РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТЬ З ВИГОТОВЛЕННЯ

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………. ………… 3-5

РОЗДІЛ І. Народна лялька – оберіг людської душі і долі.

1.1.Історія виникнення мотаної ляльки…………………..

1.2. Магічно – обрядове призначення ляльки……………..

РОЗДІЛ 2. Методика проведення занять з виготовлення народної ляльки з використанням проектних технологій у 6 класі

2.1.Календарно - тематичне планування до варіативного модуля «Технологія виготовлення народної ляльки»……………………

2.2.Методичні вказівки щодо впровадження творчого проекту «Українська народна лялька в сучасному інтер’єрі» в навчальний процес……..

2.3.Аналіз результатів педагогічного експерименту………………………….

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Актуальність дослідження. Давні традиції має в Україні мистецтво мотанок. Українська іграшка завжди вважалася значним елементом нашої традиційної народної культури.
Мистецтво українського іграшкарства віддавна було покликане змалку формувати в дітей духовний світ та пробуджувати відчуття рідного коріння, любов до рідної землі. Кожна лялечка була індивідуальним витвором майстра, несхожим на інших ляльок.

На щастя, сьогодні в Україні лялькарство починає відроджуватись. З кожним роком з'являються люди, які з головою поринають у світ української ляльки. Цьому сприяє і те, що в Україні проходить досить велика кількість фольклорних фестивалів та ярмарків. Саме там люди можуть не тільки побачити ляльку-мотанку, але й відвідати майстер-клас по її створенню. Так, для одних лялька стає забавкою, для інших — справжньою професією. Особливе місце в системі трудового навчання займають уроки з виготовлення народної ляльки. Українська іграшка завжди вважалася значним елементом нашої традиційної народної культури. Мистецтво українського іграшкарства віддавна було покликане змалку формувати в дітей духовний світ та пробуджувати відчуття рідного коріння, любов до рідної землі.

Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні для піднесення національної гідності. Цінність традицій полягає в тому, що їх відродження забезпечує розвиток кращих рис і якостей українського народу.

Виготовлення ляльки-мотанки - це свого роду психотерапія, яка бере свої витоки в глибокій давнині, яка допомагає зняти певні психологічні травми. Українська народна лялька є втіленням добра і лагідності. Це оберіг людської душі й долі, символ предків.

Насправді ляльку-мотанку може зробити кожен. Для цього необхідно лише трішки часу, фантазія, та мінімальні знання вишивки свого регіону. Лялька, зроблена власними руками, значно тепліша та добріша, ніж куплена-пластмасова, адже вона наша – автентична лялька-мотанка!

Це й зумовило вибір теми дослідження «Технологія виготовлення народної ляльки учнями 6 класів на уроках трудового навчання».

Об’єктом дослідження є процес трудового навчання в середній школі.

Предмет дослідження: технологія виготовлення народної ляльки учнями 6 класів на уроках трудового навчання.

Мета дослідження: вивчити теоретичний аспект проблеми та розробити методику планування та організації уроків трудового навчання з виготовлення народної ляльки учнями 6 класів.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

1. Опрацювати теоретичну літературу з історії виникнення ляльки-мотанки на Україні.

2. Розкрити магічно – обрядове призначення ляльки.

3. Розробити календарно тематичне планування до варіативного модуля «Технологія виготовлення народної ляльки»

4. Розробити методику організації проектно – технологічної діяльності учнів 6 класу у процесі виготовлення народної ляльки.

5. Експериментально перевірити вплив розробленої методики на творчу активність учнів.

Методи дослідження: спостереження, аналіз навчальної, науково-теоретичної та методичної літератури, бесіди, розповіді, синтез, вивчення передового педагогічного досвіду.

РОЗДІЛ І. НАРОДНА ЛЯЛЬКА – ОБЕРІГ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ ТА ДОЛІ

1.1.Історія виникнення мотаної ляльки.

