Депутатські групи і фракції у Верховній Раді України.

Значний кількісний склад парламенту та розмаїття політичних переконань народних депутатів вимагає їх об’єднання у депутатські фракції та групи для формування і висловлення колективної позиції з питань порядку денного. Правовою основою діяльності депутатських фракцій і груп є Регламент Верховної Ради України.

Депутатські фракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійної приналежності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.

Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.

Депутат може входити до складу тільки однієї депутатської групи або фракції. Голова Верховної Ради України і його заступники не входять до їх складу.

Об’єднання депутатів формуються на добровільній основі на першій сесії до обрання керівництва Верховної Ради і сформування інших органів. Якщо цього не відбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву на 2 робочих дні. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 13 травня 1998 р. умовою створення фракції є входження до її складу не менш як 14 народних депутатів України (для порівняння, мінімальне число членів фракції в Австрії та Швейцарії – 5, у Франції – 20, у Росії – 35). У справі про утворення парламентських фракцій Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що вимоги щодо чисельного складу депутатських фракцій поширюються і на депутатські групи

Регламент Верховної Ради України передбачає низку обмежень щодо створення депутатських груп і фракцій. Об’єднання депутатів не можуть формуватися для захисту особистих, комерційних, місцевих, професійних або релігійних інтересів. Принципи діяльності фракцій і груп не повинні суперечити вільному характеру депутатського мандата. Об’єднання депутатів не можуть виступати від імені Верховної Ради України або українського народу.

Кожна депутатська група або фракція повинна бути зареєстрована в Секретаріаті Верховної Ради, куди подається письмове повідомлення з указівкою її назви, мети, персонального складу і депутатів, що уповноважені її представляти. Після реєстрації головуючий на засіданні парламенту інформує депутатів про формування депутатського об’єднання.

Коли склад депутатської групи або фракції стає меншим від установленої кількості, вона через 15 днів оголошується Головою Верховної Ради розпущеною (так, наприклад, були розформовані фракції Верховної Ради 3 скликання, створені за результатами виборів на першій сесії – Громада, фракції Селянської партії та Прогресивної соціалістичної партії України). Однак, за Регламентом, після розпуску персональний склад органів Верховної Ради не переглядається. Реорганізація та формування нових депутатських фракцій і груп можуть проводитися протягом повноважень Верховної Ради України із збереженням їх пропорційного представництва в органах Верховної Ради чи з відступом від нього відповідно до рішення, прийнятого Верховною Радою щодо такого представництва.

Станом на 1 вересня 2001 р. у Верховній Раді України існувало 11 фракцій і 3 групи.

Депутатські фракції:

1. «Батьківщина»;

2. «Демократичний союз»;

3. Комуністичної партії України;

4. Народного Руху України;

5. Народно-демократичні партії;

6. Партії зелених України;

7. «Реформи і Порядок» – «Реформи – Конгрес»;

8. Соціалістичної партії (Лівий Центр);

9. Соціально-демократичної партії України (об’єднаної);

10. Українського Народного Руху;

11. «Яблуко».

Депутатські групи:

1. «Регіони України»;

2. «Солідарність»;

3. «Трудова Україна».

Керівники депутатських груп і фракцій обираються на їх засіданнях. Вони складають розпис засідань, забезпечують відвідання засідань і сесій Верховної Ради членами об’єднання, стежать за тим, щоб члени були поінформовані і голосували відповідно до лінії фракції, представляють об’єднання у відносинах з органами публічної влади, засобами масової інформації і громадянами.

Фракції й групи мають право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної Ради України та офіційних парламентських делегаціях. Зокрема, комітети Верховної Ради України формуються депутатськими фракціями і групами за принципом пропорційності, з урахуванням фахової підготовки народних депутатів та домовленості між інціативними депутатськими об’єднаннями. Кожна депутатська група (фракція) має гарантоване право на виступ свого представника з усіх питань порядку денного на засіданнях Верховної Ради України та її органів. Вони беруть участь у пропорційному розподілі посад голів комітетів, мають право делегувати своїх представників у тимчасові комісії, попередньо обговорювати кандидатів на посади Голови Верховної Ради і його заступників. Фракції й групи можуть вільно співробітничати між собою шляхом утворення депутатських об’єднань і неформальних груп, які не підлягають реєстрації і не мають прав, встановлених Регламентом.

