Перелік дисциплін, які необхідні для вивчення дисципліни, та дисциплін, які будуть забезпечуватися цією дисципліною.

Методичні вказівки ДЛЯ САМОСТІЙНОГО

Вивчення дисципліни

“Профілактика спортивного травматизму”

 (для бакалаврів спеціальностей

“Фізичне виховання”, “Фізична реабілітація”)

Запоріжжя – 2010

Підготовленокандидатом медичних наук В. В. Фетісовою

Затверджено на засіданні кафедри фізичної реабілітації і рекреації

(протокол № ______ від __________________ 2010 р.)

Фетісова В. В. Методичні вказівки для самостійного вивчення дисципліни “Профілактика спортивного травматизму” (для бакалаврів спеціальностей “Фізичне виховання”, “Фізична реабілітація”). – З.: ЗНТУ, 2010. – 54 с.

Методичні вказівки для самостійного вивчення дисципліни містить пояснювальну записку, навчально-тематичний план, програмний матеріал до вивчення дисципліни “Профілактика спортивного травматизму”, вказівки до самостійного вивчення матеріалу та виконання контрольної роботи, теми для контрольних робіт, питання для самоконтролю, а також список рекомендованої літератури.

Запорізький національний технічний університет (ЗНТУ), 2010

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Навчальна дисципліна “Профілактика спортивного травматизму” є базовою для підготовки фахівців факультету управління фізичною культурою, спортом і туризмом. Програма розрахована на студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем “бакалавр” і не мають базової підготовки.

Мета навчального курсу — освоїти найзагальніші положення спортивної травматології, засоби та методи профілактики травматизму серед тих, хто займається фізичною культурою і спортом, особливості травм і захворювань опорно-рухового апарату серед спортсменів окремих видів спорту, методи аналізу та попередження умов, що призводять до травм.

Основою формування знань, умінь і навичок у навчальній дисципліні “Профілактика спортивного травматизму” є лекції, практичні заняття, а також самостійна робота. Під час навчання студенти користуються відповідними методичними матеріалами та списком рекомендованої літератури.

Метою методичних вказівок є допомога студентам-заочникам у їх самостійній роботі з навчальною літературою, в опануванні теоретичних і практичних знань, в раціональному використанні часу на вивчення дисципліни.

Завдання вивчення дисципліни:

Основою формування знань, умінь і навичок у навчальній дисципліні “Профілактика спортивного травматизму” є лекції, практичні заняття, а також самостійна робота.

Під час навчання студенти користуються відповідними методичними матеріалами та списком рекомендованої літератури.

За підсумками вивчення дисципліни студент повинен

ЗНАТИ:

· Структуру спортивного травматизму та механізми травм у спорті;

· Причини виникнення спортивних травм;

· Особливості ушкоджень опорно-рухового апарату при заняттях спортом;

· Основні принципи профілактики травм у спорті;

· Особливості захворювань опорно-рухового апарату;

· Основні підходи до реабілітації спортсменів при ушкодженнях і захворюваннях опорно-рухового апарату;

· Особливості профілактики спортивного травматизму в адаптивній фізичній культурі.

ВМІТИ:

· Визначити симптомокомплекси, які реєструються у спортсменів внаслідок травм та захворювань;

· Надати долікарську допомогу при травмах;

· Розробити індивідуальну реабілітаційну програму для спортсменів з урахуванням точного дозування й корекції фізичних навантажень.

Перелік дисциплін, які необхідні для вивчення дисципліни, та дисциплін, які будуть забезпечуватися цією дисципліною.

Дисципліна “Профілактика спортивного травматизму” пов’язано з вивченням таких базових дисциплін як “Анатомія”, ”Фізіологія”, ”Біохімія”, “Морфологія“, “Гігієна і екологія“, “Теорія фізичної культури і спорту”, а також дисциплін, пов’язаних з лікуванням і реабілітацією хворих. Це допоможе успішно вирішувати питання практичної діяльності майбутніх спеціалістів.

Рекомендації до вивчення:

При вивченні дисципліни “Профілактика спортивного травматизму” студент повинен ознайомитися з навчальною програмою дисципліни, її структурою, формами і методами навчання, видами та методами контролю знань.

Самостійна робота – головний спосіб вивчення дисципліни, органічна частина навчального процесу. Вона допомагає глибоко засвоїти матеріал, закріпити знання, поглибити вміння та навички в пізнавальній діяльності, творчо мислити; виховує організованість і дисциплінованість, активність та ініціативу, настирливість у досягненні мети; сприяє виробленню власних прийомів і методів пізнання, вчить раціонально організовувати та контролювати робочий час.

Результативність самостійної роботи визначається плануванням і організацією, високою культурою розумової праці, навчально-методичним керівництвом з боку викладача. При вивченні дисципліни необхідно ознайомитися з основними розділами, темами, питаннями та рекомендованою літературою. Програма дисципліни є джерелом самоконтролю, особливо при підготовці до заліку.

