Д.Чижевський. Історія української літератури.- Тернопіль.- 1994.

Що таке літературне барокко

1. …Барокова культура є «синтез", поєднання культур середньовіччя (готики) та peнесансу. Бо, справді, культура барокко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в барокко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в барокко ускладненість ґотики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в барокко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; , замість, світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в барокко знову помітне посилення ролі церкви й держави. Але, як уже сказано, барокко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає «відродження» античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше ніж ренесанс, та робить спробу з’єднати античність з християнством, барокко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; барокко не відкидає навіть культу „сильної людини", лише таку вищу людину воно хоче виховати й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва барокко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це —рухливість, „динамізм" барокко: в пластичному мистецтві це —любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого 'півкола ґотики та ренесансу; в літературі та житті — це потреба руху, зміни. Мандрівки, трагічного напруження такатастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри: в природі барокко знаходить не стільки статику та гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне — барокко не лякається найрішучішого „натуралізму", зображення природи, в її суворих, різких, часто неестетичних рисах,—поруч із зобра­женням напруженого, повного життя, знаходимо в барокко і якесь закохання в темі смерті; барокко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для нього важливіше зворушення, розбурхання, сильне враження..З цим змаганням розворушити, схвилювати та занепокоїти людину зв'язані головні риси стилістичного вміння барокко, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання  в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного гротеску, його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості. І з своєрідними рисамо бароко зв’язані й ті небезпеки, що загрожують барокковій культурі та, зокрема,.барокковому мистецтву , часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, «чиста» декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечніше змагання перебільшити, посилити всяке напруження; всяку протилежність, усе вразливе, дивне, чудне,- це,..приводить барокко до надмірностей замилування в мистецькій грі,- в мистецьких; поетичниях іграшках, у чудернацтві, в оригінальності, а то й оригінальстві; твори барокко часто перевантажені, переобтяжені, переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароко всю витонченість антич­ного вчення про поетичні форми та поетичні засоби („тропи і фігури"). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагу декламації, театральність.               

Не треба, одначе, забувати, що бароккове мистецтво та барокова поезія, зокрема, призначені не для іншого часу, а саме «людей бароко». Чужий для нас стиль бароккової поезії,  яким ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, був для „людини барокко" справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її „низьких" елементах, до конкретного, за  яким барокко завжди бачило духовне; божественне, ідеальне, привів бароккове мистецтво та поезію і до занедбаної доти народної поезії, до фольклору. В поезії бароко маємо перший підхід до „народності". І барокко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу.       

Звичайно, культура барокко не вичерпується тими „фор­мальними" рисами, про які ми говорили досі. Але духовний зміст окремих історичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовна течія, а кілька напрямів, що групуються навколо двох полярно протилежних пунктів духовного всесвіту. Так і в епоху барокко: одним з полюсів була природа,-другим — Бог.

Літературний класицизм

1. Перехід від барокко до класицизму в світовій літературі був одним із тих типових, переходів від літератури „важко при­крашеного", ампліфік6ваного" стилю , що їх історія літератури переживала час від часу. … Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригі­нальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незви­чайній формі, що мала справляти враження „вільної", розірва­ної, постають нові літературні ідеали. Тепер уже не цінять динамічності барокко. Представники нового стилю свідомо праг­нуть найекзактнішого вислову думки, ясного формулювання, прозорості побудови; в цілому твір має враження спокійної гармонії. На перший план висувається ідеал.краси. Не новизна та оригінальність,.. а традиційна канонічність починає цінитися знову, а „незугарне", що грає"таку велику роль у літературі барокко, або усувається зовсім, або грає, можливо, найменшу роль. Це — певний поворот до ідеалів ренесансу..

Уявлення про ці ідеали, звичайно, було своє власне, що насправ­ді лише користувалося певними, не завжди правильно витлума­ченими, елементами античної естетики, щоб збудувати свою власну естетичну систему. Тому, може, й можна було б назвати ,,класицизм-" ,,псевдокласицизмом» як це робили деякі історики літератури 19 та початку 20 віку. Але цей вираз „псевдокласи­цизм", тоді вживали неісторично, бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартність літератури цієї течії: це було негативне ставлення. Отже, краще цю неісторичну та несправедливу назву „псевдокласицизм" не вживати.*