Депутатські групи і фракції виступають необхідним елементом ефективності роботи комітетів і депутатів, засобом збору й обміну інформацією, основним органом для узгодження законопроектів. Крім того, вони є дослідницькими структурами, що справляють вплив на результати законотворчої роботи, а також істотним засобом впливу на організацію роботи Верховної Ради України (можуть впливати на порядок денний парламенту і на вибори голів комітетів).

Матеріально-технічне забезпечення діяльності депутатських груп і фракцій здійснює Голова Верховної Ради України й адміністративно-технічний персонал, що закріплюється за ними для надання допомоги у здійсненні їх функцій у Верховної Раді. Кількість консультантів з організаційно-технічного обслуговування депутатських груп (фракцій) визначається Верховною Радою України, вони зараховуються до штату Секретаріату Верховної Ради України. За згодою народних депутатів України зареєстровані депутатські групи (фракції) можуть мати додаткову кількість консультантів, утримання яких здійснюється за рахунок економії коштів у межах фонду, передбаченого на утримання референтів-консультантів народних депутатів України. Консультант депутатської групи (фракції) у своїй роботі керується законодавством України, а також Регламентом Верховної Ради України і Положенням про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 378/95-ВР.

Консультант депутатської групи (фракції) зобов’язаний:

1) за дорученням депутатської групи (фракції) готувати матеріали з питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України, комітетів, депутатських груп (фракцій), інших органів та організацій, надавати членам групи (фракції) допомогу в здійсненні контролю за виконанням прийнятих ними рішень;

2) допомагати народним депутатам України, що входять до складу депутатської групи (фракції), у розгляді та вирішенні порушених ними питань;

3) брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, вносити пропозиції щодо вирішення даних питань;

4) вести діловодство, забезпечувати збереження документів, які надходять на ім’я депутатської групи (фракції), контролювати своєчасне надходження відповідей на звернення депутатської групи (фракції);

5) надавати членам депутатської групи (фракції) організаційно-технічну та іншу допомогу, пов’язану з діяльністю депутатської групи (фракції).

Під час виконання своїх обов’язків консультант депутатської групи (фракції) не повинен допускати дій, які можуть завдати шкоди діяльності народних депутатів України, що входять до складу депутатської групи (фракції).

Порядок роботи депутатської групи (фракції), умови вступу депутата в таке об’єднання, його виходу чи виключення з неї визначаються самою депутатською групою (фракцією). Однак Регламентом Верховної Ради України передбачено, що депутатські групи і фракції проводять свої засідання відкрито і гласно. Закрите засідання може бути проведене за рішенням самої фракції чи групи.

Білет № 24.

