Відповіді на екзамен з укр літ 11клас 3 страница

Білет № 7

1. Історичний шлях нації та доля її провідників за поемою “Мойсей” Івана Франка. Прочитати напам'ять уривок із твору (за вибором учня). ПОЕМА «МОЙСЕЙ» — ВЕРШИНА ТВОРЧОСТІ І. ФРАНКА Слова любові до свого народу І. Франко чи не найкраще виказав у своїй поемі «Мойсей», яку вважають найвищим здобутком творчості поета: Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу. Народився І. Франко 1856 р. у сім'ї сільського коваля на Дрогобиччині. Вчитися почав з шести років. Після дворічного навчання в початковій школі вступив до гімназії (м. Дрогобич), після закінчення якої 1875 р. розпочинає навчання на філософському відділенні Львівського університету. Писати вірші почав ще в гімназії. Перші з них були надруковані в журналі «Друг». Активна громадська позиція І. Франка проявилась у студентські роки. Разом з редакцією журналу «Друг» І. Франка заарештовують 1877 р. за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Просидів у тюрмі майже вісім місяців. Саме тут були написані вірші «Товаришам із тюрми», «Каменярі». Вийшовши на волю, І. Франко бере участь у виданні журналу «Громадський друг», а після його заборони продовжує видання під іншими назвами — «Дзвін», «Молот». 1880 р. І. Франко має наміри переїхати жити в село, але в дорозі його знову заарештовують і після трьохмісячного ув'язнення відправляють у Нагуєвичі під нагляд поліції.

