Відповіді на екзамен з укр літ 11клас 7 страница

Пiд впливом цього свiтлого почуття розпускається "цвiт душi" людського хлопця Лукаша. Це Мавка i весна пробудили в ньому сили, що досi дрiмали, i зробили його душу зрячою на красу. Ось вона, гармонiя! Весна в природi i в серцях, у мрiях i в життi. Оновлення i просвiтлення, очищення i причастя вселенською красою i любов'ю.

Та все минає. Пiзнє лiто вносить свої змiни в лiсовi пейзажi i в людське життя. Покошено i складено в стiжки буйнi трави, перша сивина впала на скронi дерев, а кохання Мавки й Лукаша торкнув перший холод. Природа разом з героями проходить їхнiми нелегкими, плутаними стежками, вiдтiняє їхнiй душевний стан. Вона не просто спiвiснує з людиною, а спiвпереживає з нею. Тяжко на серцi у Мавки: воно вiщує зраду, розлуку. У цей час "починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галявину, хату й гай". Кохання Лукаша не витримало випробування буденними клопотами, дрiб'язковими турботами. I душа його змiлiла, втратила свiй цвiт. Вiн зрадив не лише Мавку - зрадив себе, свою спiвучу душу, свою високу мрiю. I за це тяжко карається, втративши людську подобу. Та навiть доля непiдвладна великiй любовi. I Мавка чарiвним словом рятує свого коханого. Образ лiсової красунi - це вимрiяний поетесою iдеал гармонiйної людини, яка живе вiльним, духовним життям, у повнiй злагодi з природою. Саме тому їй не судилося нi забуття, нi смерть. Мавка - це втiлення краси, а краса невмируща.

Близький до природи i дядько Лев. Вiн добре знає всяку лiсову, польову та водяну силу, вмiє розумно з нею обiйтися. Своєю любов'ю до лiсу, добротою, мудрiстю вiн заслужив глибоку повагу Лiсовика.

У драмi-феєрiї дiйовими особами нарiвнi з людьми виступають i сили природи, що виросли на фольклорному грунтi: Русалка, Водяник, Лiсовик, Перелесник та iншi. Серед них теж є добрi й злi, та це не порушує рiвноваги у навколишньому свiтi. На кожному кроцi природа вступає у взаємини з людиною, допомагає чи шкодить їй, вiдгукується на кожен порух її душi. Вона завжди за все вiддячує взаємнiстю. Любов може народитися лише з любовi.

На жаль, люди часто забувають цю iстину. Хто дав їм право пiдкоряти собi природу, руйнувати її величний храм своєю безжалiсною рукою? Ми всi рiвнi перед Богом. Свiт не повинен жити за законами жорстокостi i насилля. Лише краса й любов врятують нас вiд фiзичної й духовної смертi. Тiльки тодi нашi душi будуть урiвноваженi, коли настане гармонiя в наших взаєминах з могутньою й величною Природою.

Ви схибили в життi, втомилися буденнiстю, втратили сенс свого буття? Залиште все, пiдiть до неї, до Природи. Послухайте її велику тишу, i вона вiдкриє вам свої таємницi, залiкує душевнi рани. Придивiться пильнiше: можливо, серед пишного гiлля перед вами з'явиться прекрасна зеленоока дiвчина з довгим розплетеним волоссям, заквiтча ним яскравим вiнком, i поманить вас за собою. Не бiйтеся, iдiть! То ваша Доля.

2. Краса і щирість любовного почуття в ліриці Василя Симоненка.

Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.

Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до циклу "Тиша і грім", частково - до циклу "Земне тяжіння".

Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій "Люди різні між нас бувають ." та "Пригадую усе до слова .". Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає "совістю і душею" і "щасливим щастям". Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші "Ображайся на мене,як хочеш". У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії "Ти знаєш, що ти - людина" вона виражена відомою поетичною формулою.

Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші "Вона прийшла". Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.

Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.

Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захоплення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати ліричному героєві. Такими є вірші "Розвели нас дороги похмурі .", "Дотліває холод мій у ватрі", "Я тобі галантно не вклонюся". У них поезіях багато тривоги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона "крихітна", "мила" і "прозора, мов ранкова тінь". До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вогнищі життя (ватрі) "дотліває холод".

Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, "не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль", але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане: "Пробач, моя вина" (вірш "Моя вина") рятує кохання, допомагає подолати кризу.

