ «Народовладдя» визначив, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом влади в державі. Декларація регламентувала, що повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів. Крім того, зазначалося, що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Розділ ІІІ «Державна влада» визначив, що Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя. Державна влада в Республіці здійснювалася за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову. У державі був проголошений принцип верховенства Конституції і законів України. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснювався Генеральним прокурором Української РСР, який призначався Верховною Радою Української РСР, і був тільки перед нею відповідальний і тільки їй підзвітний.

Розділ ІV «Громадянство Української РСР» визначив, що «Українська РСР має своє громадянство». Декларація проголосила рівність усіх громадян перед законом, незалежно від соціального і майнового стану, статті, освіти, походження, расової приналежності та ін.

Розділ V «Територіальне верховенство» визначив, що територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Порядок утворення національно-адміністративних одиниць встановлювався виключно Українською РСР.

Розділ VІ «Економічна самостійність» – найбільший за обсягом із всіх розділів Декларації. Народ України визнавався власником землі, її надр, повітряного простору, природних та інших ресурсів, які знаходилися в межах території Української РСР, а також власником економічного і науково-технічного потенціалу держави. Декларація визначила право Української РСР на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах, золотому запасі тощо. Вирішення питань загальносоюзної власності здійснювалося на договірній основі між республіками. Українська РСР проголосила створення власної банківської, цінової, фінансової, митної, податкової. Бюджетної систем, а за необхідності могла впровадити свою грошову одиницю. Держава забезпечувала захист всіх форм власності.

Розділ VІІ «Екологічна безпека» встановив порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів.

Розділ VІІІ «Культурний розвиток» визначив принцип самостійності Української РСР у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, відродження національної культурної спадщини. Декларація гарантувала права і свободи всім національностям, які проживали в державі.

Розділ ІХ «Зовнішня і внутрішня безпека» визначив Українську РСР безядерною державою, яка дотримується трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація визнала, що Українська РСР в майбутньому має бути нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках. Проте держава визнала своє право на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки, які підпорядковувалися Верховній Раді Української РСР.

Розділ Х «Міжнародні відносини» проголосив Українську РСР рівноправним учасником міжнародного спілкування, яка здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими представництвами. 

 Таким чином, Декларація про державний суверенітет стала: дієвим кроком України до здобуття нею власної державної самостійності і незалежності, основою для підписання міжнародних договорів, а також прийняття нової Конституції і законів України.  СУВЕРЕНІТЕТ декларація

Конституційний процес в Україні, порівняно з іншими колишніми республіками Радянського Союзу, був і найдовшим, і найскладнішим. Прийняття нової Конституції було детерміновано у часі, оскільки в перші роки незалежності України до Конституції УРСР від 20 квітня 1978 р.[30] було прийнято понад 200 поправок.

Загалом у науці конституційного права прийнято виділяти відповідні етапи конституційного процесу в Україні:

1. 16 липня 1990 р. – 26 жовтня 1993 р. Початок роботи з підготовки Основного Закону України пов’язаний із прийняттям Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. Важливість Декларації було важко переоцінити, оскільки вона визначила принципово важливі засади конституційного розвитку держави. 24 жовтня 1990 р. була створена Конституційна комісія на чолі з Л.Кравчуком, який займав посаду Голови Верховної Ради УРСР. Конституційна комісія вже у червні 1991 р. розробила Концепцію проекту Конституції України, яка загалом була ухвалена Верховною Радою. На основі концепції нової Конституції був підготовлений проект Основного Закону в редакції від 1 липня 1992 р., всенародне обговорення якого тривало з 15 липня до 1 грудня 1992 р. Документ передбачав двопалатний парламент і президентську республіку. Проте проект Конституції не знайшов належної підтримки ні поміж громадян, ні в парламенті, тому був відхилений. Комісія, продовжуючи роботу над проектом Конституції, намагалася врахувати деякі положення альтернативних проектів конституцій, які були розроблені політичними партіями, відповідними науковими установами, окремими науковцями і політиками. Результатом плідної діяльності Конституційної комісії став проект нової Конституції України від 26 жовтня 1993 р., проте через протистояння гілок державної влади проект був відхилений, а конституційний процес практично призупинився.

