Відповіді на екзамен з укр літ 11клас 2 страница

Світ "Сонячних кларнетів" сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів . Кларнети - це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння".

У вірші "Гаї шумлять" відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використовує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії.

Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій.

У поезії "Арфами, арфами ." у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги.

Вже у "Сонячних кларнетах" спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.

У поезії "Арфами, арфами .", крім музичних образів, створено розкішний зоровий образ-символ молодої весни. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки. Кожна поезія Тичини зі збірки "Сонячні кларнети" - це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.

Збірка "Сонячні кларнети" завершувалася невеликою поемою "Золотий гомін", яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві "золотим гомоном".

Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки "Сонячні кларнети", які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці "Сонячні кларнети", поет звернувся уже на початку свого творчого шляху.

У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії "Ви знаєте, як липа шелестить .". Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі - символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому- прекрасна чуттєва картина української ночі.

Ви знаєте, як липа шелестить.

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить .

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї .

«Я твій»,— десь чують дідугани.

А солов'ї!

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Білет №4

1 Майстерність Івана Карпенка-Карого як драматурга ( на прикладі комедії « Хазяїн» ). Могутню силу таланту мав видатний український драматург i театральний дiяч Iван Карпович Тобiлевич, широко вiдомий пiд псевдонiмом Карпенко-Карий. "Вiн був одним iз батькiв новочасного українського театру, визначним артистом та при тiм великим драматургом, якому рiвного не має наша лiтература", - писав про нього I. Франко. Повiльною, але твердою ходою, долаючи численнi перешкоди, iшов Карпенко-Карий до мистецьких вершин. Змiстом його життя була театральна, лiтературна i громадсько-полiтична дiяльнiсть. Хочеться вiдзначити дiяльнiсть Карпенка-Карого-драматурга. На театр Карпенко-Карий дивився як на надзвичайно цiнну школу народного виховання, а свою дiяльнiсть у театрi вважав важливою громадською службою. Вiн усвiдомлював, що через служiння мистецтву виступає захисником прав людини, оборонцем iнтересiв пригнобленого народу. Iснуючi на той час театральнi традицiї уже не задовольняли вдумливого глядача i не вiдповiдали завданням театру як культурного i суспiльного явища. До цього часу українська драматургiя часто зводилась до вiдображення сiльського побуту i звичаїв "мужицької" мови i пiдкресленої "простакуватостi" у всьому. Новаторство Івана Карпенка-Карого - драматурга Могутню силу таланту мав видатний український драматург і театральний діяч Іван Карпович Тобілевич, широко відомий під псевдонімом Карпенко-Карий. "Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література", - писав про нього І. Франко. Повільною, але твердою ходою, долаючи численні перешкоди, ішов Карпенко-Карий до мистецьких вершин. Змістом його життя була театральна, літературна і громадсько-політична діяльність. Хочеться відзначити діяльність Карпенка-Карого-драматурга. На театр Карпенко-Карий дивився як на надзвичайно цінну школу народного виховання, а свою діяльність у театрі вважав важливою громадською службою. Він усвідомлював, що через служіння мистецтву виступає захисником прав людини, оборонцем інтересів пригнобленого народу. Існуючі на той час театральні традиції уже не задовольняли вдумливого глядача і не відповідали завданням театру як культурного і суспільного явища. До цього часу українська драматургія часто зводилась до відображення сільського побуту і звичаїв "мужицької" мови і підкресленої "простакуватості" у