При всіх переломах грубе осьове навантаження на хребет і визначення обсягу руху, особливо у вертикальному положенні потерпілого, неприпустимі.

Остаточний діагноз встановлюють при рентгенологічному дослідженні.

Типові наслідки нераціонального фізичного навантаження в області хребта, обумовлені особливостями видів спорту та методикою тренування, зустрічаються у гімнастів, гребців, стрибунів у воду, акробатів і гірськолижників, а також спортсменів інтенсивного силового тренування (важка атлетика).

Характер і строки лікування залежать від форми, локалізації та ступеня ушкодження хребта, причому варто дотримуватися основних принципів: раннього усунення зсуву, надійної фіксації та функціонального лікування.

Ушкодження грудної клітки діляться на два види: а) закриті травми грудної клітки без ушкодження та з ушкодженням внутрішніх органів; б) поранення непроникаючі, що ушкоджують тільки грудну стінку, і проникаючі у грудну порожнину. Серед спортивних ушкоджень грудної клітки найбільш часті забиті місця та переломи окремих ребер від удару, падіння або зіткнення. Ці травми зустрічаються переважно в таких видах спорту, як боротьба, вело- і мотоспорт, верхова їзда, санний спорт, швидкісний спуск на лижах, футбол.

Забиті місця грудної клітки можуть обмежуватися ушкодженням м'яких тканин грудної стінки -шкіри, підшкірної клітковини, м'язів, що проявляється хворобливою припухлістю. Хворобливість підсилюється при тиску на забиту зону, русі, а також глибокому вдиху внаслідок крововиливу в міжреберні м'язи.

Переломи ребер підрозділяються на одиночні й множинні. Одиночні переломи ребер викликають патофізіологічні порушення, головним чином, дихальної функції. Множинні переломи ребер можуть призводити до важких розладів подиху. Частіше спостерігаються переломи ребер від IV до VII як менш захищених. Верхні ребра покриті товстим шаром м'язів і кістками плечового поясу, а нижні мають більшу еластичність завдяки значній довжині їхньої хрящової частини. При прямому механізмі ушкодження на ділянці травмування механічною силою ребро або кілька ребер прогинаються усередину - убік грудної порожнини. При цьому часто спостерігаються розрив плеври та ушкодження легенів. При непрямому механізмі ушкодження ребер грудна клітка деформується уся, а ребра ушкоджуються із двох сторін від прямого впливу сили. При такому впливі на грудну клітку відбуваються множинні переломи ребер.

Переломи грудини можливі як при прямій травмі, так і при непрямій - внаслідок розтягання м'язів (наприклад, у гімнастиці). Ці переломи відносять до ушкоджень від неправильного навантаження в області грудинно-реберного зчленування. У всіх випадках мова йде про тендопатії (у місці прикріплення) в початкових відділах м'язів грудної клітки й живота. Причиною цих тендопатій є перевищення індивідуально припустимого фізичного навантаження на початку тренувань (наприклад, у гімнастиці, при піднятті штанги). Різкий рух тулубом також може викликати подібне ушкодження (наприклад, при швидкісному спуску на лижах, у тенісі). Клінічний перебіг і тяжкість травми залежать від того, чи є вона ізольованим або сполученим ушкодженням. З клінічних ознак ізольованих закритих ушкоджень відзначають біль в місці ушкодження, виражені розлади подиху і серцевої діяльності, нерідко розвивається картина шоку.

Діагноз закритих ізольованих ушкоджень грудної клітки може бути поставлений тільки після всебічного клінічного обстеження, що виключає ушкодження внутрішніх органів, і рентгенологічного підтвердження. Головне його завдання - з'ясувати стан ребер, грудини та хребта, виключити або встановити ушкодження внутрішніх органів.

Ушкодження черевної порожнини.Закриті ушкодження черевної порожнини виникають в результаті впливу так званої тупої травми (удар у живіт, падіння, здавлення тулуба). Характер і тяжкість закритої травми черевної порожнини пов'язані з силою удару. При цьому ушкодження можуть обмежуватися тільки черевною стінкою (розрив м'язів, апоневрозу, кровоносних судин) або захопити органи черевної порожнини й зачеревного простору.

