Проблеми гарантій права власності на землю в Україні.

Гарантування права власності на землю є одним із найактуальніших напрямів соціального розвитку України як аграрної держави, житниці Європи. У статті 13 Конституції України [1] встановлено, що земля в межах території України є об'єктом права власності Українського народу. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

В юридичній науці сформульоване загальне поняття конституційних гарантій права власності на землю, що розглядаються як «закріплені в нормах Основного Закону держави універсальні загальновизнані імперативи та способи здійснення зазначеними в Конституції України суб’єктами права власності на землю, а також норми-принципи, що визначають юрисдикційні та поза юрисдикційні форми й засоби захисту земельних та інших прав Українського народу, громадян, юридичних осіб, держави як власників землі, охорони землі як основного національного багатства з метою забезпечення правопорядку у сфері земельних відносин» [2, с.504].

О.А.Вівчаренко у монографії «Гарантії права власності на землю в Україні» визначає правове регулювання гарантій права власності на землю в Україні як «комплексний, міжгалузевий субінститут, який включає норми Конституції України, норми земельного законодавства, цивільного, адміністративного, кримінального, цивільного процесуального законодавства, положення Конвенції з прав людини та основних свобод, Протоколу №1 до цієї Конвенції» [3, c.161].

При цьому автор пропонує визнати Український народ таким, що наділений правосуб’єктністю у земельних правовідносинах [3, c.21-22]. Проте питання щодо можливості визнання Українського народу суб’єктом права сьогодні є дискусійним через недостатню визначеність відповідних норм конституційного та земельного законодавства. На нашу думку, тільки у єдності всіх елементів приватної, комунальної і державної форм власності на землю Український народ можна вважати суб’єктом земельних правовідносин. Єдність усіх форм власності є запорукою гарантування правосуб’єктності народу, оскільки він є власником земель в межах усієї території України. З цього приводу вірно вказує В.В.Носік, що Український народ є самостійним і водночас особливим суб’єктом права власності на землю, що має виключно публічний характер [2, с.199].

Справедливо зазначає Н.І.Титова, що держава гарантує право власності на землі, але при цьому в Конституції України не закріплено конкретних видів цих гарантій [4, с.77].

Зокрема, Конституція, а також Земельний кодекс України [5] залишили поза увагою Президента України як основного гаранта прав і свобод людини та громадянина. До його компетенції входить призначення осіб на певні посади та нагородження відзнаками, а не розробка та впровадження конкретних засобів і способів захисту права власності на землю. На нашу думку, слід включити до Земельного кодексу норми, що визначатимуть повноваження Президента України в галузі земельних відносин. При цьому до його компетенції необхідно віднести повноваження щодо координації проведення земельної реформи, вжиття невідкладних заходів по збереженню і відтворенню земель. Крім того на законодавчому рівні доцільно закріпити заборону щодо зміни цільового призначення найбільш цінної категорії земель (земель сільськогосподарського призначення), крім випадків надзвичайної суспільної необхідності чи незворотних природних процесів.

Земельний кодекс є одним із перших природноресурсових кодифікованих актів, що закріпив у розділі 5 гарантії права власності на землю. Проте більшість положень цього розділу містять бланкетні норми та відсилають до інших актів законодавства України. У цьому полягає ще одна з проблем законодавчого врегулювання гарантій права власності на землю, як основного багатства України.

На етапі розвитку ринкових відносин, у зв’язку із розширенням прав щодо володіння, користування та розпорядження землею потрібно детальніше визначити на законодавчому рівні конкретні способи захисту прав на землю, адже загальні, що закріплені у Цивільному кодексі, не враховують специфіки земельних правовідносин. При цьому перелік спеціальних способів захисту земельних прав, визначений у ст.152 Земельного кодексу України, є неповним та не охоплює всіх передбачених законодавством можливостей щодо відновлення та захисту порушених прав на земельні ділянки.

Таким чином, належне законодавче забезпечення гарантій права власності на землю є необхідною запорукою ефективності реформування земельних правовідносин, раціонального використання та охорони земель. При цьому кожен громадянин України повинен захищати свої земельні права, не зловживати ними, добросовісно виконувати юридичні обов’язки, а також служити на благо України і її народу.

Право землекористування: проблеми поняття та класифікації.

В юридичній літературі право землекористування розглядається насамперед як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення використання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів.

Водночас право землекористування виступає як правомочність фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою і є правовідношенням, що виникає у процесі використання земельних ресурсів. Воно дає його володарю можливість добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки. Як правовідношення це право включає сукупність прав і обов'язків, пов'язаних зі здійсненням землекористування. Отже, право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах.

Право землекористування як важливий правовий інститут правомочності землекористувача і земельного правовідношення ґрунтується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені у загальних принципах земельного законодавства, передбачених ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, є складовою частиною змісту прав і обов'язків землекористувачів тощо.