всьому. Карпенко-Карий, будучи поборником реалізму в театральному мистецтві, вболівав, що у театрі на той час ще не з'явились п'єси, які б змалювали дійсність з її недоліками. Театр вимагав нового репертуару. Карпенко-Карий ламає застарілі традиції етнічно-побутового театру. Він намагається зрозуміти причини "голоду, вбожества, темряви", розв'язати складні питання громадського, соціального та економічного життя. Із завзяттям Карпенко-Карий почав боротися за реалізм в українській драматургії, за те, щоб п'єси стали відображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями. У своїй творчості він розкрив найістотніші соціальні явища, що відбувалися в пореформеному українському селі, нещадно висміював сваволю глитаїв та продажність місцевої адміністрації. Українське село в сірому, буденному вбранні, хижацька гонитва різних глитаїв за збагаченням, за грішми, землею, безоглядний визиск людської праці, темне царство насилля, експлуатації, самолюбство - ось улюблені теми драми та комедії І. Карпенка-Карого. Драматург створив галерею образів сільських визискувачів, які мету свого життя бачать у тому, щоб, як каже Терентій Пузир з комедії "Хазяїн", "йти за баришем наосліп, штурмом, крушити наліво і направо, плювати на все і знать не хотіли людського поговору". У царстві наживи "всі рвуть, де тільки можна зірвать", торгують людською гідністю, честю, сумлінням, коханням. "Аби бариш, то все можна". Він створив ряд безсмертних комедій, які "сатирою страшною" таврували визискувачів, шахраїв, деморалізованих чиновників. Новаторство Карпенка-Карого полягає в тому, що він, на відміну від своїх попередників та сучасників, поставив на першому плані суспільно-психологічну характеристику провідних персонажів і з великою правдою розкрив ідейний задум своїх творів. Він ніколи не будував сюжетів своїх п'єс на поодиноких фактах, що не мали соціальної цінності. П'єси Карпенка-Карого висміюють ті пережитки дрібновласницької психології, які заважають іти вперед. Івана Карпенка-Карого по праву називають творцем соціальної драми. Карпенко-Карий, будучи поборником реалiзму в театральному мистецтвi, вболiвав, що у театрi на той час ще не з'явились п'єси, якi б змалювали дiйснiсть з її недолiками. Театр вимагав нового репертуару. Карпенко-Карий ламає застарiлi традицiї етнiчно-побутового театру. Вiн намагається зрозумiти причини "голоду, вбожества, темряви", розв'язати складнi питання громадського, соцiального та економiчного життя. Iз завзяттям Карпенко-Карий почав боротися за реалiзм в українськiй драматургiї, за те, щоб п'єси стали вiдображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями. У своїй творчостi вiн розкрив найiстотнiшi соцiальнi явища, що вiдбувалися в пореформеному українському селi, нещадно висмiював сваволю глитаїв та продажнiсть мiсцевої адмiнiстрацiї. Українське село в сiрому, буденному вбраннi, хижацька гонитва рiзних глитаїв за збагаченням, за грiшми, землею, безоглядний визиск людської працi, темне царство насилля, експлуатацiї, самолюбство - ось улюбленi теми драми та комедiї I. Карпенка-Карого. Драматург створив галерею образiв сiльських визискувачiв, якi мету свого життя бачать у тому, щоб, як каже Терентiй Пузир з комедiї "Хазяїн", "йти за баришем наослiп, штурмом, крушити налiво i направо, плювати на все i знать не хотiли людського поговору". У царствi наживи "всi рвуть, де тiльки можна зiрвать", торгують людською гiднiстю, честю, сумлiнням, коханням. "Аби бариш, то все можна". Вiн створив ряд безсмертних комедiй, якi "сатирою страшною" таврували визискувачiв, шахраїв, деморалiзованих чиновникiв. Новаторство Карпенка-Карого полягає в тому, що вiн, на вiдмiну вiд своїх попередникiв та сучасникiв, поставив на першому планi суспiльно-психологiчну характеристику провiдних персонажiв i з великою правдою розкрив iдейний задум своїх творiв. Вiн нiколи не будував сюжетiв своїх п'єс на поодиноких фактах, що не мали соцiальної цiнностi. П'єси Карпенка-Карого висмiюють тi пережитки дрiбновласницької психологiї, якi заважають iти вперед. Iвана Карпенка-Карого по праву називають творцем соцiальної драми.