3. Літературна теорія класицизму приймала — як класицистам здавалось, цілком — канони літературної теорії античності. Основним естетичним ідеалом стала знову „краса", до якої,

правда, приєднувалася ще „величність". Основною тенденцією було виконання всієї системи приписів, які ніби нормували ще античну поезію (Горацій), а насправді були наново вироблені теоретиками класицизму (напр., Буало). Ці приписи, як усякі технічні приписи в сфері мистецтва, ставили авторам певні, може навіть „тісні" рамки, але зовсім не перешкоджали їх вільній творчості в межах цих рамок і навіть значно її полегшували. …Надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами  творів пізнього барокко класицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

Система поетики класицизму знала певні традиційні літературні форми, що всі нав'язувалися до античної традиції; теорія літературних гатунківбула детально розроблена: драма, тобто  трагедія та комедія, епос — велика віршована епопея, поруч із ними роман та інші прозові форми, лірика з численними ґатунками: ода,.сатира,_байка і т. д. Для кожного з цих ґатунків були певні норми щодо змісту та, щодо форми. Якщо якимись типовими формами класицизму пізніше здавалися епопея, трагедія та ода — то це почасти по­милка історичної перспективи, бо класицизм подав найліпші за нових часів зразки і таких ґатунків, як комедія, байка, сатира. Якщо пізніше типовими героями творів класицизму вважалицарів та півбогів, то і це помилка,— класицизм знайшов місце і для простої людини в межах певних ґатунків — вже згаданих комедії, байки, сатири, почасти і ідилії та ліричного листа, почас­ти і прозового епосу. В цих останніх ґатунках не бракувало й ін­тересу до сучасності, отже закиди переваги в класицизмі історії та абстрактних тем не цілком справедливі. Але в порівнянні з розподілом тематики в літературі покласичній різниця була. Навіть і для мови простої людини в літературі класицизму не бракувало місця; але знов таки в межах повних гатунків, зокрема байки та деяких другорядних ґатунків.

 „Травестійний" жанріснував протягом усієї історії європейської літератури. В ньому, І зокрема, знаходило для себе вихід природне стремління людннн не завжди залишатися серйозною в мистецтві, мати в ньому якусь сферу, де дозволена легкість, забавка, безпосередня весе­лість. Буало хотів у своїй системі поетики обмежити можливості травестійного жанру, дозволивши лише в межах „героїчно-( комічної поеми" „низькі" мотиви зі сфери повсякденного життя та героїв з тих кіл суспільства, що не заслуговують на літера­турне освітлення,— але з тим, що стиль, мовне та стилістичне оформлення поеми мусило вповні відповідати канонові класич­ної поетики. Але вимоги Буало, підтримані прикладом його власної героїчно-комічної поеми „Налой", не утрималися. Десь на межах поетики класицизму залишився і старий тип „травес­тійної" поеми, тобто поеми, що розробляла „високі" теми в „низьких" мові та стилі. Такі поеми бували в усіх літературах класицизму. В українській — з такої поеми почався новий пе­ріод літературного розвитку.

5. Період класицизму був по всій майже Європі періодом т. зн.„просвіченого абсолютизму". ..Представники „просвіченості» переконані в тому, що основним, найвищим виявом людського духу, основною історичною силою є „розум». Ірраціональні сили, все те в житті людини, суспільства та в історичному процесі, чого не можна обгрунтувати розумом, якщо не відкидається цілком, то в кожному разі недостатньо береться до уваги представниками просвіченості. До них вона ставиться з скепсисом,- холодним презирством. До таких сфер, які просвіче­ність ігнорує або недооцінює, належать у єстві своєму „ірраціо­нальні" почування людини, незрозумілі звичаї та траиції, що їх просвіченість, як «забобони», пересуди відкилає. Просвіченість не розуміє багато чого в релігійному житті, зокрема — елементів почуттєвої побожності, не розуміє національного почування або його раціонально- перетлумачує, не цінить народних звичаїв та старовини, поскільки ті й ті не є цілком „розумні". Сферу побожності просвіченість звужує та почасти замі­нює релігію моральністю; національне почуття цілком замінює державним та династичним, звичаї цінить лише, поскільки вони свідчать про первісну „невинність" простої людини, історич­ну старовину приймає не в тому, що в ній було специфічним для її часу_; а в тому, що в ній є загальнолюдським та близьким чи корисним (повчальним) для „просвіченої" сучасності…

                  .