1. Перед будь-якою державою постає більше чи менше коло завдань, на вирішення яких вона використовує свої економічні, ідеологічні та політичні сили, бюджет тощо. З усієї сукупності цих завдань можна виді­лити такі, що визначають її сутність, без яких вона не може повноцінно діяти, наприклад, забезпечити перехід до ринкових відносин, гарантува­ти свободу підприємництва та вільної конкуренції, створити умови для реалізації кожною особою права бути власником, провести політичну реформу в інтересах народу для подальшої демократизації політичної системи. Роль держави в суспільному житті яскраво виявляється у її функціях. Функції держави — це головні напрямки її діяльності, обумов­лені її завданнями, метою та такі, що характеризують її сутність. Функції Української держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов’язках (повноваженнях), закріплених за ними. Основні функції Української держави закріплені майже в усіх розділах її Конституції, але найповніше вони викладені в розділі І. «Загальні за­сади». Функції держави відображають, у першу чергу, основні напрями й види її діяльності. Оскільки основними об’єктами діяльності держа­ви є сфери її діяльності (політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна, зовнішня), то відповідно до них розрізняють і відповідні її функції. Конкретна функція Української держави є єдністю змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави; характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваніс­тю. Існують різні критерії для класифікації функцій Української держа­ви. Загальноприйнятою є класифікація функцій держави на внутрішні та зовнішні (основна увага приділяється функціям сучасної держави). До внутрішніх функцій відносять: 1) політичну — держава регулює сфе­ру політичних відносин, визначає «правила гри» суб’єктів політичної системи суспільства, забезпечує здійснення народовладдя (статті 1, 5, 6, 15, 36, 39, 85,102, 116 та ін.); 2) економічну — держава регулює сферу економічних відносин, але її втручання обмежене ринковими відно­синами, які розвиваються на основі саморегулювання (статті 13, 14, 41,42 та ін.); 3) соціальну - держава забезпечує соціальну захищеність особи, її діяльність спрямована на зняття та пом’якшення соціальних протиріч (статті 1, З, 13, 24, 43, 46, 47, 49 та ін.); 4) культурно-вихов- ну - держава займається організацією освіти, виховання, підтримкою та розвитком науки, культури (статті 10-12, 53, 54 та ін.); 5) екологіч­ну — держава забезпечує екологічну безпеку особи, видає та впрова­джує в життя відповідні природоохоронні закони (статті 16, 50 та ін.); 6) охорони правопорядку — держава забезпечує охорону й відновлення порушеного правопорядку внаслідок державно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 17, 19); 7) охорони різних форм власності (ст. 13, 14, 15); 8) фінансового контролю - держава контролює легальність прибутків фізичних та юридичних осіб, частина з яких спрямовується у бюджет для задоволення загальносоціальних інтересів, утримання державного апарату. Основними зовнішніми функціями є: 1) економічна співпраця - держава сприяє інтеграції національної економіки у світову (ст. 17,18); 2) співпраця у забезпеченні світового правопорядку — держа­ва бере участь у збереженні миру, у боротьбі з наркобізнесом, терориз­мом тощо; 3) співпраця у розв’язанні глобальних проблем сучасності;

4) оборона — держава захищає незалежність та територіальну цілісність країни, виконує міжнародні зобов’язання (ст. 171) Політичну функція держави здійснюється у сфері політичних відно­син, визначає «правила гри» суб’єктів політичної системи суспільства, забезпечує здійснення народовладдя. Стаття 5 Конституції закріплює владу народу яка є первинною щодо державної влади, а державна влада похідною від влади народу.

Економічна функція Української держави проявляється у регулюван­ні сфери економічних відносин Конституція України закріплює низку норм, які гарантують кожному право на підприємницьку діяльність

Соціальна функція у Конституції України проявляється через низку норм у яких — держава забезпечує соціальну захищеність особи, її ді­яльність спрямована на зняття та пом’якшення соціальних протиріч. За роки самостійного розвитку вітчизняного законодавства створе­но розгалужену систему нормативних актів, які встановлюють багато видів соціального забезпечення на засадах соціального страхування, державного забезпечення та державної підтримки вразливих верств населення. Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.14 залежно від стра­хового випадку є такі види загальнообов’язкового державного соці­ального страхування: пенсійне страхування; страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими на­родженням та похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безро­біття. Забезпечення населення України пенсіями може здійснюватися і за межами загальнообов’язкового державного пенсійного страхуван­ня. Недержавне пенсійне забезпечення здійснюється недержавними

Культурно-виховну функцію у Конституції України закріплено у ряді норм завданням яких є забезпечення державою організації освіти, ви­ховання, підтримки та розвитку науки, культури. Так у статті 53 Кон­ституції України гарантоване право кожного на освіту без обмежень за статтю, расовими, національними, мовними та іншими ознаками. Право на освіту забезпечується з боку держави розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та комунальній власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти, відкритим характе­ром освіти, створенням умов для вільного вибору профілю навчання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання — очною (денною), вечірньою, заочною (дистанційною), а та­кож екстернатом та педагогічним патронажем. Інший шлях задоволен­ня освітніх потреб національних меншин визначається Конституцією України через діяльність національно-культурних товариств, яким від­повідно до статей 7, 14, 16 закону України від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини в Україні» створюються необхідні умови та нада­ється державна підтримка. Особливе значення для реалізації культурної функції держави мають положення статті 54 Конституції України у якій громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Здатність творити є природ­ною власністю людини. Виявлення, розвинення та підтримка творчих здібностей, починаючи з дитинства, є суттєвим завданням суспільства та його інституцій, зокрема, сім’ї, освітніх, навчальних, мистецьких та наукових закладів. Це відбувається забезпеченням права (обов’язку) на виховання (ст. 150 Сімейного кодексу України), права на освіту (За­кон України від 23 березня 1996 р. «Про освіту»), право на самовира­ження особи тощо.