У журналі «Світ», який виходить у Львові (1881— 1882) і одним із редакторів якого був І. Франко, друкується його повість «Борислав сміється». З середини 90-х років Франко видає журнал «Житє і слово», а з 1898 р. — «Літературно-науковий вісник». 1905 р. написано поему «Мойсей». Саме тоді І. Франка обирають членом Празької Академії наук, а 1906 р. Вчена Рада Харківського університету присвоює йому звання доктора російської словесності. Образ біблійного пророка Мойсея з'являється у творчості І. Франка не випадково. У свідомості поета мотив пророчої самозреченості визрів давно. Про це засвідчують збірки його віршів «З вершин і низин», «Мій ізмарагд» та ін. Цікавими є спогади Ганни Франкс Ключко, доньки поета, яка, згадуючи про поїздку батька до Італії, писала: «Надзвичайне враження на тата зробила там відома статуя Мойсея. Він довго вдивлявся в ту горду постать, в це розумне суворе лице, високе, натхненне чоло під кучерями волосся, що, немов два роги, стриміло вгору, — це був провідник народу, поневоленого єгипетськими володарями. Він вивів єврейський народ з неволі і 40 літ блукав з ним по пустелі, учив і картав, і довів його до границі обітованої землі; народ в цю землю ввійшов, та не ввійшов в неї його вождь. Ця історія величного мужа впилася татові в душу і вона інспірувала його до написання величного твору «Мойсей». Тато з поїздки привіз альбоми з малюнками визначних малярів і інші пам'ятки, а також образ із статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком». М. Коцюбинський, відвідавши І. Франка уже під час роботи над поемою, згадував: «У своїй убогій хатині сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті і писав поему "Мойсей" ». А ось що писав сам І. Франко у передмові до одного з видань свого твору: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». А після виходу поеми довго будуть порівнювати Франка з його героєм, віддаючи тим самим шану «найкращому синові України, неустрашимому борцеві і світлому своєму провідникові, який, як Мойсей, 40 літ вів свій народ через пустелю тодішньої безідейності і темряви . Який «сорок літ, мов коваль, клепав серця і сумління» своїх братів, коли не зрозуміли, чим вони є і куди їм прямувати»… (Северина Хабаровська, з книги «Спогади про Івана Франка»). Отже, очевидно, що Мойсей, як провідник народу, борець за свободу і збереження високих духовних цінностей нації, був для Франка психологічно близьким, а біблійна тема осмислювалась і відтворювалась поетом на національному грунті, з урахуванням особливостей історії і психології рідного народу. Поет проводить свого героя тими шляхами сумнівів і сподівань, боротьби з собою і навколишнім світом, які в пошуках істини пройшов сам. За жанром «Мойсей» — ліро-епічна філософська поема. Саме глибоким філософським змістом вона наводить на роздуми про місце окремо взятої людини в житті, про роль кожного народу в історії світової культури. Біблійна основа поеми пов'язана з легендою про пророка Мойсея, який сорок років, незважаючи на складнощі і долаючи всілякі перешкоди, муки і страждання, вів єврейський народ до землі обітованої. Хоча й з чималими труднощами, але Мойсею вдавалось упродовж цього часу підтримувати в народі ентузіазм у пошуках цієї землі. Але люди так довго йшли, що стомилися вірити й чекати, часто ошукані у своїх сподіваннях. Вони збайдужіли і стали ледачими. Задоволення сьогоденних потреб для них стає жаданішим, ніж здійснення мрії про волю, що потребує тяжкої, тривалої праці і терпіння. Підбурювані Датаном і Авіроном, люди перестають вірити пророку, дорікаючи йому за своє нужденне існування.Слова Мойсея про те, що обітований край близько (вони вже тоді наблизилися до заповітної Палестини), не знаходить відгуку серед ізраїльтян: Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Мойсей розуміє, що в народі говорить рабська психологія, бо за довгі роки неволі його народ втратив почуття відповідальності і національної гідності. Пророк не виконує вимог Єгови знищити всіх євреїв з рабськими переконаннями. Він терпляче зносить усі образи, залишаючись вірним узятому на себе обов'язку. Мойсеїв намір вивести людей з пустелі до землі обітованої Датан називає «безумством». Мойсей не висуває ніяких аргументів, щоб переконати людей у послідовності своїх дій, у вірності обраного шляху. Він тільки говорить про те, що його дії — то «Божий наказ». Але люди вже не слухають пророка. Слова Датана здаються їм переконливішими, бо вони безпосередньо відповідають їхнім сьогоденним потребам про «м'ясо стад їх, і масло, і сир». Тому настає момент, коли слова пророка розбиваються об глуху стіну нерозуміння: І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті». На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про Божий наказ: «Замовчи, ти, помано!» І врешті-решт Мойсея під свист знавіснілої юрби проганяють у пустелю. Страждаючи у вигнанні, Мойсей намагається розібратися у своїх помилках, знайти відповідь на болючі питання свого сумління. Він виходить на розмову з Богом. Але молитва не допомагає пророку, не дає розради роз'ятреній душі. Під впливом «темного демона пустелі» Азазеля, на якийсь час зневірившись у правоті своєї священної справи, у слові Божому і вишій місії Ізраїля, Мойсей був покараний Єговою: А що ти усумнивсь на момент щодо волі моєї. То, побачивши сю вітчизну, сам не вступиш до неї. Тут і кості зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху! Лише після смерті Мойсея люди зрозуміли істинність його дій. Щоб продовжити шлях, вказаний пророком, вони обирають собі нового вождя з народу — конюха Єгошуа — і невдовзі досягають обіцяної пророком землі. Трагізм образу Мойсея в тому, що він помирає напередодні досягнення мети, майже дійшовши до «пречудної долини», але не ступивши на неї. Певне, така доля пророка, як її розумів І. Франко і яку мав сам. Усе життя вболівав він за свій знедолений народ. Сорок років, як і Мойсей, був проводирем його, мріючи про щасливе майбутнє, так і не ^діждавшись його. І так само палко любив поет свою землю, свій народ: О Ізраїлю! Якби ти знав. Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава, В тобі дух мій, будуще моє, І краса і держава ………………………………. Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова. Останні слова Мойсея, звернені до народу, — це пристрасний монолог пророка, не прийнятого своїм народом, у жертву якому він приніс своє життя. Тут, як і в пролозі до поеми, відчувається не тільки біль поета, а і його надія, віра в майбутнє України, її державність. І заради цього не жаль йому нічого, чим було пожертвовано в ім'я цих святих ідеалів — майбутньої свободи і щасливого життя народу. Смерть Мойсея повернула його народові втрачений ідеал. З легковірного натовпу він стає народом, єдиним у своєму прагненні — свобода рідного краю, заповідана предками. І Франко, звертаючись до біблійної теми про Мойсея, неначе закликає український народ теж бути єдиним у цій священній боротьбі, пророкуючи йому перемогу.