На кафедрі використовуються різноманітні форми навчальних занять: лекції, практичні заняття, семінари. Основна мета лекцій – зацікавити студентів, пояснити вузлові і проблемні питання, основні поняття, закономірності, тенденції. Лекції дають основні спрямування у вивченні дисципліни з врахуванням останніх досягнень науки. Вони є установкою для подальшої самостійної роботи студентів з літературою, довідниками. Слухання і конспектування лекцій – це активне і творче усвідомлення навчального матеріалу, яке мобілізує увагу, виробляє навички письмового викладу матеріалу, сприяє його закріпленню. Найважливіші висновки, положення і визначення можна записувати дослівно, але в цілому зміст лекції необхідно викладати своїми словами. Самостійне формулювання сприяє глибшому засвоєнню матеріалу. Записи слід вести в окремому зошиті, кожну лекцію починати з нової сторінки, зазначати номер лекції, тему, план, літературу, залишати поля шириною 1/3 аркуша для уточнення, додаткової інформації. Таблиці, схеми, графіки, формули, які використовує викладач, необхідно перенести в зошит. Кожну нову думку записувати з абзацу.

Готуючись до практичного заняття чи семінару, необхідно прочитати лекцію, відредагувати текст, виписати визначення, формули, вивчити матеріал. Активна робота на лекціях, хороший конспект полегшать розуміння та засвоєння матеріалу. Однією з форм самостійної роботи є підготовка до семінарів і практичних занять, завдання яких полягає в тому, щоб закріпити і поглибити знання, навчити творчо працювати з літературою, виробити вміння аналізувати процеси і події, розвивати здатність до самостійних суджень, висловлювати і відстоювати свої погляди, навчити готувати реферати, повідомлення з окремих питань, виступати з ними на заняттях. Студенти в процесі роботи повинні перевіряти свої знання, з’ясувати, чи вірно вони розуміють матеріал, який вивчають. Значні можливості для самостійного усвідомлення теми, аналізу проблемних ситуацій, формування особистого ставлення до обговорюваного питання дають семінари-диспути. Практичні заняття сприяють рішенню пізнавальних завдань, розглядають результати виконання практичних вправ, пов’язаних зі змістом дисципліни.

Готуватись до практичних занять бажано у наступному порядку.

1. Ознайомитися з темою, планом заняття, рекомендованою літературою, прочитати конспект лекції і усвідомити матеріал даної теми.

2. Вивчити навчальний матеріал, підібрати додаткову літературу, газетний матеріал.

3. Скласти план виступу або тези з кожного питання заняття, що дуже важливо для систематизації і засвоєння знань, чіткого та послідовного виступу. Рекомендується вести словник специфічних термінів.

4. Систематично здійснювати самоконтроль повноти засвоєння матеріалу, даючи

відповідь на запитання, які вміщенні в підручниках в кінці кожного розділу, в методичних посібниках та рекомендаціях, а також виконуючи практичні вправи та навички, рекомендовані до засвоєння при вивченні певних тем. Самоконтроль здійснюється і в бесідах з певних питань з іншими студентами. Якщо виявляються прогалини в знаннях, уміннях, слід ще раз звернутися до навчальної літератури, незрозумілі питання з’ясувати з викладачем.

5. Продумати метод викладу. Він може бути індуктивний, коли на основі повідомлюваних фактів формулюються висновки та робиться узагальнення, або дедуктивний, коли спочатку робиться узагальнення, а потім воно підтверджується фактами, аргументами. Виступ на занятті повинен бути розгорнутий, переконливий, доказовий і аргументований, повинен розкривати суть питання, його значимість, супроводжуватись висновками, порівняннями, узагальненнями. Студенти повинні бути готові доповнити виступи товаришів, прорецензувати їх, висловити свою точку зору і обгрунтувати її. По ходу заняття необхідно робити короткі записи щодо уточнення, доповненню запитань. Семінар чи практичне заняття передбачають участь кожного студента в його підготовці і проведенні з оцінкою по всіх темах, що вивчаються.

Залік – заключний етап вивчення дисципліни в цілому. Підготовка до нього починається з першого дня занять і триває протягом усього семестру. Рівень засвоєння програмного матеріалу студенти мають змогу визначити самостійно, давши відповіді на запитання теоретичної та практичної частини комплексної контрольної роботи з дисципліни “Профілактика спортивного травматизму”. Удосконалення навчального процесу передбачає підвищення ролі самостійної роботи. З цією метою дещо скорочується обов’язкове аудиторне навантаження і вивільняється час для самостійної діяльності студентів.

ЗМІСТ ДИСЦИПЛІНИ

Форми контролю: усне опитування – У; контрольні роботи – КР; перевірка конспектів – ПК; перевірка завдань самостійної роботи – СР.

ПРОГРАМНИЙ МАТЕРІАЛ

До вивчення дисципліни

“ПРОФІЛАКТИКА СПОРТИВНОГО ТРАВМАТИЗМУ”

Вступ

Зростаюче значення систематичних занять фізичними вправами, пов'язане з глибокими змінами способу життя людини, вимагає розробки заходів, здатних забезпечити високу ефективність використання засобів фізичної культури і спорту для зміцнення здоров'я й підвищення працездатності широких мас населення.

Особливу важливість проблема здоров'я набуває для спортсменів. На шляху становлення спортивної майстерності необхідно виявити багато завзятості, перебороти значні за обсягом та інтенсивністю тренувальні навантаження, які пред'являють винятково високі вимоги до організму. Тому навіть незначні на перший погляд порушення учбово-тренувального процесу призводять іноді до травм і захворювань, у ряді випадків важких. Подібна ситуація породила серед численних аматорів спорту тверде переконання в тому, що заняття спортом неминуче повинні супроводжуватися травмами. Останнім часом на сторінках печатних видань стало дискутуватися питання: а чи потрібні взагалі заняття спортом? Постановка подібного питання, звичайно, неправомірна. Спорт існує й буде існувати.

Спорт безперервно збільшує межі можливого в розвитку сили, швидкості, витривалості, спритності, завзятості, волі. Чемпіони подають відмінний приклад наслідування для багатьох мільйонів людей. Їхній приклад дисциплінує, виховує характери, почуття відповідальності, патріотизм. Сама суть змагань дає ні з чим не порівняльний емоційний заряд і спортсменам, і глядачам.

У той же час найбільш актуальним і важливим завданням надалі розвитку спорту є зниження травматизму, факторів ризику при заняттях фізичними вправами. Основний шлях - профілактика травм і захворювань у самому широкому змісті цього слова.

Ефективність боротьби з травмами в спорті багато в чому залежить від злагодженої роботи лікарів, тренерів і самих спортсменів. При цьому на тренера покладається основна функція в реалізації практичних заходів щодо профілактики травм і проведення спеціальних реабілітаційних заходів після ушкоджень і захворювань. Для вирішення цих завдань їм необхідно знати основні прояви, причини й умови, при яких виникають різні травми, і розбиратися в особливостях проведення спеціальної реабілітації спортсменів. Крім того, тренери повинні вміти правильно надавати першу допомогу, тому що від її вмілого надання багато в чому залежить результат лікування й строки відновлення спортивної працездатності.

Тема 1. Спортивний травматизм, структура, статистика (лекція – 1 год)

Визначення поняття «спортивна травма». Статистика спортивного травматизму. Види травм. Фактори, які викликають спортивні травми. Значення своєчасної реєстрації і аналізу причин спортивних травм.

Література [1,3,7,]

Тема 2. Причини виникнення спортивних травм (лекція – 1 год)

Класифікації причин виникнення спортивних травм (погляд різних науковців). Недоліки й помилки в методиці проведення занять. Недоліки в організації занять і змагань. Неповноцінне матеріально-технічне забезпечення занять і змагань. Несприятливі гігієнічні й метеорологічні умови. Недисциплінованість спортсменів. Порушення лікарських вимог до організації тренувального процесу. Аспекти правової відповідальності.

Література [1,5,7,12]

Тема 3. Ушкодження опорно-рухового апарату при заняттях спортом (ушкодження сухожильно-м’язового апарату)(самостійна робота студентів – 12 год)

Види ушкоджень опорно-рухового апарату. Стадії травматичних ушкоджень м'яких тканин. Повні та неповні розриви м’язів, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Закриті ушкодження сухожиль, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Класифікація ступенів ушкодження сухожильно-м’язового апарату. Основні положення профілактики ушкоджень м'язів і зв'язувального апарату.

Література [1-3,7,8,13,15,16]

Найбільш актуальним і важливим завданням розвитку спорту є зниження травматизму, факторів ризику при заняттях фізичними вправами. Основний шлях - це профілактика травм та захворювань.

Ефективність боротьби з травмами в спорті багато в чому залежить від злагодженості роботи лікарів, тренерів, реабілітологів й самих спортсменів. При цьому на тренера й реабілітолога покладається основна функція в реалізації практичних заходів щодо профілактики травм і проведенні спеціальних реабілітаційних заходів після ушкоджень та захворювань. Для вирішення цих завдань їм необхідно знати основні прояви, причини й умови, при яких виникають різні травми, та розбиратися в особливостях проведення спеціальної реабілітації спортсменів. Крім того, вони повинні вміти правильно надавати першу допомогу, тому що від її вмілого надання багато в чому залежить результат лікування й строки відновлення спортивної працездатності.

Ушкодження м'язів і сухожиль.Ушкодження м'язів і зв'язувального апарату в спортсменів насамперед можуть бути наслідком зовнішнього впливу в результаті прямої або непрямої (раптової, різкої) травми (макротравми). Вони можуть виникнути також в результаті незначної напруги на тлі дегенеративно-дистрофічних процесів, які призводять до зменшення механічної міцності уражених ними структур і тканин, або в результаті багаторазових субмаксимальних перевантажень (так звана схована травма).

Розвиток травматичних ушкоджень м'яких тканин поділяється на три стадії: гостра, хронічна довгострокова й гостра хронічна.

Гостра стадія раптової травми виникає в результаті різкого перевантаження або макротравми.

Хронічна довгострокова стадія виникає тоді, коли великі навантаження послаблюють тканини, і це призводить до мікротравми та супровідному її запаленню.

Гостра хронічна стадія включає велике фізичне навантаження й раптове надмірне навантаження.

Ушкодження (розриви) м'язів бувають повними й неповними, вони локалізуються, як правило, в області м'язового черевця або переходу м'яза в сухожилля. Найчастіше розриву піддаються м'язи, що перебувають у скороченому стані, наприклад чотириглавий м'яз стегна або прямий м'яз живота при падінні на спину (при стрибках у висоту й довжину, боротьбі, ігрових видах спорту), литковий м'яз (при стрибках у довжину й висоту), двоголовий і триглавий м'язи плеча (у легкій і важкій атлетиці, гімнастиці). Розриви м'язів спостерігаються також при переломах кісток зі значним зсувом відломків і при вивихах. Клінічно відзначаються локальна хворобливість і порушення функції м'язу різного ступеня. Дефект м'язу на місці ушкодження збільшується при його скороченні. При повному розриві одного кінця м'яза або відриві його від кістки м'яз скорочується убік іншого кінця прикріплення й вибухає у вигляді щільного валика.

Розтягання м'язів виникають у результаті різкого збільшення навантаження при їхньому скороченні або під дією розтягування великої сили. При цьому страждають місця з'єднання м'язів із сухожиллями.

Закриті ушкодження сухожиль виникають як від прямої травми (удар по напруженому сухожиллю), так і в результаті активного м'язового скорочення на тлі дегенеративно-дистрофічних процесів. Можливими причинами ушкоджень сухожиль є схильність тканин внаслідок мікротравм, нераціонального розподілу фізичного навантаження, дегенеративних змін і перенапруги, а також відсутність підготовки (відповідної розминки) м'язів до виконання фізичного навантаження. Невідповідність між витривалістю та навантаженням може мати наступні наслідки:

а) розвиток тендинозів у вільних від періосту місцях прикріплення сухожиль;

б) відрив місць прикріплення сухожиль із кістковими фрагментами і без них;

в) неповний і повний розрив сухожилля;

г) розрив фасцій з утворенням м'язової грижі;

д) розтягання або розрив м'язових волокон.

Найчастіше травматизація сухожиль відбувається при ушкодженні:

• сухожиль двоголового м'яза плеча, при якому відбувається розрив сухожилля проксимального кінця довгої голівки, потім розрив дистального кінця сухожилля й рідше - короткої голівки;

• ахилова (п'яткового) сухожилля, що може наступити в результаті прямої травми або при м'язовій перенапрузі;

• при розриві сухожилля чотириглавого м'яза. Таке ушкодження носить характер разволокнення і сухожильна частина розгинаючого апарату виглядає «розтягнутою», в'ялою.

При ушкодженні сухожильно-м’язового апарату клінічно відзначаються «хрускіт» і біль у момент м'язового скорочення, сила м'язів послаблюється. При активному скороченні ушкодженого м'яза його природний контур деформується: так при розриві, наприклад, у проксимальному відділі скорочений контур «зміщається» у дистальному напрямку, а при відриві дистального сухожилля - у проксимальному. На рентгенограмах іноді можна побачити невелику кісткову тінь кортикальної пластинки місця прикріплення.

Класифікація ступенів ушкодження сухожильно-м’язового апарату заснована на обсязі функціональних й анатомічних порушень і ступені прояву симптомів. Розрізняють три ступені ушкодження.

• 1-й ступінь -м'язові волокна лише частково роз'єднані. В області ушкодження спостерігається припухлість і хворобливість при натисканні, а при скороченні м'яза спортсмен відчуває біль, який збільшується пропорційно подоланому опору.

• 2-й ступінь - ушкоджена значна частина волокон. Скорочення м'яза викликає болючі відчуття, його функції порушені або втрачені. Визначається дефект м'яза.

• 3-й ступінь - м'яз або сухожилля повністю розірвані. Функція порушена і спортсмен відчуває біль при спробі скорочення. Виявляється дефект у зоні ушкодження, виражена гематома.

Профілактика ушкоджень м'язів і зв'язувального апарату при заняттях спортом полягає насамперед у дотриманні наступних положень:

• при проведенні тренувальних занять рівень фізичних навантажень не повинен перевищувати функціональні можливості опорно-рухового апарату спортсмена;

• тренувальні навантаження повинні відповідати підготовленості, статі й віку спортсмена, щоб не допустити перевантаження і перевтоми нервово-м'язового апарату;

• перед кожним тренуванням і змаганням необхідно проводити повноцінну за обсягом розминку;

• варто виключити можливість переохолодження;

• необхідно використовувати методи, що забезпечують прискорення відновлювальних процесів у м'язах після кожного тренування або змагання.

Тема 4. Ушкодження опорно-рухового апарату при заняттях спортом (переломи кісток, ушкодження суглобів, розтягання капсулярно-зв’язувального апарату, вивихи)(самостійна робота студентів – 12 год)

Переломи кісток, клінічні ознаки. Переломи перенапруги (стрес-переломи). Внутрісуглобні переломи, клінічні ознаки. Ушкодження суглобів, гемартроз, клінічні ознаки. Розтягання капсулярно-зв’язувального апарату, механізми ушкоджень та клінічні ознаки. Вивихи, види вивихів, механізми ушкоджень та клінічні ознаки.

Література [1-3,7,8,13,15,16]

Переломи кісток. Перелом- порушення цілості кістки під впливом одномоментної дії сили, що травмує.

Травма, яка зумовила перелом кістки, одночасно призводить до порушення цілості окістя і м'яких тканин (м'язів, судин, нервів). Між кістковими відломками та у навколишні тканини виливається кров. У кісткових відломках можуть відбуватися структурні макро- і мікроскопічні зміни на значному протязі, що в цілому впливає в першу чергу на мікроциркуляцію в зоні перелому та проявляється розвитком некротичних і дистрофічних процесів як у самій кістці, так і у навколишніх м'яких тканинах.

З клінічних симптомів перелому насамперед варто виділити деформацію - припухлість і зміну форми в області перелому. Там, де місце перелому закрите потужним м'язовим футляром, деформація представляється у вигляді розлитої пухлини, вона не виявляється при огляді й визначається за допомогою глибокої пальпації (наприклад, при переломі голівки плеча). У випадках переломів без зсуву ця ознака відсутня. Синець з'являється звичайно на характерних місцях через кілька днів після травми, коли великий крововилив, пов'язаний з розривом судин окістя, кісткового мозку, гаверсових каналів, розривом м'язів, спускається, просочуючи всі м'які тканини з глибоко лежачих ділянок, що оточують перелом, в область підшкірної клітковини. Біль (постійний різкий) при переломах викликається ушкодженням багатого судинами й нервами окістя, і підтримується постійним подразненням напружених м'язів відломками зламаної кістки. Характерні також біль при натисканні - різкий біль у визначеній точці - і біль протягом - в момент поштовху, спрямованому по осі ушкодженої кістки.

При переломі кісток кінцівок і хребта з'являється порушення рухової функції: неможливість підняти кінцівку або на неї наступити. Проте, при цілості однієї з двох паралельних кісток ця ознака часто маскується (наприклад, перелом малогомілкової кістки при цілості великогомілкової, при вбитих переломах вона може бути відсутня) - кожен рух при нефіксованому переломі викликає зсув відломків, який пов'язаний з болючими відчуттями, і тому потерпілий його уникає. Ненормальна пасивна рухливість кінцівки на місці перелому дає можливість одержувати бічні й ротаційні рухи там, де це при цілості кістки зовсім неможливо. Ця ознака, яка характерна для перелому із зсувом відломків, є зручною для диференціального діагнозу між вивихом і високим навколосуглобним переломом (при вбитих переломах ця ознака відсутня).

Крепітація - своєрідний хрускіт, який виникає під час тертя одного відломка кістки з іншим -завжди говорить про перелом. Він відсутній при вбитих переломах і у випадках, де між відломками є інтерпозиція м'язів або сухожиль.

Укорочення визначається порівняльним виміром довжини ураженої і здорової кінцівки. Укорочення виявляється тільки при переломах із зсувом відломків за довжиною кінцівки.

Для постановки правильного діагнозу необхідна присутність декількох зазначених ознак одночасно.

Для спортсменів характерні переломи перенапруги (стрес-переломи). До групи ризику входять особи, що виконують фізичне навантаження під час ходьби або бігу, особливо на твердій поверхні (з надмірним навантаженням).

Клінічна картина характеризується тим, що спочатку болючий синдром виникає лише при фізичному навантаженні, а потім локальна хворобливість з'являється також і у спокої - вона виникає безпосередньо в зоні перелому – при пальпації  відчувається періостальний бугорок.

Діагноз встановлюють на підставі клінічних ознак: характерний біль і локальна хворобливість при пальпації. При стрес-переломі п'яткової кістки виникає біль при натисканні на її край, а при пальпації під п'ятковою кісткою - біль в області підошовного апоневрозу.

Інший різновид - внутрішньосуглобні переломи або переломи суглобних кінців кісток на ділянці, яка обмежена капсулою суглоба. Проникнення зламаної поверхні в порожнину суглоба, як правило, втягує в патологічний процес весь суглоб в цілому. При цьому виникає гемартроз, ушкоджується суглобний хрящ, капсула суглоба, нерідко при зсуві відломків порушується конгруентність суглобних поверхонь. Контрактура у суглобі є найчастішим пізнішим ускладненням внутрішньосуглобних переломів.

Таким чином, загальними для всіх переломів ознаками є біль, набряклість тканин, рухливість відломків, порушення функції.

Точна адаптація відломків при переломах забезпечує відновлення рухливості в суглобі й запобігає розвитку деформуючого артрозу.

Ушкодження суглоба, гемартроз.Ушкодження суглоба відбувається в результаті безпосереднього удару або поштовху і дає більший або менший внутрішньосуглобний крововилив - гемартроз, що клінічно виражається в припухлості й різких болючих відчуттях в області суглоба з обмеженням рухів. Найбільш виражений буває гемартроз у колінному суглобі внаслідок його поверхневого розташування; далі йдуть ліктьовий, гомілковостопний, плечовий суглоб. Сутужніше визначається гемартроз тазостегнового суглоба через його глибоке положення в товщі сідничних м'язів. Гемартроз супроводжується вторинним ексудатом і досить повільно розсмоктується в деяких випадках, залишаючи після себе стійкі фіброзні відкладення, які при відповідному нахилі сприяють виникненню вторинних артритичних змін.

Ушкодження суглобів і гемартрози виникають в результаті безпосередньо діючої сили ззовні.

Розтягання капсулярно-зв'язувального апарату.Розтягання виникають під впливом різких активних рухів, які за силою й за напрямком переважають нормальний розмах рухів даного суглоба. При цьому надриваються або розриваються зв'язування, що зміцнюють суглоб. Це супроводжується крововиливом у м'які тканини і частковим надривом або розривом м'язових волокон. При більш різких напружених рухах, що не відповідають стійкості й анатомічним можливостям даного суглоба, спостерігається розтягання й розрив зв'язувань.

У плечовому й тазостегновому суглобах розтягання зустрічаються рідко - при надмірних рухах у цих суглобах скоріше відбувається вивих.

Ушкодження суглобної капсули та зв'язувань плечового суглоба спостерігається при падінні на відведену й розігнуту руку, висі на одній руці й різкому раптовому русі плеча, близькому до крайніх границь рухливості в суглобі. Для клінічної картини характерні різкий біль в момент травми й при рухах, припухлість і крововилив в області суглоба; рухи обмежені внаслідок різкого болю.

Ушкодження зв'язувального апарату ліктьового суглоба може бути у вигляді надриву або розриву колатеральних зв'язувань, розтяганні або надриву капсули суглоба й м'язових волокон з великим крововиливом у порожнину суглоба й периартикулярні тканини. Клінічна картина включає великий набряк і синець в області суглоба, біль при пальпації в області розтягання (травми), а також обмеження рухів.

При ушкодженні променезап’ястного суглоба діагноз розтягання варто ставити з обережністю після виключення ушкоджень кісток, суглобів, суглобного хряща зап'ястя та зв'язково-капсульних структур. Для клінічної картини характерні гематома, біль, обмеження пасивних й активних рухів.

Розтягання зв'язувань і суглобних сумок суглобів кисті характеризується болем і припухлістю суглоба, навколосуглобними крововиливами й порушеннями функцій суглоба.

При ушкодженні п'яткового (ахілова) сухожилля (гомілковостопний суглоб) з'являються гострий біль і неможливість підошовного згинання стопи. У тканині сухожилля при пальпації відчувається проміжок (розрив).

Вивих - повний і стійкий зсув суглобних поверхонь кісток із втратою зіткнення в області з'єднання. Вивихнутою вважають дистальну частину кінцівки (виключення: вивих акроміального кінця ключиці, вивихи тіл хребців). У більшості випадків вивихи виникають внаслідок непрямої травми (падіння з упором на зігнуту або розігнуту кінцівку), а також внаслідок надмірного раптового скорочення м'язів (наприклад, при метанні списа, диска, штовханні ядра та ін.). Розрізняють повні вивихи й підвивихи, а також вивихи травматичні й вивихи звичні.

Тема 5. Черепно-мозкова травма й закриті ушкодження хребта. Ушкодження грудної клітки й черевної порожнини(самостійна робота студентів – 12 год)

Черепно-мозкова травма (ЧМТ): механізми ушкоджень, класифікація ЧМТ, клінічна симптоматика ЧМТ. Закриті ушкодження хребта: механізми ушкоджень, види ушкоджень хребців, клінічні ознаки ушкоджень різних відділів хребта. Ушкодження грудної клітки: клінічна картина переломів ребер і грудини, ускладнення при ушкодженні грудної клітки. Ушкодження черевної порожнини: види ушкоджень, особливості клінічної картини.

Література [1,2,6,]

Черепно-мозкова травма.Питома вага черепно-мозкових травм серед інших видів травматичних ушкоджень є надзвичайно високою. Летальність при важкій черепно-мозковій травмі за різними статистичними даними складає від 41 до 65%. При значній силі удару (наприклад, боксі, кікбоксингу, футболі та ін.), яка впливає на обмежену ділянку черепа, у різних його відділах виникають різні прискорення, що може призвести й до переломів кісток черепа (рис. 1,2).

Рис. 1. Наслідки удару з прискоренням - зміна градієнта внутрічерепного тиску

Рис. 2. Наслідки різкого закидання голови (удар у підборіддя, механізм хлистового удару): а - сповільнення руху мозку стосовно прискореного руху черепної коробки; б - у цьому випадку можливий розрив вен моста мозку, що призводить до субдуральної гематоми

Закрита травма головного мозку - ушкодження, яке нанесено через м'які тканини й кістки черепа. Закрита травма мозку може сполучатися із закритим ушкодженням кісток черепа (закрита ЧМТ) або з пораненням м'яких тканин черепа без перелому його кісток. У всіх цих випадках зберігається замкнутість внутрішньочерепної порожнини. Цим, з одного боку, обмежується якоюсь мірою можливість інфікування оболонок і мозку, а з іншого боку - при підвищенні внутрішньочерепного тиску погіршується стан ушкодженого мозку.

Відкриті черепно-мозкові травми (поранення) у свою чергу підрозділяються на непроникаючі, при яких зберігається цілість твердої мозкової оболонки, що перешкоджає первинному або вторинному інфікуванню лікворних просторів і мозкової тканини, і проникаючі, коли є ушкодження твердої мозкової оболонки та створюються умови для розвитку гнійного менінгіту, менінгоенцефаліту або абсцесу головного мозку.

Дві основні умови визначають особливості ушкодження внутрішньочерепного вмісту: характер впливу агента, що травмує, і складність внутрішньочерепної топографії.

Стовбурний компонент особливо чітко проявляється при важкій ЧМТ. При цьому значна роль в розвитку коматозного стану приділяється ретикулярній формації середнього мозку. Значний ступінь інтрацеребральних зсувів може викликати порушення мозкових артерій і призвести до інтрацеребральної гематоми. У випадках тимчасової локальної деформації черепа в зоні прилягаючих відділів мозку розвивається спочатку підвищення, а потім деяке зниження тиску і тим самим можуть створитися умови для утворення епідуральної або внутрішньомозкової гематоми. У випадках зсуву мозку в порожнині черепа розвивається позитивний тиск у зоні травми й негативний в протилежній зоні. Таким чином, можуть виникнути умови для утворення субдуральної або центральної внутрішньомозкової гематоми в області, протилежній травмі. Крововиливи, що виникають при ЧМТ, обумовлюються розривами внутрішньочерепних судин і діапедичними факторами.

Клінічна симптоматика закритої ЧМТ у гострому періоді надзвичайно складна. Вона характеризується наявністю декількох груп симптомів, до яких входять розлад свідомості, оболонкові та стовбурні симптоми, ознаки осередкової поразки півкуль великого мозку, симптоми поразки корінців черепних нервів.

Тільки при урахуванні всіх груп ознак, особливостей їхніх комбінацій, ступеня виразності симптомів, а також анамнестичних даних про механізм травми та місце діючої сили можливе встановлення правильного діагнозу.

Зі згаданих вище груп симптомів перші три дають уявлення про ступінь загальної поразки мозку і тому є основними, які характеризують тяжкість ЧМТ та її прогноз. Дві останні групи є ознаками переважно місцевої поразки. Оцінка загальномозкових порушень і, особливо, їх динаміка при ЧМТ мають велике значення в діагностиці, виборі основних лікувальних заходів, а також у встановленні прогнозу.

У першу чергу вимагає оцінки ступінь порушення свідомості у потерпілого. Спостерігаються різного ступеня порушення свідомості: від короткочасного повного або часткового вимикання свідомості з наступним оглушенням різної тривалості до важкого коматозного стану. Важливою є також динаміка порушень свідомості, що характеризує перебіг патологічного процесу. Сприятливою є короткочасна втрата свідомості, яка буває настільки короткою, що часто спортсменом не враховується. Частіше нетривале вимикання свідомості змінюється оглушенням різного ступеня. При більш важкому ступені оглушення спортсмен малоконтактний, сонливий, не відповідає на питання, але виконує деякі прості завдання (наприклад, цей стан частіше буває при нокауті боксера). У випадку несприятливого перебігу процесу, наприклад, при формуванні внутрішньочерепних гематом, нерідко тимчасове поліпшення свідомості змінюється поглибленням патологічної сонливості аж до повторної повної втрати свідомості.

Основним симптомом при ЧМТ є головний біль, який частіше має дифузійний характер. Ступінь його виразності та тривалість залежить насамперед від тяжкості травми. У ряді випадків тяжкий головний біль сполучається з болем в очних яблуках, світлобоязливістю, загальною гіперестезією, що, очевидно, є наслідком подразнення оболонок мозку продуктами розпаду крові, яка вилилася в підоболонкові області. Особливо тяжкий головний біль той, який пов'язаний з лікворною гіпотензією.

Обґрунтуванням клінічного діагнозу струсу головного мозку в гострому періоді можуть служити також наступні симптоми: ретроградна амнезія тільки на події, які безпосередньо були до травми, і антероградна амнезія тільки на вузький період подій після травми; однократна блювота, звичайно після травми; асиметрія мімічної мускулатури обличчя й лабільна негруба асиметрія сухожильних і шкірних рефлексів, що звичайно зникає протягом перших 7 діб після травми.

Спортивна працездатність після перенесеної ЧМТ залежить від важкості наслідків, які зберігаються, і специфіки виду спорту.

Для попередження спортивних травм і ушкоджень в області голови розроблені деякі допоміжні засоби (наприклад, захисні маски на обличчя і пристосування для захисту рота, шоломи, навушники із вкладишем для профілактики гематоми, еластичне покриття рингу та ін.).

Закриті ушкодження хребта.Ушкодження тіл хребців частіше виникають при непрямому механізмі травми: осьове навантаження на хребет (рис. 3), різке або надмірне згинання його або (рідше) розгинання. Іноді можуть сполучатися два або навіть три типи навантаження. Наприклад, при так званому хлистовому механізмі травми сполучаються різке згинання й розгинання шийного відділу хребта (наприклад, удар у щелепу в боксі, а при стрибках з вишки — удар головою об поверхню води) (рис. 4).

Найчастіше ушкоджуються хребці в зоні переходу однієї фізіологічної кривизни в іншу, тобто нижні шийні та верхні грудні, нижні грудні та верхні поперекові хребці. Вивихи частіше зустрічаються в шийному відділі, у грудному і поперековому - переломи та переломовивихи.

Ушкодження тіл хребців підрозділяють на дві великі групи: стабільні й нестабільні ушкодження.

Нестабільними називають такі ушкодження, при яких є тенденція до зсуву хребців, що спостерігається, коли зруйнований задній зв'язковий комплекс (міжостисті, надостисті, жовті зв'язування й міжхребцеві суглоби). Задній зв'язковий комплекс виявляється ушкодженим при вивихах і при переломовивихах хребців при клиноподібній компресії більш ніж на половину висоти тіла хребця. До нестабільного належить і так званий флексійно-ротаційний перелом (рис. 5).

Рис. 3. Ушкодження тіл хребців: а - осьовий напрямок навантаження на елементи хребта важкоатлета; б - збільшення осьового навантаження на елементи поперекового відділу хребта в момент відштовхування (б1), флексіонно-екстензіонна деформація грудопоперекового відділу хребта в момент переходу через планку (б2) і ударні навантаження на передній відділ хребта при стрибках у довжину в момент приземлення (б3)

Рис. 4. Наслідки гіперфлексії (а) й гіперекстензії (б) в шийному відділі хребта

Рис. 5. Нестабільні переломи: а — переломовивих; б — перелом із компресією переднього відділу більш ніж на половину висоти тіла хребця; в — «вибуховий» перелом

Найбільш часті переломи хребців - клиноподібна компресія та відрив передньоверхнього або передньонижнього кута - належать до стабільних переломів (рис. 6).

Рис. 6. Стабільні переломи тіл хребців: а – переломи з клиноподібною компресією; б – відрив передньоверхнього кута тіла хребця

Клінічні ознаки при переломах шийних хребців: змушене положення голови, напруга шийних м'язів, різкі болі при рухах голови.

У діагностиці переломів шийних хребців основна роль приділяється рентгенологічному дослідженню, для І-ІІ шийних хребців - обов'язково через широко відкритий рот; важливе значення має і томографічний метод.

Переломи грудних і поперекових хребців найчастіше відбуваються в нижньогрудному і верхньопоперековому відділах, там, де менш рухливий відділ переходить у більш рухливий. Найчастіше виникають компресійні переломи тіл хребців з їхньою клиноподібною деформацією, тобто зменшенням висоти тіла в передньому відділі. Розрізняють три ступені компресії: І ступінь - крайові переломи тіла хребця без компресії або компресія зі зниженням висоти тіла хребця до однієї третини; ІІ ступінь - зі зниженням висоти тіла хребця наполовину; ІІІ ступінь - зі зниженням висоти тіла хребця більш ніж наполовину. Переломи ІІ й ІІІ ступеня можуть сполучатися з ушкодженням міжхребцевого диска.

У ранній термін після травми характерний біль в ушкодженому відділі хребта (він може бути локальним або носити корінцевий характер), локальна хворобливість при пальпації остистих відростків, напруга паравертебральних м'язів, зміни фізіологічної кривизни хребта (згладженість поперекового лордозу або посилений грудний кіфоз), збільшення міжостистих проміжків на рівні ушкодження. Постійним симптомом ушкодження хребта є посилення болю у спині при підніманні прямих ніг з положення лежачи на спині.

При переломі поперечних відростків поперекових хребців спостерігається симптом «прилиплої п'яти» і псоас-симптом (різкий біль у поперековій області при насильницькому розгинанні зігнутої в тазостегновому суглобі кінцівки).