Прагматичні концепції інформації

Третя інформаційна революція

Третя інформаційна революція пов’язана із винаходом електричного струму та створених на його основі комунікаційних приладів.

1832 р. – російський винахідник Павло Львович Шиллінг (1786-1837 рр.) створив електромагнітний телеграф.

1837 р. – американський художник та винахідник Семюел Фінлі Бріз Морзе (Morse, 1791-1872 рр.) винайшов електромеханічний телеграф, у 1838 р. розробив телеграфний код (азбука Морзе), в якому кожному знаку відповідає певна комбінація посилок електричного струму (крапок та тире). У 1844 році вдосконалені ним апарати були встановлені на першій американській телеграфній лінії Вашингтон-Балтімор. Перша телеграма мала такий зміст: „What hath god wrought!” (те, що Бог сотворив).

1876 р. – Олександр Грейам Белл (Bell, 1847-1922 рр.) отримав патент на перший телефон. Перша фраза, промовлена Олександром Беллом під час першого телефонного дзвінка 10 березня 1876 р., була звернена до його асистента, який знаходився у сусідній кімнаті: „Mr. Watson, come here; I want you” (підійдіть сюди, містере Ватсон; ви мені потрібні).

В Україні перша телефонна станція була відкрита у 1881 році в Одесі.

1877 р. – американський винахідник Томас Алва Едісон (Edison, 1847-1931 рр.) сконструював перший прилад для запису і відтворення звуку – фонограф. Звук записувався голкою, зв’язаною з мембраною, на циліндричному валику, обгорненому олов’яною фольгою. При виникненні коливань у мембрані голка вичерчувала на поверхні фольги канавку змінної глибини. Найперший звукозапис являв собою слова відомої англійської дитячої пісеньки „У Мері був баранчик”.

1895 р. – французький винахідник Луї Люм’єр (Lumiere, 1864-1948 рр.), за участі брата Огюста (1862-1954 рр.) створив апарат для зйомки і проектування „фотографій, що рухаються” – перший придатний до практичного використання кіноапарат, який одержав назву кінематографа.

Перший публічний сеанс відбувся 28 грудня 1895 у підвалі „Гран-кафі” у Парижі. Першими фільмами стали зняті братами сценки: „Вихід робітників з фабрики Люм’єр”, „Прибуття потяга”.

1895 р. – російський фізик і електротехнік Олександр Степанович Попов (1859-1905/06 рр.) змонтував перший у світі радіоприймач, за допомогою якого бездротовий радіозв’язок був здійснений на відстань 600 м, а в 1897 – на 5 км. На Заході винахідником радіо вважається італійський радіотехнік Гульельмо Марконі (Marconi, 1874-1937 рр.), який у 1898 організував зв’язок між сушею (селище біля Дувра) і невеликим судном, яке стояло на якорі на відстані 19 км від берега. У 1901 р. його радіосигнали, послані через Атлантичний океан, досягли берегів Північної Америки.

У 1906 році американець Р. Фессенден вперше зумів змодулювати та передати по радіо „живі” звуки – своєї скрипки та свого голосу, читаючого уривки з Євангелія.

Початком офіційного регулярного радіомовлення вважається 1920 рік, коли інженер американської компанії „Westinghouse Electric Corporation” Френк Конрад закінчив будівництво станції мовлення. Закінчення будівництва співпало з черговими президентськими виборами, і 2 листопада радіостанція „KDKA” в Пітсбурзі (штат Пенсільванія) оголосила про перемогу Уоррена Г. Хардінга (Warren G. Harding). Близько 1000 слухачів могли приймати першу радіопередачу новин.

В Україні перша радіостанція була відкрита у 1924 році у Харкові.

1898 р. – датчанин Вальдемар Паульсен (Poulsen, 1869-1942 рр.) винайшов перший магнітофон, який він називав „телеграфоном”, у якому, на відміну від сучасних магнітофонів, запис звуку вироблялася не на феромагнітну стрічку (вона з’явилась в 1928 році, а набутила комерційного застосування лише в 1950 році), а на сталевий дріт.

Перші спроби з’єднати зображення та звук на кіноплівці починалися ще Едісоном у 1899 році і Гомоном у 1906 році за допомогою спеціальних грамофонних пластинок, однак тільки винахід і удосконалювання методів запису на одному носії звуку і зображення проклали дорогу звуковому кіно. Перший звуковий фільм з’явився в США в 1924 році. У радянській Росії розроблялися 2 системи оптичного запису звуку. Робота системи Шоріна була продемонстрована в 1929 році, а системи „Тагефон” у 1931 році в кінофільмі „Путівка в життя”.

У 1951 році 25 червня було показана перша кольорова комерційна телепередача. Компанія CBS знімала в Нью-Йорку чотиригодинне шоу Артура Годфрі (найцікавіше, що у телеглядачів тоді ще не було кольорових телевізорів). У 1967 році відбувся перший показ телепередачі в прямому ефірі у всесвітньому масштабі.

Регулярні телепередачі почались у 1936 році у Великобританії та Німеччині, у 1939 році в СРСР (в Москві та Ленінграді), у 1941 році у США.

До Великої Вітчизняної війни у столиці України існувало так зване механічне телебачення, яке працювало за допомогою “диска Ніпкова”. Історія повоєнного телебачення в Україні починається 6 листопада 1951 року першою офіційною передачею – демонстрацію художнього фільму „Велика заграва”.

Основи знакової теорії

Семіотика, або семіологія (від грец. semeion – знак, ознака) – наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика – це теорія знаків та знакових систем.