2. Трагедія роду й народу в романі "Вершники" Юрія Яновського. Роман великого украïнського письменника-романтика "Вершники" присвячений показу боротьби украïнського народу проти зовнiшньоï i внутрiшньоï контрреволюцiï в роки громадянськоï вiйни в Украïнi. Твiр вiдкривається новелою "Подвiйне коло", яка вiдразу вводить нас у шквал гарячих подiй: "Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв . рубали по чiм попало i топтали конем . i пiдводили високих степовикiв, i летiли ïхнi голови . Висвистували шаблi". I саме тут з найбiльшою силою розкривається трагедiя родини Половцiв, як i трагедiя усього роду украïнського, що потрапляє у смертельне коло вiйни. У степу пiд Компанiï вкою гарячого лiта мiж синами однiєï матерi протягом дня точаться кривавi боï, i Iван Половець загубив трьох своïх братiв - "Одного роду, - сказав Герт, - та не одного з тобою класу". Розповiдь про боротьбу братiв Половцiв переплiтається з розповiддю про ïх батька Мусiя Половця, чорноморського рибалку, який виховував разом з дружиною п'ятеро сирiв, прищеплював ïм одвiчну народну мудрiсть: тому роду не буде переводу, в котрому браття милуються згоду. Але сталося так, що сини пiшли рiзними шляхами, сприйняли рiзнi iдеï та погляди i опинилися у ворожих таборах. Андрiй став офiцером царськоï армiï, Оверко пiшов служити до Петлюри, Панас подався у махновцi, а Iван очолив загiн червоних кiннотникiв. I от рiднi брати в смертнiй битвi один з одним на максимально стиснутому п'ятачку пiвденного степу. Спершу у кривавому двобоï сходяться загiн петлюрiвцiв на чолi з Оверком Половцем i загiн денiкiнцiв пiд командуванням його брата Андрiя. Петлюрiвцi перемагають. Оверко вбиває Андрiя: " .i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстро, i стояли нерухомо вежi степового неба". Та ось здiйнявся в степу смерч, примчав махновський загiн Панаса Половця, i тепер уже гине Оверко вiд руки свого брата-анархiста: "Оверко не зводив очей i не бачив своєï смертi, вона вилетiла з Панасового маузера .". Над закривав леним степом пролив дощ, i ось здалеку замайорiв червоний прапор загону Iвана Половця. Переможений Панас сам накладає на себе руки. Наймолодшого брата Сашка, також анархiста, червоноармiєць Iван милує i вiдпускає: "Бiсовоï душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба , що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Гердт посмiхнувся". Отже, закономiрно, що в цiй боротьбi перемагає "правда бiдних", у яку так вiрив письменник. Своïм романом Юрiй Яновський наштовхує на думку про зв'язок мiж революцiєю, бездушним братовбивством в роки громадянськоï вiйни i масовим нищенням украïнцiв у 20-30-х роках. Автор роману пiдводить нас до висновку не повторювати помилок iсторiï, не допускати найбiльшого лиха - вiйни та братовбивства.

Білет № 8

1. Ідейно-художнє багатство філософської та громадянської лірики Івана Франка. У багатогранній творчій спадщині Івана Франка визначне місце належить його ліриці, що стала найбільшим досягненням українського поетичного слова після Шевченкового «Кобзаря». Значна частина її належить до кращих надбань світової поезії. Лірика поета виросла на ґрунті тяжкого життя й боротьби українського народу за свої соціальні й національні права, її породило подвижницьке духовне життя великого художника слова. «В пісні лиш те живе, що життя дало», — проголосив письменник на початку своєї літературної діяльності, і його полум’яне поетичне слово стало виразником громадсько-політичних ідеалів суспільства. Героєм громадянської лірики Івана Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу із гнобительським існуючим ладом. Класичними зразками політичної лірики є вірші І. Франка «Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Беркут», «На суді», «Viwere memento», «Земле моя, всеплодющая мати» та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, полум’яною вірою у світле майбутнє рідного народу. З таких віршів склалася збірка «З вершин і низин». Вона звучала як голос болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти, з яких видно світло вселюдських ідеалів. Для громадянської лірики І. Франка характерне тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезій збірки наповнюють різні за характером почуття героя. Тут і заклики до боротьби «за добро, щастя й волю всіх», і радість передчуття благодатної бурі в природі й суспільстві, і болючі роздуми над долею поневоленого люду, і мотиви смутку, скорботи, викликані народним горем. Внутрішньою силою, яка об’єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов’язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у програмному вірші «Гімн». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані «тюремні царські мури», ані вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз. Закінчується твір розгорнутим риторичним запитанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно наступить. Вірші І. Франка з циклу «Веснянки» («Гріє сонечко», «Гримить!», «Земле моя, всеплодющая мати», «Viwere memento») творчо переосмислюють жанр народної пісні і підносять ідеї оновлення, віри в людський розум, «братерство всесвітнє». Поет закликає передову інтелігенцію сіяти «думи вольнії», «жадобу братолюбія» («Гріє сонечко…»). Тоді чарівниця-весна обов’язково змінить холодну й сувору зиму. «Тайна дрож пронимає народи», змін чекають мільйони людей, які не хочуть жити по-старому («Гримить!»). Основна думка твору — заклик до боротьби:

