Поняття та стадії законодавчого процесу.

Законодавчий процес - чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України діяльність, яка полягає у творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій. Звичайно виділяють основні стадії законодавчого процесу:

1) підготування законопроекту (законодавчої пропозиції) та внесення його до Верховної Ради України - законодавча ініціатива;

2) попередній розгляд законопроекту в комітетах Верховної Ради України;

3) обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верхов­ної Ради України з його наступним прийняттям або відхиленням (повністю чи частково);

4) підписання (санкціонування) та оприлюднення закону1. Крім основних, може виникнути потреба в додатковій стадії -

обговорення вмотивованих пропозицій Президента України в разі повернення ним прийнятого закону до Верховної Ради України (повторний розгляд).

Підготування законопроекту та внесення його до Верховної Ради України. Згідно з Регламентом Верховної Ради України роз­роблення проектів законів здійснюється за правом, визначеним за­коном, за дорученням Верховної Ради України, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Верховна Рада України може доручити розроблення проекту закону (його структур­ної частини) комітету або тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України, а також Кабінету Міністрів України.

Розроблення законопроекту про державний бюджет є обов'яз­ком Кабінету Міністрів України, передбаченим Конституцією України (п. 6 ст. 116), і здійснюється ним за правом.

В ініціативному порядку законопроекти мають право розроб­ляти громадяни і юридичні особи.

Законодавча ініціатива - офіційне внесення до Верховної Ради України уповноваженим суб'єктом законопроекту або законо­давчої пропозиції. Законопроект та законодавча пропозиція- дві основні форми реалізації права законодавчої ініціативи. При цьому під законопроектом розуміється текст майбутнього закону з усіма його атрибутами (преамбулою, статтями, параграфами тощо), а під законодавчою пропозицією - ідея або концепція майбутнього зако­ну. Регламент Верховної Ради передбачає можливість застосування ще й такої форми, як поправка.

Поправкою вважається пропозиція до іншої пропозиції, що до­повнює, змінює чи виключає частину основної пропозиції.

Законопроекти та законодавчі пропозиції, які вносяться на ім'я Верховної Ради України, реєструються в Апараті Верховної Ради.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України мають особи та органи, визначені ст. 93 Конституції України. До них на­лежать:

- Президент України;

- народні депутати України;

- Кабінет Міністрів України;

Цей перелік суб'єктів права законодавчої ініціативи є вичерп­ним. Це означає, що будь-яка інша особа чи орган можуть в ініціа­тивному порядку розробляти законопроекти або законодавчі про­позиції, але вносяться вони до Верховної Ради України лише ви­значеними Конституцією України суб'єктами права законодавчої ініціативи.

Наявність у суб'єкта права законодавчої ініціативи означає, що Верховна Рада України зобов'язана розглянути внесений ним за­конопроект або законодавчу пропозицію.

1) Поняття і принципи державного устрою України

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка

характеризується певною формою конституційно-правових відносин між

державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави.

Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи

— унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається

держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на

адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в

містах, селища і села), які у сукупності становлять

адміністративно-територіальний устрій. При цьому

адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя)

не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України

ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних

адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі

органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141

Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також

Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України

(статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні

єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади

— парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових

органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її

головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність

глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення

державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на

основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських

свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк

дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'язана з демократією як

свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна

республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парламентська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави

держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих

виборів і формуючи уряд позапарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної влади покладено

принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його

діяльність.

2 Виборче рево в Україні.

Виборче право – це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін "виборче право" має два значення:

– в об'єктивному розумінні це система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни;

– у суб'єктивному розумінні це гарантована громадянинові державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне виборче право у зв'язку з політичними правами людини та громадянина.

Виборче право та порядок визначення результатів виборів є складовими виборчої системи.

Виборча система – це сукупність юридичних норм, що закріплюють принципи, на основі яких здійснюються вибори, права громадян обирати й бути обраними, що встановлюють відповідальність депутатів та інших виборних осіб за свою діяльність перед виборцями, визначають порядок організації та проведення виборів і регулюють відносини, які виникають у процесі формування органів державної влади, взаємодію виборців з депутатами та іншими особами, що обираються ними.

У конституційному праві терміном вибори позначається процедура формування державного органу або наділення повноваженнями посадової особи, здійснювана за допомогою голосування правочинних осіб за умови, що на кожний наданий у такий спосіб мандат можуть претендувати у встановленому порядку два або більше кандидати.

Вибори – це один із найдавніших інститутів конституційного права. Вибори як форма волевиявлення населення були відомі ще первіснообщинному ладу, де на загальних зборах обиралися старійшини громад, а пізніше й воєначальники. Згодом процедура виборів усе більше ускладнювалася. Наприкінці XVIII ст. була розроблена класична теорія виборів, основні ідеї якої зводилися до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, що і є джерелом будь-якої влади.

Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

Із часом утвердилися певні вимоги та правила, виконання яких мало забезпечити об'єктивне волевиявлення виборців, утруднити або унеможливити фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплені в конституціях демократичних держав.

Сьогодні вибори – один з інститутів конституційного права, щодо якого розроблено і визнано єдині міжнародні стандарти.