Повертаючись до власних коренів та відтворюючи  ляльку - мотанку, можна поринути у цікаву подорож минулого українського народу. Найдавніші пам'ятки прототипів іграшок знайдено на терені українських земель під час археологічних розкопок поблизу м. Мізина на Чернігівщині. Палеологічні мізинські схематичні скульптурки жінок, тварин, птахів, вирізані із бивня мамонта і оздоблені геометричним орнаментом, вчені відносять до періоду, що існував понад 20 тис.р.тому. Ляльки відображали світ того народу, до якого вони належали. Українська лялька-мотанка була не просто іграшкою, а й оберегом, символізувала неперервний зв’язок між поколіннями. Вона створювалась шляхом намотування-накручування-зав’язування тканини і ниток [3, c.30].

Досліджуючи історію створення ляльки - мотанки, можна почати з відомого археолога Вікентія Хвойки, який в 1893 році біля селища Трипілля, вперше відкрив залишки давньої цивілізації. Звісно, першою лялькою була не вузликова лялька, а дерев'яні невеличкі скульптури, навіть звичайні палички, але в руках дитини вони перетворювалися на справжній шедевр. На археологічних дослідженнях глиняних пам’яток, поселень, культових споруд, поховань, побутових речей, вчені змогли розшифрувати послання далеких пращурів, розшифрувати значення ляльки-мотанки [12].

Але Трипілля - це не єдина місцевість, де було знайдено дитячу забавку-іграшку. По всій території України археологи знаходять залишки давніх ляльок, їхні фігурки. Зокрема: фігурки пташок, вовка чи собаки. Мали вони обрядове значення. На території Черкаської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики [13,с.45]. Під час розкопок на Наддніпрянщині знайдено дитячі іграшки давніх слов'ян: дерев'яні коники, качечки. Датовані вони приблизно X  - початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо. У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо) [9, с.180]. Від українських іграшок періоду XIV - XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок в Наддніпрянщині. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові ; очі і рот позначали крапками і рисками. В Україні іграшки виробляли не тільки з твердих матеріалів чи тканини, а також із лози, соломи, рогози, повісма, довгої трави [14, с.73]. Для виготовлення саморобних іграшок використовували тканину, кольоровий папір, картон.

Народна іграшка є специфічним витвором. Вона мусить мати пізнавальну цінність для дитини, відображати явища реального світу в доступних їй формах. Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, а й бути естетичною, втілювати оригінальну ідею. Дійсно , іграшка таки мала якусь своєрідну красу, яка захоплювала, навіть хлопчиків.

Можна також відмітити, що використання ляльки розширює сферу пізнання світу і свого народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички. Дитина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, що сприяє її духовному збагаченню[1,с.37]. В Україні, ще на початку ХІХ століття дівчата, готуючи скриню з весільним посагом, разом з рушниками та сорочками, клали туди своїх ляльок. Кожна дівчина робила мотану ляльку, яку забирала із собою в нову сім’ю. Причому в родині чоловіка дозволялося молодій дружині, допоки в молодят немає діток, гратись лялькою, і чим більше, вважалося, вона грається лялькою, то швидше стане матір’ю, і тим здоровіші будуть діти. А коли народжувалась дитина, то перш ніж покласти в колиску новонародженого, туди клали цю лялечку, і вона ставала оберегом дитини, її захисницею, символом зв’язку дитини з усім родом, і цей зв’язок захищав людину, де б вона не була.

Іноді бабуся чи мати робила ляльку нашвидкуруч, щоб «зайняти дитину», аби та не плакала. Тоді в голівку дитячої ляльки зав’язувався шматочок хліба (до цих пір така народна «пустушка» називається «куклою»), і для дитини це була і іграшка, і заспокоєння, і перший образ, який вона сприймала. І разом з тим, така «кукла» несла енергію любові, яка незримо формувала в майбутній людині підсвідоме ставлення до предків, до роду, до землі, яка її народила.

В ХХ столітті український народ пережив непоправних людських втрат - це війни, репресії, голодомори, депортації, штучне «перемішування» населення, таким чином, люди не мали змогу передати культурну спадщину своїм дітям і з часом мотанки себе віджили, але не втратили свою цінність [15, с.100]. Навіть в тяжкий період лялька-мотанка мала велике значення, особливо для дітей, які раділи кожній дрібниці.