Клінічна картина має наступні особливості. При закритих ушкодженнях дефекту шкіри черевної стінки немає. У випадках ушкодження порожніх органів із влученням їхнього вмісту у вільну черевну порожнину виникає болючий синдром, напруга м'язів черевної стінки та позитивні симптоми подразнення очеревини (наявність внутрішньочеревної кровотечі може нівелювати болючий синдром). При розривах селезінки часто виникає внутрішньочеревна кровотеча, що проявляється слабкістю, блідістю шкірних покривів, тахікардією, зниженням артеріального тиску, напругою м'язів черевної стінки.

Ушкодження черевної стінки проявляються локалізованим болем, напругою м'язів черевного преса. Наведений симптомокомплекс при значних забитих місцях черевної стінки іноді симулює ушкодження внутрішніх органів. Відсутність спраги, частішання пульсу, падіння артеріального тиску, сухості язика й наявність перистальтики при відсутності симптомів подразнення очеревини дозволяють при систематичному спостереженні виключити ушкодження внутрішніх органів живота.

Особливе місце займають зачеревні ушкодження, що супроводжуються масивними крововиливами в зачеревний простір. Клінічна картина зачеревної гематоми відповідає клінічному прояву ушкоджень органів черевної порожнини.

Комп'ютерна томографія - найбільш інформативний метод для діагностики ушкоджень черевної порожнини. Дуже інформативна також екстрена лапароскопія, що уточнює локалізацію та характер ушкодження. При збереженні сумнівів щодо ушкодження органів черевної порожнини показана діагностична лапаротомія.

Тема 6. Захворювання опорно-рухового апарату (захворювання м’язового та сухожильно-зв'язувального апарату)(самостійна робота студентів – 12 год)

Захворювання м’язового апарату: міофасціальний болючий синдром, фіброміалгія, м'язова перенапруга. Захворювання сухожильно-зв'язувального апарату: тендоперіостопатія, паратеноніт, тендовагініт, тендініт.

Література [1-3,7,8,13]

Міофасціальний болючий синдром досить точно вказує на локалізацію патологічного вогнища (м'яз або його фасція) і виявляє наявність у ньому трігерних крапок.

Міофасціальна трігерна крапка (ТК) являє собою гіперподразнену область в ущільненому або тугому тяжі кістякової мускулатури та локалізовану в м'язовій тканині й/або в її фасції. При натисканні ця крапка хвороблива й може відображати в певні ділянки тіла біль і вегетативні прояви. Розрізняють активні й латентні  ТК:

• активні ТК викликають при пальпації або рухах болючі відчуття;

• латентні ТК не викликають біль, але можуть бути причиною обмеженості рухів і слабкості ураженого м'яза. Латентна ТК може зберігатися протягом багатьох років після травми, періодично викликаючи гострі напади болю при незначному перерозтягненні, перевантаженні або переохолодженні м'яза.

У нормі м'язи не містять ТК, у них немає ущільнених тяжів, вони не хворобливі при пальпації, не дають судорожних реакцій і не відображають біль при натисканні.

Для діагностування активної ТК необхідно з'ясувати наступне:

• історію виникнення болю - чи з'явився він раптово після надмірного фізичного навантаження або біль поступово посилювався при щоденному фізичному навантаженні;

• характер розподілу болю, відображеного від міофасціальних ТК;

• наявність слабкості ураженого м'яза й ступеня обмеженості руху, що вимагає його розтягання;

• наявність щільного тяжа при пальпації в ураженому м'язі;

• наявність гострої, локальної хворобливості при натисканні пальцем на ущільнені м'язові волокна;

• наявність локальної судорожної відповіді, викликаної «щипковою» пальпацією або проколюванням голкою хворобливої крапки;

• усування симптомів при спеціальному лікуванні уражених м'язів.

