Комунікативнівимоги до мовноїповедінкипід час публічноговиступу. Техніка і тактика аргументування. Психологічніприйомивпливу на партнера.

Оратор повинен дотримуватисяцілого ряду ви­мог, пов'язаних з йогоповедінкою: природність, позбавленаштучності й афектації; доброзичли­вість, теплота в ставленні до слухачів; повага до них, намагання не «звеличувати» своєї особи, не при­нижуватислухачівпитаннями типу «Вам зрозуміло?», не ображатиїх переходом на розмовний жаргон;зосе­редженість, серйозність оратора, який не демонст­рує слухачам того, що тема йомунабридла, щовін уже втративдонеїінтерес; цеглибокавнутрішняпере­конаність.

Якостіпромовця

Переконливість — одна з найважливішихякостейви­ступу. Вона маєвирішальнийвплив на слухачів, бофор­муєїхсвітогляд,посилюєгромадськуактивність, визна­чаєспрямуванняїх думок і дій.

Насампередпереконливимивважаютьсявиступизро­зумілі, такі, що не викликаютьсумнівів, боузгоджую­ться з явищамидійсності, виступи, якіпороджуютьвід­чуттявпевненості в правильностіпочутого і емоційнеза­доволеннявідцього.

Для досягненняпереконливості і доказовостівисту­пунеобхідно, щобвінбувнесуперечливим, по­слідовним й аргументованим. Значноюмі­рою тут сприяєвмілевикористання дедуктивного та ін­дуктивногометодівпобудовивикладу (залежновідрівнязнаньаудиторії, відїїпсихологічноїатмосфе­ри, а такожвідступенятрудності і новизниматері­алу).

Щоб бути несуперечливим і послідов­ним, доповідач повинен на початку чітко, лаконічно й у ненав'язливійформівизначитиосновніпоняття, яки­мивін буде користуватися. Цевкрайнеобхідно для то­го, щобаудиторіязрозуміладоповідача, довідалась про йогонапрям думок, належність до певноїнауковоїшко­ли, про ту точку зору, з якої буде розглядатисьпи­тання.

При доборіаргументівдоповідачмуситьзвер­нутиувагу на їхякість (найменшанеточністьдоповіда­чапідриваєдовір'яаудиторії до нього, а, значить, і утруднюєйогозавдання). Не меншважлива і кількістьаргументів (якщоїх мало — доповідач не переконаєслухачів), і свіжість та яскравістьфактів, щонаводять­ся (вони маютьвпливати не лише на розум, а й на по­чуттяслухачів). Для того, щобфакти стали аргумента­ми, їхнеобхідновитлумачити. Інакшенавітьтоді, коли в розпорядженні лектора є значний і цікавийфактич­нийматеріал, лекція не досягаєсвоєї мети, бо вона не переконує, а ілюструє. Найважливіший фактор, якийза­безпечуєдоказовість, а в результаті й переконливість — цеаналіз.

Аналітичнийспосібподачіматеріалузначноюміроюполегшуєсприймання і посилюєдійовістьвиступу. Як­що текст виступуміститьвсебічний, глибокийдіалек­тичнийаналізявищ, то цеусуває ряд зайвихзапитань, розвіюєсумніви, недовір'я, збільшуєдоказовість.

Переконливістьвиступузалежитьтакожвідуміннякористуватисярізнимиприйомамидоведен­ня — порівняннями, аналогіями, посиланнями на думку авторитетів у ційгалузі та ін.

Щоб правильно користуватисяцимиприйомами, тре­ба знати їхможливості. Загальновідомо, щоаналогіяробитьвикладбільшконкретним і наочним, схи­ляєслухачів на бік лектора саме через свою загально­зрозумілість і очевидність; посилання на думку авторитетів (цитування) такожпереконуєаудито­рію, якщоціавторитети добре відомі слухачам і ко­ристуються в них повнимвизнанням. Свіжі, доречні, а часом і несподіваніпорівнянняпримушуютьслухачів по-новому побачити те чиіншевідомевжеїмявище.

Проблемиетики

Не меншважливі тут і проблемиетики: щоб бу­ти переконливим, доповідачмаєговорити про головне (не розпилюватися на дрібниці); не дозволяти слуха­чам відходитивід теми (у своїхрепліках і запитаннях); бути надзвичайноуважним до того, як слухачіреагують на сказане, не залишатиреплік з місця, запитань, шу­му поза своєюувагою і уникати «тиску» на слухачівсвоїмизнаннями, ерудицією, авторитетом; загаломслід не «давити» на слухачів, а тактовно «вести» їхобраним шляхом аргументації (для цьогодоповідачмаєговори­ти, а не читати з листа: вінпримуситьтодіаудиторіюмислили разом з ним, боформуватиме думки унеї на очах).

І переконувати, і впливативиступаючийзможелишевтомувипадку, якщовінволодіє словом (і то не просто дотримується норм літературноїмови, а вмієзнайтинай­ефективніший і найдоцільнішийспосібпередачісвоїх думок і почуттів).