Літературна романтика

Літературна романтика, або романтизм, є літературна те­чія, яка виступила наприкінці 18 ст. в Німеччині та помалу за­хопила літературу всієї Європи. Наукове визначення ро­мантики дуже важко дати, бо романтична література протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому дуже різнилися один від одного. Проте опис, перелік характерних ознак романтич­них течій дати легше, бо всюди романтики звертали дуже велику увагу на обґрунтування та виклад своєї ідеології та на форму­лювання основних засад своєї поетичної теорії. Романтичні течії виступали в різних країнах не одночасно: в Німеччині в половині 90-х років 18 ст., в Англії майже одночас­но, у росіян та поляків після 1815 р., у інших слов'ян та французів ще пізніше. Але задовго до початків власної романтики були окремі представники та навіть течії, як то кажуть, „передромантичні": в Англії — „оссіанізм", похмура поезія „ночі та могили", що виходила з кельтських героїчних пісень Оссіана (насправді сфальшованих Мекферсоном), а почасти й „міщанський роман", у.Франції — „руссоїзм" — культ чуття, розвинений теоретично Руссо та прикладений ним до поетичної практики, в Німеччині „Sturm und Drang", з культом вільної людини, та Гердер з його протестом проти занадто високої оцінки розуму та з його інтере­сом до народної поезії, і деякі інші течії. На українську романг-тику впливали, хоч здебільшого вже не безпосередньо, а через романтику західну, також течії „передромантичні".

3. Найлегше зрозуміємо єство романтичної ідеології та романтичної поезії, коли будемо виходити з історичної опозиції, в якій романтика стояла до течій 18 століття, до класицизму та просвіченості. Виходячи з опозиції до поетики класицизму, романтика вибудувала власну теорію поезії, якою і керувалася в літературній практиці. Виходячи з опозиції до світогляду просвіченості, романтика розвинула свій власний світогляд, безякого неможливо зрозуміти ідеологічний зміст творів романтиків та навіть і романтичної поетики. Ми звернемо в дальшому увагу на провідні ідеї романтики, які зустрічаємо в українських романтиків.

4. Романтичний світогляд — протилежність світогляду просвіченості. Коли просвіченість уважала за основну силу пізнання розум, вважала світ та людину за вповні приступні пізнанню за допомогою розуму чи розумом освітленого досвіду, вважала, нарешті, що вся дійсність збудована з простих елементів, як їх сума,— то на думку романтиків розум — лише одна зі здатностей людського духу, та й то не найвища, неповна, недостатня для пізнання дійсності; дійсність не є простою сумою окремих елементів, часток,— навпаки, цілість завжди зумовлює собою окремі
елементи, є не лише ширша, а й вища, ніж усе окремішне, усі частки, окремі елементи цілого.

Ця зміна основних принципів погляду вимагала нового ме­тоду пізнання: тому зустрічаємо в романтиків різні теорії, що корегують традиційну логіку, або, змінюючи або доповнюючи логічні закони, а частіше це буває вимога пізнання не лише ло­гічного, а й надлогічного: пізнання почуттям або „інтуїцією", до того іноді „інтуїцією поетичною". Поезія стає поруч з наукою як інший, але не нижчий, шлях пізнання. Відкидаючи традицію раціонального пізнання, романтики починають помічати та відшукувати в різних сферах буття внут­рішні протилежності, антитези, „протиріччя"; може, найбільша їх заслуга, що вони помітили такі внутрішні протилежності в людині,, в історичному процесі і в соціальному бутті. Такі проти­лежності не унеможливлюють тісного зв'язку між різними сфе­рами, якого охоче шукає романтика. Це шукання привело романтиків до важливих, хоч і не завжди ними використаних відкрить у природознавстві, в суспільних науках, у психології.

5. Романтика інакше дивиться на світ, на людину й на Бога, аніж дивилася просвіченість. Світ для романтики не є простим механізмом, що склада­ється з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму.- У ньому неможливо вивчати лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того ж у світі багато „таємничих", захова­них, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер у їх цілокупності: „нічна сторона" світу. Цю „нічну сторону" романтики досліджували, та це дослідження, поруч з відновленням старих пересудів, принесло і дещо цінне для науки.