При диференціальній діагностиці виділяють три основні категорії захворювань кістякової мускулатури, які мають подібні прояви із синдромом міофасціальних ТК. До них відносяться міопатії, артрити та локальні запалення тканин кістякової мускулатури (тендиніт, бурсіт).

Для міопатій характерною є хвороблива слабкість проксимальних м'язів. При міофасціальних ТК пацієнти скаржаться в основному на біль. Біль, відображений від міофасціальних ТК у суглоби, може імітувати біль при остеоартриті.

Оскільки міофасціальні ТК відображають біль і хворобливість в області, де розташовані зв'язування й суглобні сумки, їх часто помилково відносять до проявів тендиніту або бурсіту. Відмітною ознакою останніх є локальні ознаки запалення.

Фіброміалгія.Синдром фіброміалгії - складний хронічний стан, що проявляється надзначним болем, утомою та іншими різноманітними клінічними ознаками. Оскільки фіброміалгія не характеризується зовні значимими ознаками, її іноді називають невидимою нездатністю або загальною дратівливістю.

Для діагностики фіброміалгії можна використовувати критерії, які розроблені Американською колегією ревматологів: 1) в анамнезі — біль і відчуття утоми в м'язах, що тривають більше 3 місяців; 2) біль у правій та лівій половинах тулуба; 3) біль при пальпації принаймні в 11 з наступних крапок (кожну сторону вважати окремо):

- у місці прикріплення потиличних м'язів;

- у місці прикріплення надостного м'яза вище ості лопатки;

- у середній частині верхнього краю трапецієподібного м'яза;

- у місці II реберно-хрящового зчленування;

- на 2 см дистальніше від латерального надмищелку плеча;     

- у верхньому зовнішньому квадранті сідниці по передньому краю м'яза;

- кзаду від виступу великого вертіла;

- в області колінного суглоба, трохи проксимальніше від нього.

Додатковими симптомами й типовими ознаками можуть бути також залежність клінічних проявів від кліматичних умов, порушення сну, підвищена стомлюваність, головний біль, синдром роздратованої кишки та суб'єктивне відчуття набряклості, оніміння м'язів. Виразність симптоматики може змінюватися залежно від рівня психоемоційних ситуацій (передстартовий стан, стрес та ін.).

Лікування полягає в необхідності розробки індивідуальних програм тренувань; при болючих відчуттях — призначають медикаментозне лікування, елементи мануальної терапії (розтягання м'язів), фізичні вправи, спрямовані на релаксацію м'язів (у залі й у басейні), масаж (крапковий і сегментарно-рефлекторний).

М'язова перенапруга. Гострий м'язовий або нервово-м'язовий спазм виникає в момент швидкого різкого руху. Раптово виникає судорожне скорочення окремих м'язових пучків, що супроводжується гострим локальним болем. Скорочення поступово слабшає, біль з гострого переходить у тупий, знову загострюючись при спробах зробити рух (біг, стрибки та ін.). Розслаблення скороченого м'яза утруднене або неможливо. При систематичних перенапругах м'язовий спазм може повторюватися багаторазово.

При розвитку м'язового спазму тренування або участь у змаганнях варто припинити. Профілактика полягає в правильному проведенні тренувань, виключенні перевантажень, перевтоми, переохолодження окремих груп м'язів, використанні повноцінної розминки й терапевтичних заходів, що забезпечують прискорення відновлювальних процесів у м'язах після тренувань, повноцінному харчуванні та ін.

Міалгія - наслідок як однократних, так і систематичних перенапруг. Вона характеризується болями в окремих групах м'язів та локалізується в м'язах, що несуть основне навантаження при тому або іншому виді спорту. Сприяють розвитку міалгій стислість інтервалів між тренуваннями, відсутність засобів, що сприяють ліквідації стомлення, сполучення перенапруги з охолодженням.

Міофіброз — дегенеративний процес, що хронічно протікає, властивий м'язовій тканині, що характеризується переродженням окремих міофібріл. У м'язах при цьому знижується еластичність, утруднені активне розслаблення й обмеження рухів у суглобах кінцівок. Міофіброз нерідко ускладнюється надривами й розривами м'язів.