2. Цінності людського буття в поезії Максима Рильського. Любов — це корінь життя. Скільки ніжних слів придумано людьми, щоб висловити свою любов до матері, до нареченої. Вірне кохання допомагає перенести всі труднощі в житті. Багато своїх кращих творів присвятили темі кохання і вірності видатні українські поети Максим Рильський та Володимир Сосюра. Справжньою перлиною любовної лірики є поезія Максима Рильського „Яблука доспіли". Цей вірш про прекрасне пристрасне кохання. Не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохало серце ще в юності. Адже буває кохання на все життя, але інколи трапляється так, що це почуття швидко минає. У вірші йдеться про красу, душевну повноту, гармонію людських почуттів, про мужність юних сердець. Ліричний герой прощається, і може назавжди, зі своєю коханою. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, проте жодного слова докору не вимовляють уста: Вміє розставатись той, хто вмів любить. Найголовніше — зберегти людську гідність, вдячність у серці за хвилини радості й щастя, які закохані дарували одне одному. А яким теплом любові віє від поетичного твору "Шо-пен"! Слухаю Шопена . Виникає манливе видіння, яке можна повністю зрозуміти, якщо знаєш історію нещасного кохання Фрідеріка Шопена до французької письменниці Жорж Санд. У нашій уяві виникає образ справжнього великого кохання, яке важко утримати в руках. Поезія передає багатство почуттів, що швидко змінюються, хвилювання, яке переживає ліричний герой, захоплений чарівними звуками. Але все ж таки переважає оптимістичний настрій, бо поет щиро захоплюється творчістю сина польської землі, чарівника музики Шопена. Одним із кращих віршів інтимної лірики Володимира Сосюри є вірш "Так ніхто не кохав". Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання . Почуття кохання пробуджує в людині все найкраще, приносить радість і щастя, надає сил і наснаги. Ліричний герой готовий здійснити нечуваний подвиг для коханої, він може навіть зірвати з неба "Оріон золотий". Своє перше кохання згадує поет у вірші "Коли потяг у даль загуркоче ." У спогадах ліричного героя пропливають яскраві картини його тривожної юності. Доля розлучає закоханих. Юнак іде боротися з ворогами народу, залишаючи дівчину. їхнє подальше життя йде різними шляхами, і тільки іноді гуркіт далекого поїзда нагадує їм про дні далекої молодості. Згадуючи свою колишню кохану, поет пише: Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голуби Ніжний лірик опоетизовує справжнє почуття кохання, яке облагороджує людину, прикрашає її життя. Перечитуючи рядки Максима Рильського та Володимира Сосюри, розумієш, що щастя без кохання неможливе. Тож треба свято берегти найдорожчі людські почуття дружби і кохання. Рильський уславлював людину творчу, активну, людину найширших духовних запитів, яка прагне культури справжньої, не показної, і з цього погляду його поезія теж багато що може сказати сучасникам, зокрема нашій молоді. Адже дослідниками помічено, що в нашу технізовану епоху часом і в сферу мистецьку починає вдиратися споживацтво, примітив, тобто коли в книжках, у театрі чи на екрані декотрі шукають лише розваг і розваг, життя по-міщанськи спрощеного, яке не вимагало б зусиль думки й серйозного співпереживання, хоча ж для людини мислячої література й мистецтво завжди були й будуть джерелом духовності, світом значних ідей, сильних пристрастей, де відбувається активний пошук глибинних істин буття, шляхів формування майбутньої, більш досконалої, справді гармонійної особистості.

Білет № 5

1. Багатогранність діяльності Михайла Старицького, її значення для розвитку української культури. Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»). Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя. Я забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос і коси, Твої коси сумні цілувать. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі. Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй». Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити. Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте». Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря: І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!» Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.