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить —

Гримить! Образи хмар і грому тут набирають суспільно-алегоричного змісту. Це провісники революційної бурі, що принесе народові очікувану благодатну пору, оновить людське життя. Про свій кровний зв’язок із народом І. Франко пише у вірші «Земле моя, всеплодющая мати». Нестерпно боляче було дивитися йому на знедолених, темних, безправних людей, не вистачало сил у нерівній боротьбі. Тому він звертається до матінки-землі із синівським проханням:

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені! Пророчим словом поета-патріота є цикл поезій «Україна» із збірки «З вершин і низин», до якого увійшли вірші «Моя любов», «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Ляхам». Ці поезії пройняті ідеєю боротьби за національні та загальнолюдські ідеали. Вони закликають рвати кайдани соціального й національного гноблення. Патріотичні вірші цього циклу забороняла царська цензура. Понад півстоліття не друкувалися вони і за радянських часів. Вірш «Не пора» закликає співвітчизників не бути слугами російських царів і польського панства.

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Нам пора для України жить. Вірш «Сідоглавому», за твердженням літературознавців, був адресований лідерові партії народовців Юліанові Романчуку, який у своїй статті «Смутна поява» звинувачував Франка у відсутності патріотизму. Відповідаючи на це безпідставне звинувачення, Франко вдається до антитези, протиставляючи свою любов до України фальшивій:

Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій — то труд важкий,

Горячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання панування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання. В основі змісту кожної строфи вірша — розуміння патріотизму, два протилежні погляди на історію України. Для лицемірного пана «сідоглавого» історія України — це історія панування князів та гетьманів, для поета-революціонера Франка — це історія страждання рідного народу, його боротьби за кращу долю. І. Я. Франко був твердо переконаний, що кожна людина мусить виконувати свій громадянський обов’язок. І громадянська поезія митця — це своєрідний звіт ліричного героя перед суспільством і власним сумлінням, це заклик народу до боротьби за своє щастя й волю. 2. Характер конфлікту та його художнє втілення в драматургії Миколи Куліша (на прикладі вивченого твору). Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першої («На рыбной ловле») і останньої («Такі») творів були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими. Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру, комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1927) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори К. гостро критикувала офіційна критика. Більшість творів К. були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса. У грудні 1934 драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1935 К. засуджений до 10 років соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. У листопад 1937 К., В. Підмогильний, Ю. Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. від 9.10.1937 були розстріляні в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі т. зв. "Соловецького етапу" у кількості 1111 осіб. До 1997 року дослідники робили припущення, що Соловецький етап був скинути з баржі у Біле море. Проте ця версія спростована карельським «Меморіалом», який знайшов справжнє місце убивства українських класиків, зокрема й М. Куліша Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на ворожі засади п'єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната“. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. 19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що “в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій”, схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником “виявів націоналізму” в драматургії, та як художника, “більшість п'єс якого є відверто націоналістичними й ворожими нам”, і зазначив, що “на них базувалася робота театру “Березіль”, коли ним керував Курбас”[15] . Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського, де його заарештували. Драматурга було звинувачено в участі у “контрреволюційній боротьбистській організації”[16] . Як свідчить О.Юренко, в обвинувачувальному висновку (Київ, 1935) щодо М.Куліша зазначалося, що він “1. Входив до складу боротьбистської контрреволюційної організації, що ставила собі на меті повалення радвлади на Україні. 2. Після розгрому керівної частини організації увійшов до її керівництва. 3. Був одним із організаторів терористичних груп, що готували замах на керівників радянської влади й комуністичної партії .”[17] . Тодішній політичний сленг готував трагічну розв'язку цій блискучій і величній мистецької долі. Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому році життя. За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923–1934) Микола Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Отак загинув Гуска” (1925), “Хулій Хурина” (1926), “Зона” (1926), “Народний Малахій” (1927), “Мина Мазайло” (1928), “Закут” (1929), “Патетична соната” (1929 – 1931), “Вічний бунт” (1932), “Прощай, село” (1933), “Маклена Граса” (1933). До цього вагомого доробку ще треба додати драматичний етюд “Легенда про Леніна” та сцени “Колонії” (обидва твори – 1927). Це драматургічні твори, тексти яких видрукувані й відомі нам. Проте є п'єси, що не дійшли до сьогодення і вважаються втраченими. До них належать “На рыбной ловле” (1913) й “Такі” (1934, вилучена під час арешту[18] ). З Кулішевих творів, що не дійшли до нас, варто виділити й інші – кіносценарій “Парижком” (видрукувано лише окремі фрагменти), низку оповідань (“На край світу”, “Бога зневажив” тощо) та незавершений роман, який перероблювався митцем у кінороман. Варто зауважити, що потяг М.Куліша до прози був якимось магічним. Вже ставши знаменитим драматургом (після вистав “97”, “Народного Малахія”, “Мини Мазайла”), постійно працюючи в галузі драматургії, М.Куліш все одно, немов зачарований, продовжував писати прозу, головним чином оповідання. Думки про прозу бентежили його і в 30-ті роки. Характерним є той факт, що за місяць до арешту (30-го жовтня 1934 року) Микола Куліш писав Іванові Дніпровському, своєму другові: “Тягне мене до спокійної, степової прози. Приїду – почну”.[19] У центрі художнього світу М.Куліша перебуває особистість, точніше – амплітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психологізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, формально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей. Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності. Білет № 9