Невроміозити являють собою сполучені захворювання м'язів та периферичних нервів і характеризуються хронічним перебігом з періодичним загостренням. У м'язовій тканині розвиваються дистрофічні процеси. Найчастіше невроміозити у спортсменів розвиваються при сполученні тривалих фізичних перенапруг з охолодженням. Виділяють умовно три стадії захворювання. У першій стадії відзначається підвищена стомлюваність і важкість в кінцівках. У другій стадії з'являються мимовільні болі, біль при рухах і хворобливість м'язів при пальпації. У цей період у м'язах і періневрії починають розвиватися дистрофічні зміни. У третій стадії всі симптоми різко виражені, м'язи стають в'ялими, гіпотрофічними.

Оссіфікуючий міозит— часткове окостеніння м'яза на місці крововиливу, що розвився після ушкодження. Крововилив може бути обмежений невеликою ділянкою тканин, або кров, що вилилася, просочує м'язи травмованої області й сполучні прошарки між пучками м'язових волокон. Обмежена травматична оссіфікація м'язів виявляється не раніше 3-4 тиж. після ушкодження й може досягати свого повного розвитку протягом 2-х місяців або пізніше.

При перших ознаках або навіть припущеннях про розвиток цього захворювання тренування повинні бути негайно припинені. Необхідний спокій кінцівки протягом 2-3 тижнів, фізіотерапевтичні процедури й ЛФК.

Захворювання сухожильно-зв'язувального апарату.До основних захворювань сухожильно-зв'язувального апарату у спортсменів варто віднести наступні.

Тендоперіостеопатія. Виникає як результат перенапруги місць уплітання сухожильних волокон в окістя або кістку. У цьому випадку розвивається процес місцевого порушення мікроциркуляції і як наслідок - порушення окислювально-відновних реакцій, метаболізму тканин, утворення патологічних тканин зі зниженими функціональними можливостями. За локалізацією патологічного процесу виділяють: а) тендоперіостопатії верхнього і нижнього полюсів надколінка; б) п'яткового бугра; в) надмищелків плечової кістки; г) лонного зчленування; д) сідничного бугра; е) великого і малого вертілів стегнової кістки. Тендоперіостопатії можуть протікати з порушенням і без порушення функції суглоба.

Паратеноніт- захворювання сухожильної піхви, що розвивається в результаті незначних, але багаторазово повторюваних мікротравм або перенапруги паратенона. Найчастіше у спортсменів спостерігається поразка п'яткового сухожилля, сухожиль стопи, рідше - сухожилля довгої голівки двоголового м'яза плеча.

Тендовагініт - захворювання сухожильних піхв. При тривалих тренувальних навантаженнях відбувається травматизація синовіальних оболонок, що вистилають внутрішню поверхню сухожильних піхв, і поява в них мікрокрововиливів, а надалі - набряку й асептичного запалення. При цьому сухожилля здавлюється, різко утрудняється його переміщення стосовно піхви.

Гострий тендовагініт може протікати як крепитуючий, часто сполучається із крепитуючим паратенонітом. Хронічні тендовагініти можуть здобувати стенозуючий характер.

Тендиніт - захворювання сухожилля внаслідок тривалої хронічної перенапруги, що супроводжується розвитком дегенеративних змін і надривами в ньому. При тендиніті різко знижується міцність сухожилля й виникає небезпека його надривів та розривів.

Ефективними профілактичними заходами для попередження цих захворювань є спільний лікарсько-педагогічний контроль, регулярні огляди спортсменів до і після тренувальних занять або виступів на змаганнях, огляд місць тренувань, дотримання поступовості підвищення фізичних навантажень і регулярності тренувальних занять, звільнення від тренувань і змагань спортсменів, що перебувають у хворобливому стані.