Лялька робилась не по одному зразку, а залежно від уяви, місця, та часу виготовлення, можна побачити певну регіональну своєрідність. Залежно від події робили різні ляльки: великі та малі, для шлюбу, до народження дитинки. Якщо ж їх робили діти, то ці ляльки слугували для них подружкою і порадницею.

Час на місці не стоїть,і навіть в наш час лялька-мотанка не втрачає свою популярність. Нова доба в історії розвитку ляльки-мотанки продовжується на основі спогадів наших дідусів і бабусь, які ще застали час, коли лялька була основною іграшкою, основною забавкою дитини. Під впливом спогадів та емоцій,старше покоління передає свій досвід молодому поколінню.

Варто згадати про вузлову ляльку в традиціях інших народів. Наприклад, в багатьох регіонах Росії – від поморської Півночі до степів Кубані – теж до наших днів збереглося мистецтво виготовлення ляльки-мотанки, з незначними відмінностями у формі від її української посестри; десь їх називали «желанница» (вважалося, що така лялька, без обличчя, сприяє виконанню бажань), десь – так само, як і в Україні «берегиня». Знаходять ляльки в похованнях і на Північному Кавказі. Відмінність їхня від української – незначна різниця у формі хрестоподібного візерунка на обличчі. Якщо в ляльки з Дніпра це яскраво означений солярний хрест, то скажімо, в кавказької її сестри – це швидше ромб, візерунок якого відсилає нас до трипільського символу врожайності та жіночого начала. В Середній Азії теж знали ляльку-мотанку, і теж із хрестоподібним візерунком на обличчі.

Очевидно, така спорідненість бере початок від скіфів, бо чому ж інакше такі схожі між собою ляльки, що їх знаходять у похованнях на Кавказі і в Середній Азії – і чому ці ляльки такі подібні до своїх українських сестер.

Лялька-мотанка – це один із найдревніших архетипічних символів, який єднає культури і традиції. Це ознака швидше не історичної спорідненості культурних традицій, які розвивалися у цих регіонах, єдніості духовного, сакрального простору для всіх людей, у яких попри всі війни і роздори, якими повна людська історія, завжди було прагнення до злагоди й гармонійного життя, яке уособлює зроблена з молитвою та любов’ю лялька-мотанка.

Лялька, як дитяча іграшка і оберіг родини й Роду, як могутній магічний талісман та символ зв’язку між поколіннями, знана в багатьох традиційних культурах земної кулі – від Аляски до Австралії, від Африки до України. Ляльки різних народів відрізняються між собою ззовні і матеріалом, з якого зроблені – в Африці вона здебільшого кам’яна або дерев’яна, десь глиняна, а ще десь – зроблена з тканини, але суть і призначення ляльки – незмінні, і це споріднює більше, аніж відмінність матеріалу. Головне призначення ляльки – берегти душу свого власника від зла й нечистих помислів. Іноді з рук майстра народжувалися ляльки, про які складалися легенди, і передавалися від матері до дочки, як священний переказ...

У міфах багатьох народів першими людьми були ляльки, створені з глини або дерева, оживлені богами. У спрощеному вигляді цей архаїчний міф простежується і в народних казках, наприклад, в українській казці «Телесик»: чоловік із жінкою, які не мають дітей, роблять ляльку з дерева, колишуть її в колисці, і потім лялька перетворюється на дитину.

До наших днів дійшли обрядові зображення певних стихій чи символів природи з трави або дерева – Купайло та Марена, символи Води й Вогню на святі Івана Купала, Масляниця, яку роблять, коли проводжають зиму і зустрічають весну. На Волині старі люди бережуть пам’ять про обряд, що його проводили навесні: всім селом виготовляли ляльку – «Весну-панянку», обряджали її стрічками та свіжою травою, і відвідували сусіднє село, заходячи в ті хати, де були дівчата на виданні або хлопці на порі. Навіть городні опудала, що їх до сьогодні ставлять на городах, аби відлякували горобців, на початку були священними ляльками-охоронцями оселі й обійстя від злих духів. [5]

Також у волинських селах ще донедавна зустрічалися обряди «проводів русалок», що їх здійснювали на Зелені свята. Під час цього обряду жінки танцюють із солом’яними ляльками в руках. Очевидно, в давні часи ці ляльки символізували душі померлих, тим більше, що вважалося, що русалками стають діти та незаміжні дівчата, які вмерли наглою або насильницькою смертю.