Людина — не просто розумна тварина або й механізм (ми-шина), як уважали найрадикальніші представники просвіченосіі, а навпаки, дуже складна істота, в якій є й нижчі, й вищі різнома­нітні елементи. Людина належить до двох різних світів, а то й до багатьох світів. Стоячи на їх межі, вона підлягає впливам з різних сфер. Зокрема, душевне життя людини залежить, з одного боку, від тілесної сфери, з іншого — здатне підноситися до надлюд­ського. Людина так само сповнена таємничих сил, як і весь світ; це таємниче з погляду світла розуму є „несвідоме", усякі збочен­ня від „нормального", розумного ходу душевного життя: боже­вілля, сон, екстаз, натхнення, передчуття, „нічна сторона" душі і т. д.— всі такі переживання відкривають людині вихід із сфери звичайного її буття до інших сфер, почасти вищих, і мають тому глибоке значення. Зокрема, високу оцінку дістала в світі роман­тики любов, що одкриває людині „безмежне", вгляди в інший світ, до сфери переживань, які виводять її за межі повсякденної реальності.

Бог не лише творець, що надав світові закони та залишив його хід керму цих законів („деїзм" 18 ст.), а навпаки, є живе буття, яке, щоправда, романтики усувають у містичну пітьму такої висоти, яка взагалі неприступна людському пізнанню і а стоїть понад усіма людськими поняттями. Як не вхід у цю містич­ну сферу, то хоч підхід до неї скоріше відкриває почуття, аніж розум. Послаблюючи таким чином значення догматичної богословської науки, романтики, одначе, разом з тим присилюють значення церковної традиції, бо якраз ця, почасти зовсім на розумі не збудована традиція, найсильніше впливає на глибші, нераціональні сторони людської істоти та найглибше уходи п. корінням у те далеке минуле, в якому романтики теж убачають близькість до вищих сфер буття.

Отже,— ірраціональний, „чудесний" та скомплікований світ; в єстві своему складна та тісно зв'язана з іншими таємничими сферами людина; Бог, який височить понад усяким раціональ­ним пізнанням, але відкривається нам через почуття та в тра­диції — такий філософський світогляд романтики.

6. Людина стоїть, одначе, не лише між певними сферами та силами буття, не лише є об'єктом впливів, але також чинником та суб'єктом історичного процесу. Цей історичний процес люди просвіченості уявляли собі як постійний розвиток до ліпшого шляхом удосконалення, нагромадження знання та інших на­дбань творчості розумних індивідуумів. Для романтиків людина з її подвійним характером, з одного боку, жива вільна творчість, що сама собі дає закони та перевищує всі інші сфери буття, що її оточують; з іншого боку, вона є лише частиною тих цілостей, до яких вона належить, зокрема — суспільства, релігійної гро­мади, держави, нації. Людина в історії та суспільстві має для романтиків певний парадоксальний характер вільного творця та лише органу історичного процесу і людських громад, організмів вищого порядку, „духу народу", „духу історії" тощо.

Історичний процес не просто складається з окремих людських учинків. Навпаки, він є виявом вищих сил, веде до вищої мети, але має внутрішній сенс на всіх щаблях свого руху. Навіть і в далекому минулому було багато повновартних духових еле­ментів. Минуле — не лише підготовка до ліпшої будуччини, а має вартість і в собі самому. Так романтика відкриває забуті чи занехаяні просвіченцями епохи, зокрема — середньовіччя, поча­сти і барокко. Навіть і в доісторичній сфері народного побуту, народної поезії та народної культури в цілому, а між іншим, і в мові романтики вбачають глибший сенс та духовне значення. Романтики оновили історичну науку, відіграли чималу ролю в за­снуванні наукової етнографії та новітнього мовознавства. Та ще більше значення, аніж для історії та наук про суспільство, мали романтичні погляди на суспільство і історію національної свідомості та новітніх націоналістичних рухів. Бо національність і національна мова перестали бути якимось непорозумінням, як це вважали люди просвіченості, для яких найліпшою мала б бути спільна мова для всього світу. Національне минуле та сучасність, які б вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв „народного духу". Національні рухи набрали таким чи­ном духовного обґрунтування та виправдання, як необхідний елемент історичного процесу.

7. Радикальні зміни принесла романтика і в сферу поетичної теорії та практики. Як зміни в ідеології були спрямовані проти просвіченості, так зміни в поетиці — проти класицизму. Руйну­вання всієї системи приписів класичної поетики, та відмова від приписів узагалі — це та мета, доі якої поривалась романтична поетика.

