Право колективної власності на землю

Колективна власність на землю в Україні виникла в процесі земельної реформи внаслідок масової передачі (в основному у 1990-х рр.) земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власність сільськогосподарських юридичних осіб т. з. «кооперативного типу» (сільськогосподарський кооператив, садівницьке товариство, сільськогосподарське акціонерне товариство, колективне сільськогосподарське підприємство). Процедура передачі земель у колективну власність, як і інші правові питання, пов´язані із колективною власністю на землю, визначалися головним чином ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., а також ст. 10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Згодом (після 2000 р. на виконання Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 № 1529) більшість підприємств - суб´єктів права колективної власності припинили своє існування.

Питання про те, чи існує в сучасних умовах право колективної власності на землю, є дискусійним.

Деякі авторитетні представники правової доктрини (П. Ф. Кулинич) вважають, що «інститут права колективної власності... втратив свою легітимність у зв´язку з прийняттям нового Земельного кодексу» або навіть раніше - «з прийняттям 28 червня 1996року нової Конституції України», де колективна власність також не згадана.

З подібними підходами погодитися не можна. Існує певна кількість земель, наданих раніше саме на такому правовому титулі («право колективної власності») і не переоформлених як землі приватної або державної власності. Ні Конституція України, ні ЗКУ не передбачають припинення або переходу права колективної власності до інших суб´єктів (хоча й не згадують про колективну власність).

Аналогічно, не можна погодитися із думкою, за якою до відносин щодо земель, переданих свого часу до колективної власності, слід застосовувати положення чинного ЗКУ про спільну власність на земельні ділянки (ст. ст.. 86-89 ЗКУ)519. Вважаємо за необхідне погодитися із І. О. Костяшкіним, який зазначає, що «поширення відповідних правових конструкцій на право колективної власності передбачатиме перехід від власності, суб’єктом якої виступає колективне підприємство, до спільної власності фізичних осіб, що потребує визначення юридичної підстави, порядку такого переходу, виготовлення нового державного акту», що без законодавчих змін неможливо.

Необхідність розгляду права колективної власності обумовлена не лише існуванням певної кількості земельних ділянок, наданих саме на такому праві. Із колективною власністю на землю дуже тісно пов´язане право на земельну частку (пай), що відіграє у даний час дуже важливу роль у визначенні правового режиму земель сільськогосподарського призначення (див. теми «Право на земельну частку (пай)» та «Правовий режим земель сільськогосподарського призначення»).

Питання про суб9єкта права колективної власності у правовій доктрині однозначного вирішення не має, що обумовлено насамперед суперечливістю відповідного законодавства (ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст. 10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство»): з одного боку, закон проголосив, що земельна ділянка належить «співвласникам»-громадянам, але в той же час суб´єктом права називається юридична особа.

На наш погляд, при існуванні відповідних юридичних осіб суб´єктом права власності на земельні ділянки, передані у колективну власність, слід визнавати саме ці юридичні особи. Підтвердженням цьому є пряма вказівка ст. 5 ЗКУ в редакції 1992 р., ст. 10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Положення тих самих норм законів, які називали громадян «співвласниками», є декларативними, оскільки закріплений законодавчо порядок володіння, користування та розпорядження земельними ділянками колективної власності свідчив про те, що ці правомочності здійснює саме юридична особа в особі своїх статутних органів, а не громадяни-«співвласники». Виходячи з цього, громадяни-«співвласники» не мали по відношенню до земельних ділянок права власності.

Натомість, громадяни-«співвласники» мали специфічне право вимагати виділення в натурі із земель колективної власності спершу середньої земельної частки (ст. ст.. 5, 6 ЗКУ в ред. 1992 р.), а із прийняттям Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 № 666/94 - земельної частки (паю). Право вимоги громадян співіснувало із правом власності на землю юридичних осіб, і у разі колізії мало над ним пріоритет, що свідчить про його речову природу. Проте ототожнювати право на земельну частку (пай) з правом колективної власності немає підстав: громадяни не володіли, не користувалися та не розпоряджалися земельною ділянкою; ці повноваження здійснювала юридична особа.

Об´єктом права колективної власності є землі сільськогосподарського призначення, що до передачі у колективну власність здебільшого знаходилися у користуванні відповідної юридичної особи.

Необхідно відзначити, що конструкція колективної власності на землю є вкрай суперечливою. Крім того, світовий досвід свідчить, що колективне землеволодіння та засновані на ньому колективні форми ведення сільського господарства в багатьох країнах, що здійснюють земельну реформу, не виправдали себе. Це і зумовило відхід від концепції права колективної власності у Конституції України та більшості чинних актів земельного законодавства «на чолі» із ЗКУ.

4. Особливості права спільної власності на землю

Поняття та загальна характеристика

Ст. ст. 86-89 ЗКУ передбачають можливість використання земельних ділянок на праві спільної власності. Зокрема, згідно із ч. 1 ст. 86 ЗКУ,

«1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).»

Право спільної власності прийнято визначати як «право двох або біль-те осіб на один об´єкт». Слід підкреслити, що право спільної власності передбачає саме поділ права на цілісний об´єкт, а не поділ об´єкту. Саме тому некоректними є формулювання на зразок «право на 0,025 га без виділення в натурі», коли йдеться про 1/4 частку у праві власності на 0,1 га.

До відносин спільної власності на земельні ділянки застосовуються також положення ЦКУ (положення про спільну власність вміщені у главі 26 кодексу).