2. 10 листопада 1994 р. – 8 червня 1995 р. 10 листопада 1994 р. була створена нова Конституційна комісія, співголовами якої стали новообраний Президент України Л.Кучма та Голова Верховної Ради України О.Мороз. Через протистояння співголів Конституційної комісії роботу останньої визнати ефективною досить важко. У глави держави і парламенту було неоднакове бачення щодо майбутньої форми державного правління України, порядку розподілу повноважень між органами державної влади, механізму формування уряду та ін.

Президент України Л. Кучма у грудні 1994 р. вніс на розгляд Верховної Ради України конституційний законопроект «Про державну владу і місцеве самоврядування». Законопроект передбачав суттєве збільшення повноважень глави держави: Президент України набував статусу глави виконавчої влади, отримував право без узгодження з парламентом формувати уряд, практично підпорядковував собі систему місцевих органів влади – місцеві адміністрації. Проте під час голосування в парламенті, яке відбулося 18 травня 1995 р., цей законопроект не набрав конституційної більшості голосів народних депутатів, тобто 2/3.

Не допоміг розв’язати проблему протистояння й указ Президента України про організацію опитування громадської думки: «Кому ви довіряєте – Президенту чи Верховній Раді?». Результати такого опитування, згідно з чинною Конституцією, не могли бути обов’язковими, тобто імперативними, тому що глава держави без згоди парламенту не мав права призначати референдум. Конфлікт між главою держави і парламентом практично був призупинений завдяки Конституційному договору між Верховною Радою та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, який був укладений 8 червня 1995 р. між Президентом України і Верховною Радою України.  Укладення Конституційного договору було необхідним, оскільки діюча Конституція УРСР через внесення до неї значної кількості змін та поправок містила низку протиріч, що лише посилювало політичну кризу в державі. У Конституційному договорі зазначалося, що на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 року більшістю голосів народних депутатів. З моменту прийняття Конституційного договору діяли тільки ті положення Конституції УРСР, які не суперечили Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У період від Конституційного договору і до прийняття Основного Закону Україна мала всі ознаки президентської республіки, оскільки суттєво збільшувалися повноваження Президента України і обмежувалися повноваження парламенту.

3. 8 червня 1995 р. – 28 червня 1996 р. Цей період відзначається пожвавленою активністю конституційного процесу. Вже 24 листопада 1995 р. для підготовки проекту нової конституції була створена Робоча група у складі Конституційної комісії, результатом її діяльності став підготовлений проект конституції від 20 березня 1996 р., проте політичні сили не були задоволені змістовним наповненням даного документа, тому для його доопрацювання Верховна Рада України 5 травня 1996 р. створила Тимчасову спеціальну комісію. Спільними зусиллями спеціальної комісії та Верховної Ради України був підготовлений новий конституційний законопроект, який був винесений на голосування в парламенті. Верховна Рада України 28 червня 1996 р. прийняла Конституцію України, яка була офіційно оприлюднена 14 липня 1996 р.

4. 28 червня 1996 р. – по теперішній час. Якщо говорити про спроби внесення змін до Конституції України, то перші п’ять років після її прийняття були відносно спокійними. Проте починаючи з 2002 р. здійснюються активні спроби розробки нових законопроектів про внесення змін до Конституції України. Лише в 2002/2003 роках розроблено більше десяти таких законопроектів, значна частина з яких виносилася на розгляд Верховної Ради України. Наприклад, 23 грудня 2003 р., 4 вересня 2003, 19 вересня 2003 р., 24 грудня 2003 р. Один із таких законопроектів «Про внесення змін до Конституції України» (№2222-ІV) набрав необхідну кількість голосів у Верховній Раді України 8 грудня   2004 р. Останній законопроект, рівним чином як і попередні, передбачали зменшення повноважень Президента України, розширення контрольних та установчих повноважень парламенту щодо Кабінету Міністрів України, завдяки чому форма правління в державі із президентсько-парламентської трансформувалася у парламентсько-президентську. Результатом конституційних змін, які набрали чинності з 1 січня 2006 р., стала не стільки стабільність у суспільстві, як політична криза. Конституційні процеси продовжують активно розвиватися, що є важливою необхідністю правової регламентації повноважень різних гілок влади. 

Таким чином, прийняття Конституції України стало непересічним фактом у розвитку конституційного процесу на теренах нашої держави. Нова конституція стала доказом здатності українського народу до державотворення та правотворення. Це важливий документ, який регламентує найважливіші сторони політичного, суспільного, економічного, культурного життя суспільства та держави. Разом з тим, конституційна реформа, під якою прийнято розуміти комплекс заходів та дій з удосконалення змісту Конституції України, і до сьогодні не завершена.