Правильна літературнамова далеко не завждивиразна й перекон­лива, і не всяка, виголошенаправильноюлітератур­ноюмовою, лекціячидоповідьздатнаперетворитизнан­ня, набуті слухачами, в їхособистіпереконання. Адже не лишеінтелектуальний, а йемоційнийрозвитоклюдини — одне з завданьгармонійногорозвиткуособистості. Оратор, якийзабуває про емоційністьсвоїхслухачів, тим самим по­збавляє свою промовувипробуваногозасобувпливу на них. Так, наприклад, заміняючимонологічну форму ви­кладудіалогічною, будуючивиклад як запитання і від­повіді, лектор уникаєінтонаційноїмонотонності, маєможливість ввести додатковінюанси у змістсказаного, не так швидковтомлюєчитачів. Використовуючиобра­зивідомиххудожніхтворів, крилаті слова, прислів'я, цитативидатнихдіячів і класиківлітератури, лектор робитьвикладпривабливішим, значнакількістьвідо­мостей, укладена в цікаву форму, легко йнепомітносприймається слухачами. При цьомуслідзавждипа­м'ятати, що головною залишаєтьсяідея, яку оратор має довести до свідомостіслухачівнасампередлогічнимиза­собами.

Г.Апресянстверджує: «Оратор — не декламатор, він не можеперетворюватисвоюлекціючибесідучихудожнєчитання. Очевидно також, що треба остерігатисянадмірноїкількостівіршованих цитат, метафор, але­горій, крилатихслів та іншиххудожніх та естетичнихелементів у публічнійпромові. Практика показує,щонадмірневикористанняобразів, декламаціявіршів, навітьдоситьталановитих, небезпечні для самого ж оратора і можутьзалишити у слухачіввраження, не корисне для нього»[с. 104—105].

Отже, переконливість — цескладне йбагатограннеявище; досягається вона дотриманнямря­дулогічних, психологічних, етичних і лінгвістичнихвимог з урахуваннямособливостейаудиторії (відшукуван­ню кожного разу найвідповіднішихпропорційлогічно­го й емоційногозалежновід характеру аудиторії — складу слухачів, їхвіку, освіти, інтересів, кількостіпри­сутніх та ін.).

Вимоги до мови оратора

Не меншвисоківимогиставляться й до мовисправж­нього оратора. Назвемоїх.

1. Точністьформулювань — точністьмов­лення (цесуворавідповідністьміж словом і тимпонят­тям, яке цим словом позначається; щобдосягтитакоївідповідності, треба добре знати предмет, так само доб­ре знати значення слова, постійно й суворостежити за відповідністюміж словом і тим, щовоноповиннепозна­чати).

2. Стислість, небагатослівність (сти­слимвважаєтьсямовлення, в якомунемаєслів, не ви­кликанихбезпосередньою потребою висловлення; однак потреби буваютьрізні: часом виникаєнеобхідністьпо­яснитищось детально, тодібагатослівністьвиправдана й передбачена).

3. Доречність (мова не може бути «хорошою» чи «поганою» сама по собі; вона оцінюєтьсязалежновідсвогоконкретногопризначення; при цьомувраховується як мета мовлення, так і умовиспілкування: час, місце, склад слухачів, тема та ін.).

4. Приступність, зрозумілість (мовлення, яке не породжуєтруднощів у розуміннізмісту, вважає­тьсяприступним; ця риса відносна: змінюється слухач — змінюється й поняття «приступності»).

5. Виразність (це риса мовиемоційної, де сло­ва, крімпонятійноїінформації, несуть на собі як до­важокще й чуттєвуінформацію, виражають не лишело­гічніпоняття, а й почуття та переживаннямовця; вона досягаєтьсяточністю словесного позначенняпредметівчиявищ, яка, в свою чергу, можевикликатиобразність; правильністювимови, вдалимподілом на фрази, інтона­ційнимбагатствоммовлення, хорошоюдикцією, наяв­ністюпсихологічних пауз, мотивованістюсмисловихна­голосів).

6. Своєрідність, оригінальність (осо­бистістьлюдинипроявляється й у тому, як вона гово­рить: чимсвоєрідніша, оригінальнішаособистість, тимяскравіший і складнішийїївнутрішнійсвіт; своєрідність у мовіпроявляється в уміннікористуватися образами, порівняннями, по-своємудобиратиепітети, евфемізуючізасоби, іносказання та ін.).

7. Краса мови (почуттякраси, почуттяестетич­ногозадоволеннявикликаєлишемовадосконала, без­доганна; красивимможе й повинне бути мовлення будь-якого типу: краса тут створюється і лексикою, і синтак­сисом, і ритмом, і характером зв'язківміж словами в реченні, а головне — повноювідповідністюміжзмістом, словеснимвтіленням думки і ситуацієюмовлення).

А чице й справді так важливо? Чи не однаково, як промовець говорить— добре, погано?

Виявляється, щопорушеннямовних норм, вади ви­мови, плутанняросійських і українськихслів і зворотів, неправильненаголошення — все цеодразу ж і дужепо­мітнознижує авторитет промовця, різкопогіршуєспри­йняттязмісту. У той же час точна, виразна, бездоганналітературнамовавиступаючого — не лишенайкращийспосіб донести певніідеї до слухача, а й значнийвихов­ний фактор, якийсприяєпідвищеннюзагальноїкульту­риаудиторії. Тому суспільству далеко не байдуже, як розмовляє і промовляє з трибуникожен з йогочленів. Справа не лише в тому, щобпозбутисявтратзмісто­вих (неуникних при поганому мовленні), а ще й у то­му, щобвикористативеличезну й постійнодіючу силу слова для вдосконаленнялюдининашогосуспіль­ства.