Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Аналіз лінгвістичної природи написань




Не можна навчати дітей орфографії не знаючи її лінгвістичної природи, тобто тих принципів, які лежать в її основі.

Зрозуміти принципи орфографії, на думку професора М. Р. Львова,— це значить побачити її систему і сприй­няти кожне окреме правило як частину системи, причому зрозуміти орфографічне правило у взаємозв'язку з грама­тичною, фонетичною, словотворчою природою слова і його форми.

Відомо, що український правопис неоднорідний за своїм лінгвістичним характером. У ньому знаходять свій вияв фонетичні, морфологічні, семантичні (або диференцію­ючі) та історичні принципи написань.

За фонетичним принципом пишуться слова, в яких написання кожної букви відповідає вимові і перевіряється нею. Наприклад: мама, небо, сонце, трава, ліс.

За морфологічним принципом пишуться слова, у яких написання окремих букв не відповідає вимові, але переві­ряється нею опосередковано. Наприклад, з[еи]мля: землі земля. Відповідно до морфологічного принципу діє правило однакового позначення морфем (кореня, префіксів, напри­клад, роз-, без-незалежно від їх вимови у різних позиціях, суфіксів).

За історичним принципом пишуться слова, в яких буквене позначення окремих звуків не можна пояснити пра­вилами сучасного правопису. Це переважно написання букв е, и, які не можна перевірити: криниця, пшениця. Такі написання склалися історично.

За семантичним принципом пишуться слова на основі розуміння їх лексичного значення чи граматичних ознак: орел (птах), Орел (місто), не писав (не з дієсловами).

Який же з цих принципів знаходить свій найбільший вияв у системі українського правопису? У лінгвістичній літературі зазначається, що провідними принципами в українському правописі є фонетичний та морфологічний. Історичний принцип має обмежене застосування. Відзна­чається також, що «смислові, або семантико-диференцію­ючі, написання також займають в українській орфографії певне місце».

Спеціальне дослідження правописного матеріалу, який вивчається у початкових класах, показало, що фонетичні написання тут складають 73 % від усіх написань, морфологічні — 16, семантичні — 11 %. Таким чином, виявлено, що в початкових класах переважну більшість становлять фонетичні написання.

Фонетичному принципу відповідають правила вживання м'якого знака, в тому числі й перед о, апострофа, подво­єння букв внаслідок подовження приголосних, правопис більшості відмінкових закінчень іменників і прикметників, а також дієслів (крім закінчень -ем(-емо), -им(-имо) й дієслівних форм на -шся, -ться).

За морфологічним принципом позначаються ненаголошені голосні в корені та дієслівних формах -ем(-емо), -им(-имо), а також написання дієслівних форм на -шся, -ться.

Серед орфографічних правил української мови є й такі, які охоплюють одночасно як фонетичні, так і морфологічні написання. До таких належать правило вживання префікса з-(с-) та правило позначення на письмі дзвінких і глухих приголосних. Проаналізуємо їх.

В українській мові загальноприйнятим є вживання на письмі префікса з-незалежно від вимови. В одних випадках звук [з] на місці префікса вимовляється чітко: зробив, злі­пив, а в інших — у позиції перед [ч], [ш], [ж]уподібнюється шиплячим: звучить як [ш] перед [ч] і [ш]: зчистити [шч]истити, зшити [шш]ити, а перед [ж] — як [ж]: зжити [жж]ити.

Отже, написання префікса з- відповідає морфологічному принципу письма. Однак перед глухими [к], [п], [т], [х], [ф] дзвінкий [з] оглушувався і вимовлявся як звук [с]. З часом це явище знайшло своє відображення й на письмі: замість букви з перед наступними к, п, т, х, ф стали писати букву с, що відповідало звуку, який вимовлявся. Таким чином, вживання префікса с-в позиції перед глухими від­повідає фонетичному принципу письма.

Так само фонетичний і морфологічний принципи знахо­дять свій вияв у правилі про позначення на письмі дзвін­ких і глухих приголосних.

В українській мові дзвінкі приголосні, крім [г] (у дея­ких випадках), не оглушуються, як у російській мові, і не потребують перевірки під час письма, тобто позначення, їх у словах здійснюється за фонетичним принципом. У словах легко, вогкий, кігті, нігті на місці дзвінкого [г] вимовля­ється глухий [х]. Це вказує на те, що вживання букви г для позначення звука [х] відповідає морфологічному принципу письма.

Крім цього, у деяких словах української мови спостерігається явище одзвінчення глухих [т'], [с’] перед наступ­ними дзвінкими:  моло[д']ба, воро[д']ба, ко[з']ба, про[з']ба. На письмі у зазначених випадках має вияв морфологічний принцип: на позначення звуків [д'], [з'] вживаємо бук­ви т, с, оскільки в корені цих слів перед наступними голос­ними вимовляються звуки [т], [с]: бороти боротьба, молотити молотьба, просити — просьба, косити — косьба.

До семантичних, або диференціюючих, належать всі написання слів як лексичних одиниць окремо чи разом залежно від їх значення: насилу на силу (не надійся), виросли ви росли, префікси пре-, при-, написання часток, тощо. У початкових класах на основі розуміння смислового значення пишуться прийменники (окремо) і однозвучні їм префікси (разом із словом),не з дієсловами, велика буква у власних назвах.

Отже, проаналізовані нами правописні явища з точка зору їх лінгвістичного характеру свідчать про те, що вони є досить різними і що в початкових класах більшість ста­новлять фонетичні написання.

Залежність методики від лінгвістичної природи написань

У радянській методичній літературі загальноприйнятою є думка про те, що методика вивчення того чи іншого орфографічного мате­ріалу повинна відповідати його лінгвістичній природі, що не може бути якогось одного, універсального, методу, який би можна було застосувати до різних за своїм характером написань. Це положення підтверджується й результатами психологічних досліджень, проведених Л. Г. Айдаровою, Д. М. Богоявленським, С. Ф. Жуйковим та іншими з проблем психології формування орфографічних умінь і на­вичок.

Отже, у виборі методів і прийомів навчання правопису перш за все необхідно орієнтуватися на лінгвістичний ха­рактер написань, які вивчаються.










Последнее изменение этой страницы: 2018-06-01; просмотров: 226.

stydopedya.ru не претендует на авторское право материалов, которые вылажены, но предоставляет бесплатный доступ к ним. В случае нарушения авторского права или персональных данных напишите сюда...