У вірші "Є в кохання і будні, і свята ." ліричний герой впевнений, що "дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас". Метафоричні "хмарки", "сонце" та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон ("ненаглядна, злюща, чудова"), використаний в останній строфі вірша, підкреслюють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь.

Випробування коханням на життєвих перехрестях - тема вірша "Там, у степу схрестилися дороги", який став відомою піснею. Музику написав В.Литвин.

Білет № 18

1. Ольга Кобилянська як визначний майстер психологічної прози (на прикладі вивчених творів).

Повість "Земля" - осмислення сутності людського буття

B 1902 р. з'явилась велика повість з селянського життя - “Земля”, присвячена батькові письменниці Юліанові Кобилянському.

В основу твору лягла трагічна подія, що сталася восени 1894 р. В селі Димка на Буковині, в сім'ї селянина у якій брат убив брата. Вперше про цю подію О.Кобилянська згадує в “Царівні”. В нарисі “На полях” теж є згадка про цю трагедію, розгорнуту у широке полотно в повісті “Земля”.

В автобіографії “Про себе саму” (1912) О.Кобилянська пише: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала - ох, як крилами ридала! Саме в той час лежав мій батько тяжко хворий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Написання цієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення”.

У повісті «Земля» перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою.

Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка Федорчук - батько Михайла і Сави - чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. "Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка - ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її . Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом". Земля для Івоніки - жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло - його гордість і надія. "По всіх селах навкруги немає йому пари - такий добрий", - говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: "Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!" Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава-тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава - вбівца.

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: "Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе". І коли Марійка почала ходити по ворожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина "й не кивнув пальцем на свою жінку".

Не однаковими виросли їхні сини - Михайло й Сава. Михайло - роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього - дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, - це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо "що значить чоловік без землі?". Вона заклинає його, ворожить, чародіє: "Тобі їаае земля через мене . Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою". Сава визріває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У "Землі" всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному.

Центр уваги письменниці - не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави - з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною і моральною вищістю, а “того не простив їй ніколи консервативний,упрямий мужицький змисл женського сільського світа”. В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина.

О. Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини.

Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи.

Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю “Земля” протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О.Кобилянської - гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю , про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття О. Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані псизологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість “Земля” вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”. Повість “Земля” - це вершина реалізму Кобилянської - поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку ХХ століття.

Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. У листі до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І.Франко писав: “Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман “Земля” . В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає “Землі” особливого чару . Її роман “Земля”, крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”.

М. Коцюбинський писав авторці: “Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті “Земля”. Я просто зачарований вашою повістю; все - і природа, і люди, і психологія їх, - все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода, що ми не можемо мати вашої повісті на Україні”.

Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О.Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки. Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю.Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі.

2. Особливості інтерпретації образу України у поезії Василя Симоненка. Прочитати напам'ять вірш "Лебеді материнства".

Образ України в поезії Василя Симоненка

Симоненко Василь

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотbвами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою,

Хай би піском шелестіла,

Хай би пустеля у ріднім краю,—

Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, Мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю…

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:

Україно! Ти — моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

(«Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.

У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:

О земле з переораним чолом,

З губами, пересохшими від сміху,

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття

… Любове світла! Чорна моя муко!

радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

… Для мене найсвятіша нагорода —

Потрібним буть, красо моя, тобі.

Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили

Поважать труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,

Нам дає і мрії, і слова,

Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Білет № 19

1. Мотиви й образи громадянської та інтимної лірики Олександра Олеся. Прочитати напам'ять вірш поета (за вибором учня).

Інтимна лірика O.Олеся — дивовижна казка про кохання, найвищу красу людської душі. Водночас у віршах поета, який завжди був проти замикання у сфері дрібних приватних інтересів, звучав, за словами П. Волинського, "досить потужний струмінь громадських мотивів, які . перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою". Можна говорити про поєднання громадянських й інтимних мотивів у ліриці О. Олеся, основними темами якої були кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба і розпач, вибухи радості й закоханості у дні Лютневої революції.

