Охарактеризуйте етапи розвитку Київської Русі, її державну організацію.

политическая история Киевской Руси делится на три периода. Первый период охватывает почти 100 лет, с 882 г., когда на престол в Киеве сел Олег, до смерти Святослава в 972 г. В это время происходит быстрое расширение территории Руси. Первый князь объединенной Руси Олег в течение нескольких лет подчинил своей власти приднепровские племена-полян, древлян, северян, радимичей, Олег Игорь и Святослав присоединили к Руси земли-княжества уличей, тиверцев, вятичей, Белую Вежу, Тмутаракань.

Второй период - расцвет Киевской Руси - годы, когда, у власти находились Владимир Великий (980 - 1015) и Ярослав Мудрый (1034 - 1054). Эти князья продолжали расширять границы государства. Были присоединены земли волынян, белых хорватов, ятвягов и некоторые земли Прибалтики. Следовательно, в тот период в пределах Киевской Руси были объединены все восточно-славянские и многие неславянские племена. Для укрепления молодого государства, с целью централизации власти, в 988 г. Владимир провел "идеологическую реформу".

В Киевской Руси было принято христианство в его восточном варианте-православии, которое являлось государственной религией в Византии. Во время княжения Ярослава завершилось строительство Древнерусского государства. Был сломлен местный сепаратизм, стабилизировалась государственная территория и границы, усовершенствован государственный аппарат. Он юридически закрепил феодальные отношения на Руси принятием свода законов "Русская, правда"

Третий период - раздробленность и гибель Киевской Руси. Некоторые историки относят его к концу правления Владимира Мономаха (1113 - 1125) и его сына Мстислава (1125 - 1132). Этот период характеризуется центробежными тенденциями, вызванными ростом продуктивных сил в сельском хозяйстве и ремесле, господством феодальной собственности на землю, крупного вотчинного землевладения. В ХШ в власть великого киевского князя стала номинальной. На политической карте огромного государства появляется более полутора десятка суверенных княжеств, в том числе шесть на территории современной Украины - Киевское, Черниговское, Переяславское, Галицкое, Волынское, Турово-Пинское.

 Государственный строй

Киевская Русь не была централизованным государством. Как и другие государства периода формирования феодальных отношений, например, империя Карла Великого в Западной Европе, Древнерусское государство было "лоскутным", его населяли разные племена - полян, древлян, кривичей, дреговичей и др. Местные князья обязаны были участвовать со своей ратью в походах киевских князей, присутствовали на феодальных съездах, некоторые из них входили в состав княжеского совета. Но по мере развития феодальных отношений, углубления процесса феодализации связи местных князей с киевским великими князем все больше ослабевают, возникают предпосылки для феодальной раздробленности.
Государственное единство Киевской Руси держалось на системе сюзеренитета-вассалитета. Вся структура государства покоилась на лестнице феодальной иерархии. Вассал зависел от своего сеньора, тот - от более крупного сеньора или верховного сюзерена. Вассалы обязаны были помогать своему сеньору (участвовать в его военных экспедициях и платить ему дань). В свою очередь сеньор обязан был обеспечить вассала землей и защищать его от посягательств соседей и прочих притеснений. В пределах своих владений вассал обладал иммунитетом. Это означало, что в его внутренние дела не мог вмешиваться никто, в том числе и сюзерен. Вассалами великого князя были местные князья, обладавшие такими иммунитетными правами, как право взимать дань и вершить суд с получением соответствующих доходов.
Во главе Древнерусского государства стоял великий князь. Ему принадлежала верховная законодательная власть. Известны крупные законы, изданные великими князьями и носящие их имена: Устав Владимира, Правда Ярослава и др. Великий князь киевский сосредоточил в своих руках и исполнительную власть, будучи главой администрации. Он возглавлял всю военную организацию древнерусского государства, лично водил войско в бой. (Князь Владимир Мономах вспоминал в конце жизни о своих 83 больших походах). Внешние функции государства великие князья выполняли не только силой оружия, но и дипломатическим путем. Древняя Русь стояла на европейском уровне дипломатического искусства. Она заключала различные международные договоры военного и торгового характера в устной или письменной форме. Дипломатические переговоры вели сами князья; они же иногда возглавляли посольства, направляемые в другие страны. Выполняли князья и судебные функции.
Фигура князя возникла в результате эволюции власти, принадлежавшей племенному вождю, но князья периода военной демократии были выборными. Став главой государства, великий князь передает свою власть по наследству, по прямой нисходящей линии, т.е. от отца к сыну. Обычно князьями были мужчины, но известно и исключение - княгиня Ольга.
Хотя великие князья были монархами, все же они не могли обойтись без того, чтобы выслушивать мнения приближенных. Так сложился совет при князе, юридически никак не оформленный, но имевший серьезное влияние на монарха. В совет входили приближенные великого князя, верхушка его дружины - княжьи мужи. Иногда в древнерусском государстве созывались феодальные съезды, в которых принимали участие крупные феодалы. Съезды решали междукняжеские споры, некоторые другие вопросы. В литературе высказывалось предположение, что на одном из таких съездов и была принята Правда Ярославичей - важная составная часть Русской Правды. Существовало в Древнерусском государстве и вече, выросшее из древнего народного собрания. Особенно была высока его активность в Новгороде.

Освіта Київської Русі

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику - “Повчання”.

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Запровадження християнства

Процес хрещення детально описаний в Повісті минулих літ.

До причин можна віднести політичні(прагнення зміцнити державу та свою владу єдиною вірою), міжнародні(для вихода на міжнародну арену КР не повинна бути варварською-язичницькою державою, прийняття православного християнства в першу чергу покращувало відносини з Візантією), Соціальні фактори( Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи), особистісні(бабуся Ольга прийняла християнство ,а вона була авторитетом для Володимира)  

У літописах Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця.   

Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Люди, які не захотіли приймати християнство оголошувалися ворогами Князя.Від язичництва відріклися шляхом знищення всих старих ідолів. Велика роль у поширенні християнства належала церквам та монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві     Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.

Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).

Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави:
• воно зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом;
• сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню у єдину давньоруську народність;
• дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи;
• сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам'яного будівництва, а також культурним зв'язкам з християнським світом.