Повір’я, що лялька – це вмістилище душ померлих предків – породило певні традиції їх створення в різних народів. Наприклад, у деяких культурах ляльки можна було створювати тільки в певні пори року, і робити їх могли тільки люди, що пройшли спеціальні ритуали посвячення.

Також у традиційних обрядах народів Європи прослідковується тісний зв’язок процесу виготовлення ляльки з продовженням роду та ритуалами родючості. Колись на всій території, що її нині вчені-дослідники називають «Старою Європою» -- від Карпат до Північної Італії – існував культ Великої Праматері, яка народила все суще, яка береже життя і оновлює його. Образ Богині ми зустрічаємо на критських амфорах, і при розкопках Трипільської культури, в священних космогонічних піснях, які дійшли до нас під назвою «колядок» і у веселих новорічно-маланкових переодяганнях… Все це – відгомін древнього праєвропейського культу Великої Богині, єдиної в трьох лицях – Діви, Матері і Баби – прародительки всього живого на Землі і матері всіх людей. Подібні обряди можна зустріти і в деяких племен Африки та Американського континенту.

Наприклад, у деяких місцевостях Європи раніше – а подекуди й дотепер – здійснювали на честь закінчення жнив такий обряд: виготовляли спеціальну ляльку, закладали у неї останній зрізаний колос або останній сніп з поля, і потім цю ляльку зберігали на почесному місці в домі, до наступного урожаю.

В деяких регіонах України теж зберігся подібний обряд. «Куклою» на Черкащині та Київщині називали в народі жмут стиглого колосся, останній, який залишають на вижатому полі і закручують за рухом сонця. Це робиться, аби наступного року теж був добрий врожай. [5]

Традиції виготовлення ганчіркових ляльок на території, де проживали слов'янські народи існували аж до початку 20 століття. Потім, у зв'язку з появою гумових, пластмасових і заводних іграшок, вони були втрачені. Без перебільшення можна сказати, що зараз спостерігається бум на рукотворні играшки, утому числі, на авторські ляльки.

Для виготовлення ляльок можна використовувати різні матеріали: солому, гілки, шишки, мотузки, тканину. Ляльки, у свою чергу, діляться на ігрові, обрядові та обереги. Ігрові можуть бути як у вигляді чоловічків, так і у вигляді фігурок тварин, але це скоріше просто приємна штучка, зроблена власними руками.

Згідно з народними повір’ями, ляльки-обереги мають чарівні властивості: захищають людину від злих сил, лихого ока, притягують на себе хвороби і нещастя.

Виготовляти будь-яку ляльку з поганими думками чи намірами не можна, вона буде втілювати зло, тому коли у господині лялечка не виходила , вона її спалювала. Процес виготовлення ляльок-мотанок не важкий, але має велике значення. Щоб отримати гарну захисницю дому, маленький оберіг, потрібно вкласти всю душу в куколку, тоді вона обов'язково віддяче господарям і закликатиме добро до хати.

Основні вимоги до ляльок-оберегів: при виготовленні заготовки тіла ляльки нічого не можна проколювати голкою – все примотується і прив’язується, голівка ляльки робиться окремо, після чого на ній вимотується сакральний хрест, і чим більше у нього смуг, тим складніше його зробити. Потім змотується й прив’язується тулуб, ручки та усе інше. Всі перемотування повинні бути нитками і тканиною, теж хрестом, тільки потрібно ретельно рахувати вузлики - їх кількість повинна бути непарна. Голку можна брати в руки, коли починаєш прикрашати та наряджати. Навіть волосся до голови не бажано пришивати, я, наприклад, кріплю хустками та іншими головними уборами.