1. Поетична драма "Зів'яле листя" Івана Франка: історія написання, спектр любовного почуття, образ ліричного героя, особливості поетичної форми. Прочитати напам'ять вірш “Чого являєшся мені .”.

«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.Поетична драма “Зів’яле листя” побачила світ 1896 року. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії - сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що “Зів’яле листя” - це книжка ліричних віршів, “найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”.

Тематика збірки:

Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.

Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.

Зміст збірки:

Збірка складається з трьох частин - «три жмутки».

Пісні:

Поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море» покладено на ноти. Особливо чарівним є романс К. Данькевича на слова поезії "Чого являєшся мені у сні?"

Характеристика збірки:

«Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв», — написав М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко».

У 1896 році вийшла збірка поезій І. Франка, яка ще до цих пір викликає дискусії серед франкознавців. Причиною цих суперечок був сам автор, який до першого видання, тобто 1896 року, надрукував у вигляді передмови щоденника пристрасного закоханого, що пішов з життя через нерозділене кохання. Іван ФРАНКО * * * Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О ні! Являйся, зіронько, мені! Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

***

2. Зображення в прозових творах Миколи Хвильового боротьби добра і зла в душі людини та житті суспільства.

Мико́ла Хвильови́й (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

ПЛАН до твору «Я (Романтика)» Новела «Я (Романтика)» – найсильніший твір у прозовому поросну письменнина.

І. Тематична сутність твору. У цій новелі автор розглядає колізію гуманізму і фанатизму, розкриває суперечності між ідеалом синівської любові і фанатичним служінням згубній доктрині, яка вимагає зречення від усього людяного.

II. Проблематика новели, М. Хвильовий розвінчує фальшиву романтику,-що заступає собою людські цінності, штовхає на злочин, веде до руйнації душ головного героя. Герой твору (єство – «Я») опиняється перед неминучим вибором, зазнає роздвоєння, яке розкривається у повсякчасних спробах самовиправдан-ня. Зіткнення почуттів синівської любові і революційного обов’язку, служіння найдорожчій ідеї обумовлюють трагічну розв’язку. В ім’я примарної «загірної комуни», абстрактного марева «Я» приносить найбільшу жертву – власну матір. Марія – Божа і вселюдська мати – виступає головним гуманістичним символом.

Ш. Своєрідність стилю М. Хвильового. Новелу «Я (Романтика)» вважають рубіжною між ранньою романтичною творчістю Хвильового та його пізнішими викривально-сатиричними творами. Розповідь у новелі ведеться від першої особи, повністю відсутнє пряме авторське втручання. Своєрідністю стилю є внутрішні монологи, акцентування на символічні деталі, які несуть величезні смислові навантаження, допомагають усвідомити життєві принципи письменника.