Етика міжнаціональних стосунків

Найзапекліші національні суперечки й конфлікти нерідко виникають на ґрунті елементарного порушення «золо­того правила», тобто норми взаємності — коли якась із сторін вважає можливим для себе те, що вважала б неприпустимим відносно себе з боку інших.Розглядаючи міжнаціональні стосунки як проблему моральну, ми, безсумнівно, маємо запроваджувати в цю сферу й відповідні етичні категорії. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб'єктивність, що повинна мати власну гідність, власне відчуття обов'язку й відповідальності, власне сумління; суб'єктивність, що повинна з повагою ставитися до інших подібних суб'єктивностей, інших націй. Тільки за умови обопільної реалізації всіх цих якостей і конкретних вимог, що з них випливають, ми можемо говорити про задовільний моральний стан міжнаціональних стосун­ків. Навряд чи навіть у роки застою комусь у нас спало б на думку заперечу­вати наявність у кожної нації особливого національ­ного характеру. Справа, однак, у тому, що, подібно до людської індивідуальності, будь-яка нація виявляє свою моральну сутність зовсім не косметичним піклу­ванням про миловидність власної зовнішності, а в актах глибинного вибору, що зачіпають долі інших народів і навіть загальне становище у світі, утверджу­ють в останньому певний порядок цінностей. Природ­но, що такий вибір і практичні дії, котрі випливають із нього, не завжди виявляються бездоганними, і в досвіді націй нагромаджуються результати непоправних учин­ків та подій, які утворюють своєрідний реальний базис уявлень про національну провину.Звичайно, ніхто не мусить відпо­відати за те, до чого він особисто не причетний. За умов демократизації суспільства, коли народ має змогу вільно реалізувати своє право вибо­ру, —особливої моральної ваги набуває його обов'язок повною мірою, «по-дорослому» відповідати за обране і вчинене ним. Здатність до національної самокритики, здатність визнавати власні помилки й провини постає у цьому зв'язку важливим показником зрілості мораль­ної культури нації, необхідною передумовою взаємо­розуміння і конструктивності в міжнаціональних від­носинах.

3.Біоетика.Біоетика або етика життя — це розділприкладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини, визначає, які дії щодо з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. У сучасному суспільстві вона стала ознакою цивілізованості.Утвердження засад біоетики внесе відповідну частку в практичну реалізацію в суспільстві основних засад християнського буття, побудові цивілізації любові та формування здорового способу життя громадян. Дані біоетики є додатковим імпульсом для поглиблення богословського розуміння гідності людської особи, бо висвітлюють досі невідомі аспекти людського існування ^[6].

Біоетика як біологія духовності застерігає молодь перед загрозами для життя, які часто проявляються як егоїстичні задоволення. Біоетика — це сукупність понять і принципів, направлених на моральне вдосконалення людства, охорону прав і достоїнств людини у зв'язку з революційними досягненнями сучасної біології, особливо молекулярної генетики, генетичної інженерії, розшифрування генома людини і тварин. Біоетика старається визначити рубежі медичного втручання людини, а також визначити моральну вартість медичних діянь, які розглядаються. «Становлення і все ширший розвиток біоетики сприяє рефлексії і діалогу — між віруючими і невіруючими, а також між прихильниками різних релігій — про основні етичні проблеми, пов'язані з людським життям». Біоетика закладає глибокий фундамент «цивілізації любові та життя», без якої існування осіб і суспільства втрачає свій найбільш людський сенс.

4.Біоетика в Україні.Одне з завдань біоетики — передбачення та запобігання небажаним наслідкам, пов’язаним із реалізацією наукових розробок. Для вирішення цих важливих питань при Президії НАН України у 1998 р. було створено Комітет з біоетики. В останні роки стало обов’язковим проведення біоетичної експертизи наукових проектів та дисертаційних робіт в установах НАН, впроваджується викладання цієї дисципліни у вузах. Українські вчені зазначають, що біоетика, основний принцип якої — повага до життя, покликана визначити ті межі, які не повинні переходити ані лікарі, ані науковці у ставленні до людей і тварин. З метою активного впровадження біоетичних принципів у роботу наукових установ при Президії АМН створена Комісія з біоетики.З моральної точки зору не завжди легко поєднати захист прав людини та суспільства в цілому. Наприклад, Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» передбачає максимальний захист прав донорів, але він не лише рятував життя сотням і тисячам пацієнтів, а й став на заваді трасплантації і практично зробив неможливим надання донорської допомоги. Значна кількість невирішених питань пов’язана із застосуванням стовбурових клітин. Основними завданнями біоетики є ініціювання вчення про шляхи виживання, зміна існуючих поглядів, підвищення ролі і значення інтеграції, міждисциплінарного підходу в науці і практиці, протистояння лже- і паранаукам. На думку українських науковців, рівень біоетики в країні віддзеркалює рівень моральності в суспільстві. Комітети чи комісії з біоетики активно працюють при НАН і АМН України, вищих медичних навчальних закладах. Основне їх завдання — впроваджувати етичні принципи в усі сфери діяльності своїх установ, вони повинні здійснювати біоетичну експертизу проектів, широко інформувати про свою роботу громадськість. На сьогодні найбільшим досягненням є те, що біоетика поступово входить в життя наукових лабораторій і інститутів,. Біоетична експертиза наукових проектів стала звичайною практикою. Клінічні дослідження нових ліків проводяться з дотриманням принципу попередньої інформованої згоди.