Екологічну функція Української держави проявляється у тому, що держава забезпечує екологічну безпеку особи, видає та впроваджує в життя відповідні природоохоронні закони. Закріплене ч. 1 статті 50 Конституції України право на безпечне для життя і здоров’я людини довкілля не було закріплене Конституцією України 1978 р. Крім того, воно безпосередньо не зафіксоване і у Загальній декларації прав людини та інших міжнародно-правових актах. До гарантій, закріплених у ч. 2, ст. 50 Конституції України прав, належить також державний контроль за додержанням законодавства про інформацію щодо довкілля, пред­мети побуту та харчові продукти відносно їх екологічної безпечності, а також юридична відповідальність за порушення відповідних правил15.

Охороні правопорядку у Конституції України приділено особливу увагу. Так стаття 19 закріплює правопорядок в Україні які Грунтуються на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Заборона примушення робити те, що не передбачено законодавством, має широкий сенс і повинна тлу­мачитися як заборона будь-яких незаконних дій одного суб’єкта права щодо іншого у відносинах між громадянами, самими органами держави, органами держави і органами місцевого самоврядування тощо. Приму­шення з метою здійснення правомірних дій може бути як щодо викорис­тання суб’єктивних прав і свобод (наприклад, схилення громадянина поза його волею вступити в ту чи іншу політичну партію, сповідувати ту чи іншу релігію), так і щодо виконання юридичних обов’язків (напри­клад, прийняття органом держави, органом місцевого самоврядування, посадовою особою неправомірного нормативно - або індивідуально- правового акту). Формування, функціонування та розвиток правового порядку здійснюються на певних засадах, які являють собою систему взаємопов’язаних та взаємодіючих головних елементів правової осно­ви регулювання суспільних відносин. Фундамент правового порядку становлять принципи, положення Конституції України, права і свободи людини та ін. Заснований на закріплених в Розділі І Конституції України принципах правопорядок виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людь­ми. Він стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органівта

Функція фінансового контролю проявляться перш за все тим, що держава контролює легальність прибутків фізичних та юридичних осіб, частина з яких спрямовується у бюджет для задоволення загальносоці- альних інтересів, утримання державного апарату. Конституція України у ст. 67 закріпила положення стосовно якого обов’язком кожного гро­мадянина є сплата податків та зборів. Податковий обов’язок виникає у платників щодо тих податків і зборів (обов’язкових платежів), які ста­новлять систему оподаткування. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) та місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів) встановлено Законом України «Про систему оподаткування». Зазначимо, що частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов’язокдекларування. Треба підкреслити, що цей обов’язок торкається усіх громадян України, іноземців і особ без громадянства, які проживають в Україні в цілому не менше ста вісімдесяти трьох днів у ка­лендарному році і отримали прибутки поза заробітною платою. Єдиний державний облік фізичних осіб, які зобов’язані сплачувати податки та збори (обов’язкові платежі), здійснюється шляхом ведення Державно­го реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів. Фінансовий контроль у державі також здійснюється за ви­користанням прибуткової та видаткової частин державного бюджету України (стаття 98 Конституції України). У більшості країн світу існу­ють спеціальні органи, які здійснюють зазначений контроль. В Україні Конституція України передбачила створення

Таким чином, у Конституції України зафіксовані головні напрямки діяльності Української держави, які обумовлені її завданнями та метою та характеризують її сутність і соціальне призначення в Українському суспільстві.