В опозиції до класицизму, романтизм у деяких, хоча іі но багатьох пунктах, прийшов знову до високої оцінки поезії ба­рокко та наново „відкрив" кількох забутих поетів барокко. Мо­же, найвизначнішими з таких відкрить були „відкриття" Шекспіра та іспанських драматургів.

8. Уже зміна світогляду надзвичайно збагатила тематику літературних творів. Романтики світ сприймають та зображують зовсім інакше, аніж класицисти. Романтики відкривають у світі таємничу сторону. Вони бачать природу як живу та всюди відкри­вають та підкреслюють її живий взаємозв'язок з людиною. Романтичному новому почуттю природи приступне таємниче н природі, безмежне в ній, нарешті ті „інші світи", що сховані за щоденним обличчям природи. Це все є „нічна сторона" при­роди, що, на думку романтиків, справді приступніша людині вночі. Ніч робиться улюбленою темою лірики природи: „поезія ночі". В повсякденну дійсність вриваються впливи „ін­ших світів", персоніфіковані або безособові, народжується фан­тастичне оповідання. В ньому, звичайно, можна дуже добро ви­користати народні повір'я, бо в фантастичних постатях нарочної«» марновірства, на думку романтиків, виявлено щонайменше неяс­не передчуття існування інших світів. Чималу роль починчюгь грати в поезії демонічні сили. Але зображення душевного життя збагачується на нові ноти навіть і без участі фантастичних дійових осіб,— через увагу до ненормальних або неповсякдсн-них переживань: як така „нічна сторона" душевного життя змальовується божевілля, сомнамбулізм, екстаз; поруч із ними стоять для романтиків і такі переживання, як любов, творче натхнення і т. д. Романтика зупиняється і на інших збоченнях душевного життя: на розпусті, гріхах, злочині. Життя людини змальоване часто в його залежності від .„долі" людини, що відповідає внутрішньому єству людини. „Доля" окремої особи чи родини, народу — улюблена тема романтичної поезії.

Окреме значення має романтика для зображення історії в поезії. Новітній історичний роман постає під впливом роман піч­ного світогляду: минуле романтичний письменник хоче бачити насамперед у його власному, своєрідному забарвленні; з іншого боку, в усьому минулому він бачить повні сенсу ступені розвитку. Вже ця"серй6зна"увага поета до"'минулого цілком.змінює характер історичної красної літератури: в ній знаходимо не збірки цікавих анекдотів та авантюр, а спроби зрозуміти та змалювати сенс та значення минулих епох народного життя. Бо романтик бачить у минулому не лише самих героїв, а й суспільство, маси, народи.

Емоційного забарвлення, набирає і релігійна поезія, яку просвіченість завела в закуток моралізму. Релігійне забарвлення розширюється у багатьох поетів на всі сфери дійсності, на всі Гатунки літератури.

На противагу суворому нормуванню формального боку поезії романтика висуває принцип „вільної творчості" поета та „вільної форми", що, мовляв, залежить лише від поетичного натхнення. Вільну форму приймають ті ґатунки, які вже існували раніше. Часто, щоб викликати враження „вільної форми", поети навмис­не порушують порядок викладу, надають творові незакінченої форми, роблять композицію несиметричною, припускають різні чудернацтва в формальній побудові. До „вільної форми" належить також навмисна неясність у розвитку сюжету: окремі моменти в ході подій навмисне залишаються в тіні, замовчуються.

Традиційне вчення про поетичні ґатунки порушується. Романтики охоче змішують ґатунки, що зрідка робилося і раніше; змішують прозу з віршами, в віршовані епічні твори (поеми) вставляють численні ліричні місця і т. д.

Нарешті, романтика запроваджує нові форми, ґатунки, яких ще не було. До них належить, наприклад, романтична поема, що її часто звуть „байронічною", за ім'ям її видатного представ­ника, яка цілком відрізняється від епопеї — поеми класицизму (див. VII. Д). Улюбленим ґатунком стає балада, невелике епічне оповідання віршем на зразок старовинних танкових пісень; опо­відання це часто має фантастичний характер. Наново розвива­ється наслідування народної пісні, яку тепер не обробляють „для салону", як це робилося в часи класицизму; романтики прагнуть дати таке наслідування, яке б найбільш відповідало характерові справжніх народних пісень. Нерідко ці наслідування навіть заво­дять читача, а то й вчених, в оману, навіть коли автор насліду­вання зовсім не хоче свідомо фальшувати пісні. Поруч із наслі­дуваннями видають також збірки справжніх народних пісень. Серед прозових форм з'являється казка, на яку не дивляться вже як на забавку, а вкладають у неї часто серйозний зміст. Поруч із штучними казками з'являються записи народних та.збірки їх.