Варфонт 28.

1 Етика як філософська наука про мораль.Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку, зокрема розвитку науки і суспільної свідомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Мораль існує у двох формах: особистіші моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо). Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

2.Етика і мораль. Етика — це вчення про мораль, що досліджує закономірності та принципи її виникнення, розвитку і функціонування, роль і призначення моралі у житті окремої особи і суспільства. Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького — , яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. «moralitas» — «мораль» як наука про людські характери.Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія.

3.Значення етики.Безумовно, знання етики не впливає безпосередньо на мораль людини, проте воно включає силу розуму, волю у регулювання поведінки людини;

— аналіз суміжних проблем, зокрема питання походження моралі, виникнення й розвитку етичної теорії, що є необхідною умовою з'ясування сутності та історичних перспектив моралі;— формулювання принципів етики — її фундаментальних вихідних положень.Однак значення етики для людства і знання етики для самовдосконалення моралі особистості не варто переоцінювати. Найдосконаліші знання моралі не можуть замінити людині мораль, бути мораллю, не мають безпосереднього впливу на неї. Мораль значно багатша від її теоретичної, абстрактної моделі, яку створює етика. Ця модель подає лише загальні й необхідні властивості, грані моралі. До того ж елементи моралі, які ще не знайшли мовного вираження, залишаються поза увагою етики.

4. Функції етики.головними функціями етики є:1) функція описання,2) функція пояснювання та 3) ціннісно-орієнтаційна (або нормативно-імперативна), які інтегруються у функції вироблення етичних знань на усіх структурних рівнях.Іншими словами, етика, по-перше, описує мораль, по-друге, пояснює та обґрунтовує мораль, по-третє, вчить моралі.Функції етики реалізуються в їх єдності, тому що завданнями етики є не лише вирізнення моральної складової з різноманітних форм людської діяльності, визначення й описання реальних звичаїв, мотивів поведінки, але й формулювання моральних норм, принципів, чому присвячена майже уся нормативна частина етичного знання. Ерих Фромм (1900–1980) виділив в історії культури людства два види етики: гуманістичну та авторитарну. Перша спитається на віру в людину як особистість, на її свободу та розум, на признання незалежності (автономності) та рівності індивідів, вважаючи людину спроможною самостійно розрізнювати добро за зло і залежно від цього давати правильні етичні оцінки. Друга, навпаки, орієнтована чимось зовнішнім відносно особистості, тому що базується на ідеях нерівності, авторитету та зовнішнього підкорення йому, а також на принципі колективізму («як усі», «не гірше – але ж і не краще? – за інших») як антитезі індивідуалізму.

Варіант №29 1. Сенс поняття релігійна етика.Релігійна етика – це етика, що ґрунтується як на природних, соціальних фактах моралі, так і на одкровенні Богом людині моральних істин. Стверджується, що сприймаючі людьми моральні істини доповнені в одкровенні тими, котрі не можна «відкрити» розумом, як, наприклад, заповідь любові до ворогів своїм чи істина об благодаті, що освится душу Божией, і т.п.У цілому відносини релігії і моралі непрості. Усяка релігія, як зв'язок людини з Богом, містить у собі і визначеній моралі, що визначає принципи даного зв'язку з позицій добра. У свою чергу, остаточна своя підстава добро одержує в Богу. Як писав св. Феофан Затворник: «Віровчення завжди вдавалося в непотрібні відступи і витонченості, коли не трималося моральна цілей; а мораль приймала хибні напрямки, коли не висвітлювалося віровченням» . Тому в богослов'ї існує така дисципліна, як моральне богослов'я. Найбільшими православними моральними богословами можна назвати св. Тихона Задонського (XVIII в.), св. Феофана Затворника (XIX в.), св. Ігнатія Брянчанинова (XIX в.)