Тема 7. Захворювання опорно-рухового апарату (захворювання окістя, суглобів та хребта) (самостійна робота студентів – 12 год)

Захворювання окістя: періостози перенапруги, періостити. Захворювання суглобів верхніх та нижніх кінцівок. Захворювання хребта: спондилоліз, спондилоартропатія, остеохондроз хребта (дегенеративно-дистрофічний процес хребта), вертебральні синдроми.

Література [1,2,13]

Захворювання окістя.До основних захворювань окістя варто віднести періостози перенапруги й періостити.

Періостози перенапруги - підгостре або асептичне хронічне запалення окістя із частковим залученням у процес кортикального шару кістки в місцях прикріплення до неї м'язів, сухожиль і зв'язувань. Періостози розвиваються під впливом систематично повторюваних різких, чинених з великою силою й граничних за обсягом рухів. При цьому виникають надриви й розриви окремих колагенових волокон, а також мікрокрововиливи в окістя та у прилягаючу до нього зону кортикального шару кістки. Суть патологічного процесу полягає в розвитку асептичного запалення в місцях прикріплення м'язів. Якщо тренування триває, запальні зміни поширюються на окістя, що прилягає до місця прикріплення м'язів, і захворювання здобуває хронічний перебіг.

Основна ознака періостозу - короткочасні болі певної локалізації, що виникають у момент виконання надмірних рухів. При багаторазовому повторенні рухів біль може ставати менш інтенсивним, а в ході наступного тренування - зникати. Незначна хворобливість виявляється не тільки при різких рухах і при рухах з опором (рука лікаря), але й при натисканні в місцях прикріплення сухожиль і власне м'язів.

Найбільш часто періостози перенапруги спостерігаються на гомілковій кістці; рентгенологічно виявляються періостальні нашарування.

Періостити у спортсменів можуть також з'явитися внаслідок багаторазових впливів, які травмують окістя та обумовлені технікою спортивних рухів. Вони особливо легко формуються в тих ділянках опорно-рухового апарату, де відсутній або мало виражений м'язовий покрив і недостатній шар підшкірної клітковини. Такими ділянками є передньовнутрішня поверхня великогомілкової кістки, зовнішня поверхня грудини, тильна поверхня кисті та стопи й підошовна поверхня п'яткової кістки.

Повторні забиті місця передньої поверхні гомілки відбуваються найчастіше при ударах об перешкоду при бар'єрному бігу, об гімнастичні снаряди (поперечина, колода та ін.), в ігрових видах спорту (футбол, гандбол, баскетбол та ін.). Забиті місця грудини відзначаються в момент узяття грифа штанги на груди й, рідше, при гімнастичних вправах на поперечині. Багаторазові забиті місця тильної поверхні кисті характерні для фехтування й боксу; забиті місця п'яти типові при стрибках у довжину, потрійному стрибку.

Травматичний періостит може спостерігатися також в області остистих відростків поперекових хребців у стрибунів у воду, у гімнастів, штангістів і борців. Ці періостити є наслідком різких перерозгинань тулуба й шийного відділу хребта, при виконанні «моста» (боротьба), акробатичних вправ (гімнастика, акробатика, стрибки у воду). Остисті відростки при цьому русі компремують один одного і тим самим травмують покриваюче їхнє окістя. Надалі розвивається періостит.

Медикаментозне і фізіотерапевтичне лікування без припинення тренувальних навантажень призводить лише до тимчасового незначного поліпшення з наступним загостренням та обумовлює перехід у хронічну форму. Тренування й виступи на змаганнях при цих захворюваннях повинні бути заборонені.

З метою профілактики періостозів перенапруги й періоститів, крім загальнопрофілактичних заходів, необхідно проводити й специфічну профілактику: варто одягати захисні щитки на гомілки (ігрові види спорту, наприклад, футбол); необхідне взуття з досить товстою підошвою, що амортизує поштовхи, а також еластичні устілки й спеціальні прокладки під п'яту (при заняттях стрибками, бігом і фехтуванням); при заняттях зі штангою необхідно носити спеціальний амортизатор - подушечки на область верхнього відділу грудини та ін.