Восьмирядкова мініатюра "З журбою радість обнялась ." (1906), що дала назву книжці, є концептуальною. Саме ця мініатюра презентувала особливість творчої манери молодого поета — уміння фіксувати найтонші нюанси сердечних реакцій ліричного героя на внутрішні й зовнішні чинники. У ній злито філософію життя, в якому співіснують і змінюються протилежні стани, представлено емоційну наповненість буття ліричного "я", в якому іноді зближені крайні полюси ("В сльозах, як в жемчугах, мій сміх"). У "моментальній фотографії" душі майстерно розкрито психологічний тиск контрастних відчуттів на самоусвідомлення ліричного персонажа:

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня .

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я .

Вже тут присутні центральні в поетичному світі Олеся контрастні мотиви сміху й сліз, журби й радості, ранку й ночі. В інших текстах повніше оформиться ще одна антитеза: неволя — боротьба.

Гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в першій збірці поета, айв усій його творчості. Цікаво, що й сам лірик усвідомлював власне новаторство. В одному з листів до дружини він запитував: "Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлювання всіх переживань душі і розуму? їх нема і мені довелось їх створювати".

Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Одним з чудових свідчень тому є поезія "Чари ночі" (1904), що під рукою талановитого композитора Миколи Лисенка стала улюбленою народною піснею ("Сміються, плачуть солов'ї ."). Рядки цієї поезії сповнені живими людськими почуттями, емоційною зворушливістю, пісенною мелодійністю. Вона сприймається як гімн юності, коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Прикметною рисою при цьому є відносна простота вираження поетового світовідчування.

Настановою О. Олеся було — залишити "на мент єдиний" "свій сум, думки і горе" та опоетизувати "мову" квітів, зірок, місяця, чарів ночі, вилити на папір їх сокровенну тайну.

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Святковий бенкет весни, коли " уся земля тремтить в палких обіймах ночі, лист квітці рвійно шелестить, траві струмок воркоче", відтінює "летючу мить життя" людини, нагадує, що життя тільки "єдина мить". Проїв не слід сприймати ці рядки як заклик будь-що вирвати свою частку життєвих насолод. "Чари ночі" радше є продовженням прекрасної елегії Л. Глібова "Журба": оскільки "знов молодість не буде", то чи варто марно сумувати, та ще й посеред радісного свята " квіток, кохання, снів і млості" ? Печалить поета скороминущість людського життя на тлі вічної краси та гармонії Всесвіту:

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Це вибух емоцій незвичайної сили, що народились у душі ліричного героя полум'ям кохання.

/ до мене цілий Всесвіт, —

Мати! — Всесвіт усміхавсь, —

кричить він. І віриш йому, і мимоволі поділяєш його радість, і відчуваєш, що Всесвіт усміхається вже й тобі.

Поезія "Чари ночі" — приємно-болісний щем, прекрасне і чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до дивовижного світу в собі і не менш дивовижного світу навколо. Звідси й заклик забути хоч на якийсь момент "сум, думки і горе", влити струмінь власної душі в буйне, "шумляче море" життя природи. Поет напрочуд точно вловлює ритми та мелодії гаїв і полів, музикою дихає у нього кожен образ. Це голос самої української землі, розкішної й лагідної.

Мінливість настрою ліричного героя, мотиви глибоких душевних борінь, контрасти життя, для яких поет знайшов блискуче-точну формулу. "З журбою радість обнялась", притаманні більшості поезій Олеся. Збірка відбила "вище розуміння мистецтва" й "вищу любов до народу", задушевність лірики молодого поета-ідеаліста, мінливість настроїв його ліричного героя, співучих швидкозмінному життю, С. Єфремов наголошував, що своїми віршами "Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення ".

Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння ("Айстри", "Єсть дивні лілеї, що вранці родившись", "Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть" та ін.). Саме цей "єдиний раз" квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: "Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз". Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає "ніжність" і "жаль", що все це здійснюється в пошуках тієї "ніжності", відсутність якої скрушно переживається. У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом.

Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм – розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви – пташки, квіти – або ж назви, що встигли стати штампами–солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу "Щороку" (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.

Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів – М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла . зітхнули трави"), К. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"), С. Людкевича ("Тайна") та ін. У драматичних творах Олеся ("По дорозі в Казку", "Трагедія серця", "Над Дніпром", "Ніч на полонині" тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда "По дорозі в Казку", веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму – і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.

***

Коли б я знав, що розлучусь з тобою,

О краю мій, о земленько свята,

Що я, отруєний журбою,