2. Моральні принципи християнства.Християнство, що зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії, є сьогодні найпоширенішою релігією світу. Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос, історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою.Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов'язковий для всіх християн догматичний мінімум. Символ віри. Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах. Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов'язком віруючого.Усі християни дотримуються такого Символу віри: — існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно; — Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає; — Бог — один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвяту Трійцю; — Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей; — Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольську церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благодаттю; — є вічне життя і воскресіння покійників. Ці положення є обов'язковими для визнання їх християнами. Заповіді Мойсея. Основою і першим джерелом моральної доктрини християнства є Десять заповідей Божих, які були дані пророкові Мойсею на горі Синай.Заповіді Ісуса Христа. Другим джерелом християнського морального вчення, за Біблією, є дев'ять заповідей блаженства Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5:3—12).

3. Функції подружжя.Зрозуміло, що важливе місце в комунікації родини займають питання, пов’язані з її функціонуванням, тобто реалізацією власних функцій. Для більшості молодих пар на першому місці знаходиться функція «задоволення потреб у коханні, особистому щасті». Другою за значенням функцією сім’ї, виявилася функція «народження та виховування дітей». Тобто кохання і пов’язане з ним особисте щастя, емоційний комфорт у сім’ї є фактично домінуючими цінностями сучасних молодих людей у шлюбі. Третє й наступні місця займають функції «ведення домашнього господарства», «задоволення сексуальних потреб», «духовне спілкування» та «розвиток особистості членів сім’ї». Щодо можливості підвищити завдяки шлюбу свій соціальний статус, то цей варіант посідає останнє рангове місце. Доцільним є виділення окремо поглядів жінок і чоловіків на сім’ю та її основні функції. Так, жінки звертають увагу, насамперед, на такі сімейні функції, як народження та виховування дітей, ведення домашнього господарства, духовне спілкування членів сім’ї. Вони виявляють більшу потребу в коханні, в особистому щасті, взаєморозумінні. Чоловіків, порівняно з жінками, у сімейному житті дещо більше приваблює задоволення сексуальних потреб та створення комфортного побуту. Зазначені відмінності загалом можна вважати природними і певною мірою традиційними, бо вони відображають домінуючі соціальні стереотипи щодо «чоловічих» і «жіночих» життєвих цінностей і сімейних орієнтацій.

4. Моральна основа шлюбно-сімейних стосунків.У шлюбно-сімейних стосунках найбільш повно реалізуються цінності любові, дружби, товариськості. І шлюб, і сім'я— явища історичні, які залежать від суспільних відносин, що змінюються, і впливають на конкретно-історичний стиль життя суспільства.Головна ознака шлюбу— суспільна санкція статевого спілкування. Сучасний шлюб базується на добровільному єднанні, визнанні рівних прав чоловіка і жінки. Шлюб і кровна спорідненість є основою і фундаментом сім'ї.Сім'я — мала соціальна група суспільства, члени якої пов'язані шлюбом і кровною спорідненістю, спільним побутом, веденням господарства і взаємною моральною відповідальністю. Вона є найважливішим елементом відтворення суспільного життя. Шлюбно-сімейні стосунки, їх форма, соціальне призначення визначаються характером конкретно-історичних суспільних відносин.Сім'я традиційно виконує низку соціальних функцій. Головними з них є такі: продовження роду (репродуктивна функція), виховання дітей, піклування про старих, ведення домашнього господарства, організація дозвілля, рекреативна функція тощо. Сімейне щастя — не дар богів і не доля, воно створюється спільними зусиллями усіх членів сім'ї, та, перш за все, подрркжя, і потребує не лише любові (кохання), а й дисципліни, здатності знаходити компроміси, розвинутого почуття сімейного обов'язку. Слід пам'ятати, що сімейне життя — це постійне самовиховання і самовдосконалення кожного учасника сімейного колективу. Отож моральна цінність сім'ї полягає у тому, що в ній задовольняються різноманітні потреби людини: у дрркбі, любові, турботі, материнстві, батьківстві, різнобічному спілкуванні тощо.Сім'я є одним з головних соціальних інститутів соціалізації індивіда. У ній формується система суспільних і групових цінностей, передається соціальний досвід, закладаються основи індивідуальності, унікальності особистості. У сімейному мікросередовищі виробляються уявлення людини про стосунки між чоловіком і жінкою, між поколіннями (батьків і дітей) , формуються суспільні й особистісні ідеали, засвоюються моральні норми, оцінки та принципи, етикетні зразки поведінки.

