Комітети і комісії Верховної Ради України: склад, порядок формування, функції та повноваження

Функції і повноваження комітетів ВР України.
Основними функціями постійних комісій є:
1) законопроектна робота,
2) збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції постійних комісій, організація слухань з цих питань, в тому числі на засіданнях Верховної Ради;
3) здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування;
4) вивчення доцільності та ефективності дій Уряду, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції постійних комісій, підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради та її Президії;
5) участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції постійних комісій
6) попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і угод,
7) попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою, заслуховування та підготовка для розгляду Президією та Верховною Радою відповідних висновків щодо цих кандидатур;
8) обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з постійними комісіями, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб.

Організація роботи комітетів ВР України.
Постійні комісії подають на розгляд Верховної Ради України та її Президії свої висновки, рекомендації на підготовлені ними законопроекти чи проекти інших актів. Оформлення документів постійних комісій має відповідати вимогам, встановленим Регламентом Верховної Ради.
Висновки постійних комісій за наслідками попереднього розгляду проекту законодавчого акта повинні містити:
1) обгрунтування доцільності його розробки чи прийняття;
2) загальну характеристику проблем, вирішенню яких сприятиме прийняття даного законопроекту;
3) фінансово-економічне обгрунтування в разі, якщо реалізація законопроекту потребує матеріальних витрат;
4) пропозиції про запровадження нової статті бюджету щодо збільшення чи зменшення урядових надходжень або оподаткування;
5) аналіз того, чи не зумовить прийняття законопроекту додаткову інфляцію.
До висновку постійної комісії кожен з її членів може подати свої додаткові зауваження чи окрему думку.
Висновки або рекомендації постійних комісій щодо обрання, призначення або затвердження Верховною Радою кандидатур посадових осіб повинні містити:
1) перелік документів щодо посадової особи, які розглянула постійна комісія, відповідно до чинного законодавства;
2) висновки кваліфікаційної комісії і постійної комісії щодо рівня кваліфікації та освіти кандидата на посаду;
3) перелік документів, які додатково витребувала постійна комісія для ознайомлення із службовою кар'єрою кандидата на посаду;
4) чітко виражену точку зору постійної комісії щодо схвалення чи заперечення стосовно кандидатури посадової особи;
5) обгрунтування і мотиви прийнятого рішення.
Висновок постійної комісії щодо нагляду і контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади або посадової особи повинен містити конкретні посилання на статті законодавчих актів України, що передбачають норми, які порушує або неналежно виконує цей орган чи посадова особа, з зазначенням фактів, які це підтверджують.
Висновок повинен складатися з мотивувальної і резолютивної частин. Має бути зазначено місце і час розгляду питання, перелік членів постійних комісій, присутніх на засіданні, а також прізвище, посада, освіта, стаж роботи посадової особи у разі розгляду її кандидатури постійною комісією.
Висновок повинен містити чітко сформульовані позитивні та негативні факти роботи органу чи посадової особи. У разі надходження або висловлення пропозиції про недовіру посадовій особі та про звільнення її із займаної посади постійна комісія зобов'язана відтворити цю пропозицію у своєму висновку та підготувати проект відповідного документа, якщо вирішення цього питання належить до компетенції Верховної Ради.

Білет № 19.
1.Народний суверенітет і його співвідношення з національним і державними суверенітетом

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.

Суверенітет нації[5] означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту к загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

— право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);

- право на вільний розвиток національних потреб — економічних і соціальних;

- право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

— право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

- право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на пбвагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Український народ політичне самовизначився, створивши самостійну незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної пам'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних меншин. Конституція України визначила українську мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, кі поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обоє 'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної куль-

тури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.