Романтичний стиль, звичайно, теж відхиляється від стилю класицизму. Мова збагачується новими словами, зв'язаними з новими образами та темами, напр., „нічна сторона" світу та душі. Інтерес до незвичайних психічних переживань збагачує мову різними виразами для неясних, недовідомих, таємничих пси­хічних станів та настроїв. Стиль витончується для зображення таємничого та неясного взагалі. Охоче вживають парадоксальні сполучення слів, наприклад, порівнюють звуки з барвами, т. зв. „синестезії" і т. д. Інтерес до історії приводить до вживання чис­ленних старих слів, зокрема — в історичному оповіданні. Сту­діювання народної поезії викликає стилістичні наслідування її, письменники охоче вживають ті самі стилістичні засоби, якими користується народна пісня, казка. Мова почасти збагачується народними або рідкісними словами, але поважними, не „курйозними", як у травестійних формах класицизму. Стиль, не підлягаючи суворим приписам класицизму, значно змінюється п окремих представників романтики, в окремих гатунках, в окремих країнах тощо.

Одна з найхарактерніших рис романтичної поетики — „сим­воліка". Коли за дійсністю, за цим світом стоїть інший, вищий, то кожний об'єкт, кожний елемент буття в цьому світі вказує, патя­кає на вищий світ, є його образом, символом. Тому романтики, використовуючи стару традицію, зокрема — традицію народної поезії, плекають символіку в розмірах до того майже небувалих; кожний поетичний образ, кожна картина, кожна думка муси гь у них мати подвійне значення. Крім свого безпосереднього зна­чення, все має глибший сенс, вказуючи на окремі елементи ви­щого світу. Щось подібне було вже в літературі 12-13 ст. га в барокковій поезії. Романтична символіка користується обраними, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські, істо­рично-філософські символи іноді згущуються до складних але­горій, „містерій", які вимагають спеціального витлумачення, інтерпретації. Але сповнені символічного змісту часто і легкі ліричні пейзажі чи навіть побутові малюнки, вірші, нариси романтичної літератури.

Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної міфології. Замість них іноді з'являються образи з міфології національної.

9. Людина набула в романтиці власного значення: як єство, що зв'язане з різними сферами буття, як істота, якої характер, живий фізичний та духовий організм, відбиває в собі будову ін­ших сфер буття, бо весь світ є живим організмом. Людина є істотою, в якій сконцентровані, нагромаджені історичні спогади і різноманітні впливи суспільства, і є творча істота. В поезії, зокрема, визначної ролі набуває постать самого поета. Поет хоче бути людиною всеохоплюючою, всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопності романтичний поет досягає часто тим, що він стає людиною рухливою, постійно мінливою, яка, як Протей, постійно змінює свій стиль, свій ха­рактер, свої інтереси, іноді навіть свої погляди. Поезія є вчителькою народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поетаі як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя. Часто ця поза загострюється до того, шо поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть неґативні сфери буття: „демонічна" постать, якій, щонайменше, зрозумілі і божевілля, і порок. Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури ромнитики.

10. Як кожний культурний та літературний напрям, романтика має і свої власні „небезпеки", неґативні риси, що в своєму розвитку ведуть до занепаду поетики романтики. До таких рис нале­жить, насамперед, певна несталість, легковажність, нахил до незакінченості великих планів та начерків. Плани та наміри, мрії, сновиди часто ставляться вище за дійсність. Нестримна фанта­зія, нехтування конкретною, „низькою" дійсністю заводить ро­мантичних поетів у сферу фантастики, з якої вони лише з великими труднощами можуть повернутися до реального життя, а то її назавжди залишаються в цій сфері втраченими. Не менша небезпека — плекання почуття, настрою; і тут часто переживан­ня, душевний настрій вважається вже досягненням,— романтик обмежується ним, не думаючи вже про здійснення своїх ідеалів, мрій у реальному житті. Від критики цих негативних рис романтизму часто виходила пізніше опозиція до романтики з боку представників дальшого літературного розвитку, зокрема т. зв. „реалістів".

М.Моклиця