Популярність ляльки у традиційному суспільстві засвідчує розмаїття матеріалів, з яких її виготовлено - тканина, дерево, глина, солома, папір. Найпопулярніші серед українців ганчір'яні ляльки виготовляли переважно зі шматків одягу, що вийшов з ужитку, або з залишків тканини від шиття нового. Ляльки виробляли намотуванням та прив'язуванням тканини без застосування голки. Вони відомі як вузлові. У ляльок обов'язково виділяли голову – у шматок білої тканини накладали ганчірок, сухої трави або хліба і перев'язували ниткою, надаючи таким чином круглої форми. В основі своєї голови лялька має трипільську скручену сваргу а також спіральну форму коловорот (трипільський знак). Світобачення наших пращурів пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень) . Найдавніше зображення - меандра (геометричний орнамент у вигляді безперервної ламаної лінії зі звивинами під прямим кутом), датоване 25 тис. до н. е., знайшли на прикрасах з мамонтового ікла в Мізині над Десною. Той самий меандровий орнамент — це базовий елемент української вишиванки, є головним ідентифікатором українців.

Ганчір'яні ляльки були також з основою, яка імітує фігуру людини. ЇЇ шили з тканини й наповнювали шматинами, сухими зіллям, сіном, вирізували чи виточували з дерева або комбінували, поєднуючи дерево (голова, тулуб) та тканину (руки, ноги). Рідше основу робили з тканини, яку скручували у валик, перегинали навпіл і обмотували ниткою, щоб виділити голову та ноги. В кожному разі на основу надягали спеціально пошитий стрій.

До особливих іконографічних рис українських ганчір'яних ляльок належить порожнє, без акцентування будь-яких рис, обличчя. Лялька не має очей, бо, згідно із давньою архаїчною традицією, у них може влетіти дух живої істоти.

 У вузлових ляльок обличчя позначене навхрест перетягнутими чорними або кольоровими нитками. Часто нитки переплетені так, що утворюють на розхресті квадрат або ромб. Зокрема, наброні з різноколірних ниток хрести з широкими раменами є примітною ознакою ляльок кінця ХІХ - початку ХХ ст. з Суботова (колишньої Київської губернії). Саме такі ляльки збереглися у колекції Грушевських. Відсутність обличчя у ляльки, вірогідно, віддзеркалює залишки анімістичних уявлень, зокрема, віру у її неодухотвореність, отже неможливість вчинити зло. Наявність хреста як давнього язичницького символу сонця, вочевидь, свідчить про обрядово-магічну функцію ляльки. Ганчір'яні ляльки з рисами обличчя, що намальовані фарбою, олівцем або вишиті нитками, з'явилися значно пізніше. [16]

Образно-пластичну характеристику ляльок довершує вбрання. У вузлових ляльок це різнокольорові шматки тканини, які обгортають основу, імітуючи верхній та поясний одяг. Обов'язковим елементом одягу більшості ляльок був прикрашений барвистими стрічками фартушок. Значну роль у творенні художнього образу ляльки відіграє головний убір, що вказує на її "вік" та "соціальну приналежність": віночок, "маячки", "волочки" - у нареченої; очіпок, хустина - у заміжньої жінки тощо.

Ганчір'яні ляльки з основою, яка імітує фігуру людини, одягнені у спеціально пошитий стрій. Він повторює, часто достеменно, елементи святкового та буденного вбрання місцевості, з якої вони походять. Ну а національний колорит додається вже в основному за рахунок головних уборів, костюмів, квітів та прикрас. Одягни в сарафан - буде російська, а у вишиванку - українка. Головне, по можливості використовувати для вбрань бавовну, вовну або шовк. І найважливіше, що варто запам'ятати, - якщо у вас поганий настрій, можна навіть не починати роботу, бо ляльки повинні створюватися лише в позитивному настрої, адже лише тоді вони несуть в собі позитивну енергетику!

1.2.Магічно – обрядове призначення ляльки.

На початку 20 століття лялька була в центрі обряду. Узимку та навесні ляльки спалювалися (''колодій'',''масляниця''), влітку - закопувалася в землю (''зозуля"), топилася у воді або спалювалася ("Купайло", "Марена"). Ляльки робилися до весілля, під час хвороби дитини (вважалося, що хвороба з дитини повинна перейти в ляльку), у разі жіночого безпліддя, посухи, для різних чаклунських маніпуляцій і т.д.