Конституція України вміщує ряд норм, які визначають і закріплюють основні обов’язки Української держави. Серед них утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок (ст. 3). Утверджен­ня може здійснюватись різними шляхами та засобами: проголошенням у деклараціях, заявах, закріпленням прав людини у Конституціях, інших законах; участю в підготовці й прийнятті міжнародних документів щодо прав людини, приєднанням до відповідних договорів, їх ратифікацією тощо. Забезпечення прав і свобод людини - це створення умов для їх здійснення, охорона і захист їх від правопорушень, включаючи і притяг­нення до юридичної відповідальності та прийняття певних рішень щодо їх поновлення і відшкодування збитків. Оскільки означена діяльність визнана обов’язком держави, то суб’єктом, який уповноважений ви­магати його виконання, є кожна людина; а втім — не тільки вона: ними можуть виступати й об’єднання громадян всередині держави, й певні міждержавні організації, а також громадські правозахисні структури (як національні, так і міжнародні). Оскільки, як відомо, основні напрямки діяльності держави є функціями, то можна зробити висновок, що утвер­дження та забезпечення прав і свобод людини, є не тільки обов’язком Української держави але і її головною функцією. Цим визначається відповідна ієрархія, пріоритетність у напрямках діяльності (функціях) держави. Загалом стаття 3 Конституції України відбиває й конкретизує одну з визначальних сутнісних характеристик «соціальності» України, котру було задекларовано в її Конституції (ст. 1).

Обов’язком держави є сприяння консолідації та розвиткові укра­їнської нації, її історичної свідомості, традицій і культури шляхом за­конодавчого регулювання, здійснення державних програм, наукових пошуків, видання відповідної літератури, проведення конференцій, конкурсів, фестивалів та інших заходів. Українська держава піклується про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, (ст. 11 Консти­туції України). На конституційному рівні вперше закріплені (ст. 12) положення про обов’язок держави дбати про задоволення національ- но-культурних і мовних потреб українців, які мешкають за межами держави. Українська діаспора, тобто українці, що живуть за межами держави, за різними даними, становить 11 млн осіб. Найбільшими є українські діаспори в Росії (4,3 млн), США (2 млн), Канаді (1 млн) осіб українського походження. Йдеться про взаємне збагачення здобутками духовної та матеріальної культуру поєднання інтересів українців у своїй державі та поза нею, залучення етнічних українців до розвитку і зміц­нення зв’язків зі своєю етнічною батьківщиною. Конституція України у статті 13 закріпила обов’язком держави щодо забезпечення захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спря­мованість економіки та гарантує усім суб’єктам права власності рівність перед законом. У зв’язку з цим уповноважені державні та інші органи зобов’язані вживати (реалізувати) комплекс організаційно-правових та інших заходів, спрямованих на створення умов для такого захисту прав, а також забезпечувати узгоджених приватних, громадських, державних інтересів у процесі використання природних ресурсів та охорони до­вкілля. Конституційне закріплення положення про обов’язок держава стосовно подолання наслідків Чорнобильської катастрофи визначаєть­ся тим, що йдеться про безпрецедентне екологічне лихо планетарного масштабу. Ліквідація їх наслідків ще довго вимагатиме цілеспрямованих державних заходів.

Отже, Конституція України закріплює головні обов’язки і основні функції Української держави щодо політичних, економічних, соціаль­них, культурних, воєнних, екологічних внутрішніх і зовнішніх напрямів діяльності та обов’язків Української держави спрямованих на забез­печення прав і обов’язків людини і суспільства в сучасних умовах та на перспективу їх розвитку.

2 Конституційні принципи виборчого права в Україні.
Принципи виборчого права - це умови його визнання і здійс­нення, які разом забезпечують реальний характер волевиявлення народу, легітимність виборних органів публічної влади. Загальнови­знані принципи виборчого права зафіксовані у відповідних міжна­родно-правових документах. Так, ч. З ст. 21 Загальної декларації прав людини встановлює: «Воля народу повинна бути основою вла­ди уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифі-кованих виборах, що мають проводитися згідно з загальним і рів­ним виборчим правом шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування».

Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої компанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається.