Періодизація історії України

1. Стародавня доба- це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери:

коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово- общинного ладу з‘являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба - Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.):

утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов‘ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії  (XIV–XVI ст.):

 це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово- Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.):

цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході

національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.):

від „Руської трійці―,культурно-просвітницької діяльності до створення

політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр):визначним досягненням якоїбуло створення Української держави – Українськоїнародної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіхукраїнських земель.

7. Радянська державність УСРР, згодом УРСР ( 1921 – 1991 рр.):

яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно- демократичної революції і перебувала у складі СРСР.

8. Незалежна Українська держава:

Яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.

Історіографія курсу історії України. Концепції історії України.

Історіографія(від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток

української історичної науки. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР.

Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип‘якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності.

Проте глибокому, всебічному та об‘єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов‘язані з діяльністю людини і « відбивають » її історію.

Типи історичних джерел

Ø Речові  - пам’ятки матеріальної культури, археологічні знахідки

( знаряддя виробництва, побутові предмети, культури.).

Ø Етнографічні– пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу.

Ø Лінгвістичні джерела, тобто дані зісторії розвитку мови, ( аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості.).

Ø Усні джерела - народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів;я та ін.

Ø Писемні джерела- які є основою історичних знань. Їх можна поділити на:

А) актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій ( протоколи, грамоти, накази, статистичні данні та ін. ).

В) оповідні пам;ятки – літописи, спогади, щоденники, літературеі та інші твори.

Наприклад, найважливішими джерелами з історії Давньоруської та періоду феодальної роздробленості є літописи – “ Повість минулих літ”, “ Руська правда”, періоду 11 – 13ст. – “ Слово о полку Ігоревім” тощо.

Ø Фото-, кінодокументи, електронні носії інформації