В деяких селах, де були знайдені ляльки, вони мали назву «кукли». «Куклою» називають в народі жмуток стиглого колосся. Недожатий, залишений на краю поля й закручений по сходу сонця, прикрашений яскравими стрічками і клаптями. Іноді його «пригощають» їжею. Робиться це для забезпечення майбутнього врожаю. А жмуток нестиглих колосків, закручених «проти сонця», що називається «закрутка», «завой» накликає неврожай та біду.[16]

Крім цього, існує безліч інших обрядових ляльок. Принцип виготовлення той же, але в кожної своя специфіка. Припустимо, ляльки до свят: Великодня голубка (вона червоного кольору), Вербница (до Вербної неділі), на Івана Купала (лялька на один день, можна загадувати бажання й разом з веночками опускати в ріку); весільні ляльки - наречений і наречена, з'єднані разом; помічниця по господарству - лялька з дуже довгими ручками, до яких прив'язано багато стрічок; зерновушки - ляльки, набиті зерном, які приносять достаток у будинок і т.п. Ну а національний колорит додається вже в основному за рахунок головних уборів, костюмів, квітів та прикрас. Одягни в сарафан - буде російська, а у вишиванку - українка.

Раніше в Україні ляльку-мотанку робили, щоб викликати або припинити дощ, змінити погоду, залагодити сварку в родині, забезпечити добру подружню пару дівчині чи хлопцеві.

Зокрема, дуже цікавим виглядає звичай робити ляльку-мотанку для викликання дощу. Це знову нагадує про Велику Богиню, древньоєвропейську Богиню Дану – Праматір Вод, яка, за міфами європейських народів, народила усі ріки (і до сьогодні корінь імені цієї богині зустрічається в назвах багатьох європейських річок). Пізніше у слов’янських народів був культ богині Макоші – володарки живильних небесних вод (дощу), покровительки священних цілющих джерел, володарки і хранительки людських доль. До цієї богині молилися біля джерел та водойм, до неї зверталися з проханням про урожайні дощі. І зображували її жінкою з піднятими або розпростертими руками. До сьогодні розпростерті в жесті захисту руки – атрибут української ляльки-мотанки. Крім того, що Макоша – богиня води, вона ще й богиня-прядильниця, вона пряде нитки людських доль. І в даному разі ниточка, якою мотається лялька-берегиня – це теж символ щасливої нитки, що її пряде кожному з нас Велика Богиня. І майстриня, створюючи ляльку-мотанку, закладає у своє творіння щасливі побажання, яких вона просить для майбутнього власника ляльки у Хранительки Долі. [22]

Також за народними повір’ями, лялька – це вмістилище душі, життєвої сили людини. В багатьох культурах, зокрема, в Японії і в деяких племенах Америки було прийнято робити ляльку, що символізувала конкретну людину, для вигнання хвороби з тіла. Лялька, виготовлена з тканини або іншого матеріалу, використовувалася цілителями для лікування тяжких хвороб з допомогою магічного обряду. Ляльку спеціальним заклинанням зв’язували енергетично з хворою людиною, далі цілитель чи знахар замовлянням переносив хворобу на ляльку, після чого її закопували, спалювали або знищували іншим чином. Вважалося, що із знищенням ляльки піде й хвороба від людини. Аналогічні обряди в тій чи іншій формі існували і в інших традиціях, зокрема, і українські відьми-знахарки теж мали подібний звичай.

Лялька робилась не по одному зразку, а залежно від уяви, місця, та часу виготовлення, можна побачити певну регіональну своєрідність. Залежно від події робили різні ляльки: великі та малі, для шлюбу, до народження дитинки. Якщо ж їх робили діти, то ці ляльки слугували для них подружкою і порадницею.

Народній культурі українців притаманні виплекані віковими світоглядними традиціями символізм і метафорика. Немає сумніву в тому, що Трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану нею від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці.