2. Мотиви й образи інтимної лірики Володимира Сосюри. ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА 1898 (6.01) — 1965 (8.01) Володимир Миколайович Сосюра — видатний лірик нашої епохи, автор понад 80 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками високої громадянської й інтимної лірики, образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. Любов до рідного донецького краю стала провідним мотивом його поетичної творчості. З синівською відданістю він признавався в одному із своїх віршів: Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»). Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя. Я забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос і коси, Твої коси сумні цілувать. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі. Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй». Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити. Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте». Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря: І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!» Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.

Білет №6

1. Іван Франко як письменник, громадський діяч, перекладач і вчений. Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчує Чернівецький університет. У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Помер І.Франко 28 травня 1916 року. Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям. З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» В.Ганки. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев’яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові». Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п’яниці» і не варті уваги Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук.

2. Образ України в поезії "Любіть Україну" Володимира Сосюри. Прочитати вірш напам'ять. “ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ” Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і Володимир Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, у середніх і вищих навчальних закладах . І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш “Любіть Україну” (1944). .І раптом — наче виляск нагая — стаття в “Правде” “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, опублікована 2 липня 1951 року. Анонімні автори (чи автор?) мов ножа загнали поетові в спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — “Любіть Україну”. Яких тільки “гріхів” не звалено на поета: він і правду життя спотворив, і хто-зна яку Україну оспівує, і що “під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору”, і що вірш “Любіть Україну” — “ідейно-порочний твір”, бо “викликає почуття розчарування і протесту” . Центральні, республіканські, обласні, міські газети всього колишнього СРСР передрукували статтю з “Прав-дьі”. А далі — численні засідання, збори, пленуми, сотні ораторів, статті-“відгуки” в газетах, лемент по радіо — і всі одностайно громили “Любіть Україну”, доскіпувалися до кожного поетового твору, де хоча б згадувалося слово “Україна”, і не тільки в книжках Сосюри,— хвиля розгромна прокотилася й по інших письменниках. Що ж було головною причиною такого страшенного переполоху? Письменник Віталій Коваль розмірковує: “Командній лізі Сталіна — Берії — Кагановича потрібно було вбити в людях саме патріотичне почуття, дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю. Те почуття, що особливо пробудилося в народі в роки війни, коли люди йшли на смерть за Батьківщину, коли сам Сталін закликав на допомогу дух великих предків, коли з воєнних плакатів кликав до помсти гнівний Шевченко . Тепер ці почуття треба було вбити. Вбити всюди і скрізь, щоб народ перестав любити Росію, Україну, Білорусію, Грузію, Литву, Казахстан . Тому й став жертвою вірш “Любіть Україну” ". Що ж являє собою твір В. Сосюри? “Любіть Україну” — це сердечне слово поета-патріота, мовлене в радісну годину визволення української землі, коли після окупації засяяло сонце волі: Написаний року 1944, вірш уперше був опублікований у “Київській правді” та “Літературній газета” (тепер “Літературна Україна”). Пізніше багато разів передруковувався, перекладався іншими мовами, 1949 року вміщений у збірці “Щоб сади шуміли”, яку було відзначено Державною премією першого ступеня. В. Сосюра створив ліричний образ “вишневої України”, причому для “ліплення” його поет користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Послухаймо, як сердечко, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості жить, любіть у годину негоди! Ми бачимо її “в світі єдину, одну”, в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в степах під мирними голубими небесами. В.Сосюра синівською любов'ю любить рідний край, свою Україну. Вірш "Любіть Україну" — це поетична сповідь, сповнена "щирості, душевної відвертості". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор натхненно висловлює свою велику любов до Батьківщини: Між братніх народів, мов садом рясним, Сіяє вона над віками. Любіть Україну всім серцем своїм І всіми своїми ділами. "Любіть Україну": Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами… Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно-карі… Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в кривеньких тинах, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі… Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, у хмарах отих пурпурових, в огні канонад, що на захід женуть чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину… Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну! Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину… Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну. Любіть у труді, у коханні, в бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою, і вічні ми будемо з нею!