Виділяються три розділи семіотики:

1. синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis – побудова, порядок) – вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;

2. семантика (від грец. semantikos – те, що позначає) – вивчає відношення між знаком та його смислом;

3. прагматика (давньогрец. pragmatos – дія) – вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.

У сучасній науці виділяють декілька напрямів семіотичних досліджень.

Перший напрямок – біологічна семіотика, або біосеміотика. Цей напрямок займається вивченням систем сигналізації (комунікації) тварин, включаючи нижчих тварин та комах, тобто досліджує системи, засновані на природних знаках, або знаках, так чи інакше важливих для існування самого організму, тобто біологічно суттєвих (біологічно релевантних). (Ч. Хоккетт, США; М. І. Жинкін, СРСР).

Другий напрямок – етносеміотика. Це найбільш широкий напрямок, який містить декілька течій, одна з яких орієнтується на антропологію та етнографію, тобто вивчення переважно примітивних спільнот (Е. Холл, США; К. Леві-Стросс, Франція); друга течія – на соціальну психологію та інженерну психологію, тобто вивчення високорозвинених спільнот (Ж. Маторе, Франція; А. Чапаніс та ін., США); третя течія – на історію філософії та літератури (Р. Барт, М. Фуко та ін., Франція).

Третій напрямок – лінгвосеміотика – орієнтується на вивчення природної мови з її стилістикою. Крім того, лінгвосеміотика досліджує інші суміжні знакові системи, які:

а) функціонують паралельно с мовою наприклад, жести та міміка, що супроводжують мову);

б) компенсують мову (наприклад, виразна, стилістична інтонація; типографські шрифти);

в) видозмінюють її функції та її знаковий характер (наприклад, художня мова).

В останні роки у зв’язку із бурхливим розвитком моделювання природної мови і появою різних типів штучних мов (інформаційних, інформаційно-логічних, мов програмування тощо) розширився і об’єкт лінгвосеміотики.

Четвертий напрямок – абстрактна семіотика – вивчає лише найбільш загальні властивості та відношення, що характеризують знакові системи, незалежно від їх матеріального втілення  (Р. Карнап за рубежем; В. Б. Бірюков, Д. П. Горський, А. А. Зинов’єв, В. В. Мартинов та ін., СРСР). В рамках цього напрямку створюється найбільш абстрактна, логіко-математична теорія знакових систем.

Прагматичні концепції інформації

Основу прагматичного аспекту дослідження інформації складає вивчення відношень між знаками та їх споживачами з точки зору використання одержуваної інформації та впливу знаків на поведінку систем, тобто визначення цінності та корисності повідомлень. Під інформацією в прагматичній теорії інформації розуміють лише ті відомості, які сприяють досягненню певної мети.

Одним з яскравих представників прагматичних теорій інформації є поведінкова модель комунікації – біхевіористська модель Акоффа-Майлса. Вихідним у цій моделі є цільова спрямованість одержувача інформації на вирішення конкретної проблеми. Одержувач знаходиться в „цілеспрямованому стані”, якщо він прагне до чого-небудь і має альтернативні шляхи неоднакової ефективності для досягнення мети. Повідомлення, передане одержувачу, є інформативним (тобто несе інформацію), якщо воно змінює його „цілеспрямований стан”. Тому що „цілеспрямований стан” характеризується послідовністю можливих дій (альтернатив), ефективністю дії і значимістю результату, то передане одержувачеві повідомлення може впливати на всі три компоненти в різному ступені. Відповідно до цього передана інформація розрізняється за типами на таку, що „інформує”, „інструктує” та „мотивує”. Таким чином, для одержувача прагматична цінність повідомлення полягає в тому, що воно дозволяє йому намітити стратегію поведінки при досягненні мети побудовою відповідей на питання: що, як і чому робити на кожному черговому кроці? Для кожного типу інформації біхевіористська модель пропонує свою міру, а загальна прагматична цінність інформації визначається як функція різниці цих кількостей у „цілеспрямованому стані” до і після його зміни на новий „цілеспрямований стан”.

Наступним етапом у розвитку прагматичних теорій інформації були роботи американського логіка Д. Харраха, який побудував логіко-прагматичну модель комунікації. Одним зі недоліків біхевіористської моделі є її непідготовленість до оцінки помилкових повідомлень. Модель Харраха припускає врахування суспільного характеру людської комунікації. Відповідно до неї одержувані повідомлення повинні бути спочатку піддані обробці, після якої виділяються повідомлення „придатні до вживання”. Саме до сукупності придатних до вживання повідомлень повинні бути застосовані критерії прагматичної цінності.

Радянський вчений, академік Олександр Олександрович Харкевич (1904-65 рр.) пов’язував цінність інформації з можливістю її використання для досягнення певної мети.

Інший підхід запропонував радянський вчений Михайло Мойсейович Бонгард (1924-71 рр.). Він вводить поняття „корисна інформація”, зв’язуючи повідомлення з тим, яку задачу вирішує одержувач, що він знає до приходу повідомлення і як його витлумачує. Він розглядає систему, що дістає інформацію, необхідну для рішення задачі, за допомогою ряду експериментів. При цьому цінність інформації визначається як різниця математичного очікування числа експериментів до і після одержання інформації. Цей підхід має ймовірносно-алгебраїчну сутність і носить більш загальний характер, чим підхід, запропонований О.Харкевичем.

Головною особливістю прагматичного підходу є розгляд інформації як характеристики не повідомлення, а співвідношення між повідомленням та його одержувачем. Без наявності споживача, хоча б потенційного, говорити про інформацію немає сенсу.