Важливим елементом української орнаментики, що зберігся донині, є хрест як символ не лише аспекту родючості, активного чоловічого начала, а й небесного захисту. Хрест — то символ життя, а життя не можливе без Сонця. Це споконвічний символ нашого життєдайного Світила! Бог – це світло, а тому Сонце є символом Бога. З давніх-давен Сонце вважалося центром світу та джерелом життя, символізувало небесну духовність. Його культ був всесвітнім. А священним знаком Сонця з незапам’ятних часів був - хрест! [18]

В колядках і народних піснях сонце, зорі, місяць одухотворяються, персоніфікуються, уявляються однією родиною, де сонце – жінка, місяць – чоловік, зорі – їхні діти. Сонце в українській міфопоетичній традиції зображувалося в образі «княгині», «красної панни», «матері», «вдови», тобто набувало рис.

Солярні знаки часто знаходимо у виразній формі на сорочках, рушниках, килимах, прикрасах-амулетах, різьблених скринях, сволоках та віконицях, полицях-«божницях», іконах-хрестах, писанках, мисках, розписах печей і стін хат, оздобленні вбрання, надмогильних знаках та інше.
В цьому контексті слід зауважити, що вертикальну лінію асоціюють із чоловічим началом, батьком, а відтак – Небом. Горизонтальна лінія віддавна і в багатьох культурах символізувала жіночий принцип, матір, а отже – Землю. Перехрестя цих двох ліній утворює хрест – переплетіння двох вселенських начал – і являє собою найпростішу модель світу, центр, де сходяться Небо і Земля. Конотація хреста широка – від означення життя, щастя, енергії, сонця до християнського символу космічного Христа і розп’яття Ісуса. Саме ці функції – як відголосок культу сонця і як оберегові знаки – притаманні стилізованим солярним зображенням на творах народного мистецтва українців нашої доби.

Етнограф Володимир Шухевич записав на Гуцульщині унікальне за філософським змістом світоглядне уявлення про Сонце: «Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця». [8]

Для слов’ян Сонце було всевидячим оком, яке ніби наглядає за моральністю,порядністю людей, за справедливим дотриманням законів. То знак нашого тримірного Всесвіту.

Мотанки не мали обличчя, а замість очей, рота - хрест з ниток. Хрест у колі - це солярний знак, таким чином, лялька з таким обличчям несе в собі сонячну енергетику. У голівку мотанки часто зав'язували зерна пшениці. Це також додавало їй сакральне значення, так як зерно пов'язане з померлими або ненародженими душами. Коли його «ховають», воно оживає, проростає і знову починає вічний кругообіг життя. Тому мотанку пов'язують з уявленнями про життя і небуття, з досвідом минулих поколінь та їх зв'язком з майбутніми поколіннями. Обов'язкова умова - іграшка повинна бути хрестоподібної форми, щоб не нагадувати собою реальної людини.

Превалювання жіночих зображень над чоловічими пояснюється тим, що з жіночим образом з давніх часів асоціювалися уявлення про богиню родючості, берегиню домашнього вогнища та захисницю.  Хрест на обличчі-символ веселки, тому він робиться з яскравих ниток.

Оскільки народні ляльки з тканини були невід'ємною частиною селянського побутового середовища, пов'язаної з землеробською роботою та домашнім вогнищем, тому вони і в давні часи, і сьогодні є символом родючості, материнства й своєрідним оберегом. Майстерно зроблена, пишно вдягнена лялька є цінним предметом домашнього майна, разом з тим виступаючи посередницею між старшим і молодшим поколіннями, запорукою добробуту, щасливого родинного життя, й захисту від злих сил!

І сьогодні серед розмаїття сучасних ляльок народні ляльки з тканини є особливим видом з неосяжною енергетикою, які цілюще впливають на психіку й здоровий розвиток дитини. Саме тому в наші дні вони стають все більш і більш популярними!

Солярна символіка - одна з найсвітліших в слов'янськії традиції. Серед солярних знаків, мабуть, немає жодного, що приносить шкоду. Навпаки - всі знаки пов'язані з придбанням як матеріальних, так і духовних благ, примноження їх. Солярна символіка - символіка сонячної стихії, Сонця.
Хрест - солярний символ. Археологічні дані свідчать про те, що хрест як символ шанували ще у верхньому палеоліті. Хрест - символ життя, неба та вічності.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТЬ З ВИГОТОВЛЕННЯ