Варіант 30 .1. Поняття і функції подружжя.«Хто відмовляється від подружжя, той стає на шлях розпусти». (св. Берн.). Деякі люди дуже примітивно міркують про мету подружжя. Вони вважають його лише засобом для заспокоєння в дозволений спосіб тілесних прихостей. Такі люди переважно не знаходять у подружжі справжнього щастя і не хочуть пам’ятати про свої обов’язки щодо другого члена подружжя. Подружжя – це установа Божа, а не людська. Тому, що саме Бог благословив подружжя. Християнське подружжя (християнський шлюб) – це угода, складена перед слугою Церкви, згідно з якого дві християнські особи, чоловік і жінка, зобов’язуються жити в нерозривному зв’язку, чому сприятимуть Божі ласки, які вони тримують під час шлюбу. Отже, шлюб – це не лише угода, це дійство, яке вділяє ласку Божу. Шлюб здійснює слуга Церкви не лише тому, щоб подружжя отримало церковне благословення, а швидше тому, щоб Бог поєднав їх, як справжнє подружжя. Важливе місце в комунікації родини займають питання, пов’язані з її функціонуванням, тобто реалізацією власних функцій. Для більшості молодих пар на першому місці знаходиться функція «задоволення потреб у коханні, особистому щасті». Другою за значенням функцією сім’ї, виявилася функція «народження та виховування дітей». Тобто кохання і пов’язане з ним особисте щастя, емоційний комфорт у сім’ї є фактично домінуючими цінностями сучасних молодих людей у шлюбі. Третє й наступні місця займають функції «ведення домашнього господарства», «задоволення сексуальних потреб», «духовне спілкування» та «розвиток особистості членів сім’ї». Щодо можливості підвищити завдяки шлюбу свій соціальний статус, то цей варіант посідає останнє рангове місце. Доцільним є виділення окремо поглядів жінок і чоловіків на сім’ю та її основні функції. Так, жінки звертають увагу, насамперед, на такі сімейні функції, як народження та виховування дітей, ведення домашнього господарства, духовне спілкування членів сім’ї. Вони виявляють більшу потребу в коханні, в особистому щасті, взаєморозумінні. Чоловіків, порівняно з жінками, у сімейному житті дещо більше приваблює задоволення сексуальних потреб та створення комфортного побуту.

2.Вірність і відданість.Коли говоримо про подружній союз, то звичайно розуміємо взаємну любов двох осіб, які вирішили прожити спільне життя. Подружнє життя є дорогою, в якій вчимося любити свою дружину, дітей, а відтак всіх людей. Подруги мають обов’язок плекати свою любов одне до одного з дня на день, живити її у спільній молитві та обдаровувати себе взаємною повагою і турботою. Подібно як Христос полюбив Церкву так чоловік має любити свою дружину, оберігати її, дбати за неї, а при потребі навіть віддати своє життя. Як Христос віддав за Церкву. Подружжя має складатися з трьох осіб: чоловіка, жінки та Бога, іншим там немає місця. Тому зрада не допустима. Коли хтось з подругів зрадить на його серці залишається ганебний знак – гріх. Тоді це вже не подружжя, бо запорукою подружньої любові є вірність. Христос вірний Церкві. В цьому дусі мають виховуватися діти. Вони теж колись захочуть одружитися, але як бути добрим чоловіком та дружиною мають навчитися від своїх батьків. Тоді покликання чоловіка, жінки, батька, матері буде зреалізованим. Ми будемо щасливі за прожиті роки і наше життя стане для нас благословенням.Християнське подружжя має бути прикладом для цілого світу справжньої любові, вірності та взаємної відданості. Має свідчити людям Бога, який живе в їхньому серці та дає їм своє благословення зносити щоденні клопоти і біди, переживати радість та смуток. „Люди, будьте як ангели” – писав один юнак – дбайте про чистоту своїх сердець і втішайтеся присутністю в них самого Бога.

3. Спілкування.Одним з істотних моментів у подружніх відносинах є вміння радувати друг одного і всіляко уникати дій, що доставляють образи і засмучення. Чи так уже важливо завжди відстоювати свої погляди, відмовляючись від можливості випробувати радість від взаєморозуміння і багатства відносин? Для того, щоб уникнути сварок, намагайтеся постійно дізнаватися, що викликає негативні емоції у дружини (чоловіка). Для цього треба розуміти його (її) уявлення, думки, смаки, переживання. Прагнете обдаровувати радістю, не чекаючи, поки інший попросить про це. Будьте терплячими, вчіться забувати образи. У сімейному житті бувають моменти, коли в бурхливому розмові вимовляються образливі слова і необгрунтовані претензії. Якщо це трапляється регулярно і супроводжується взаємними образами, то подружні відносини поступово розпадаються. Щоб не затьмарювати відносини даремно, пам'ятайте, що у чоловіка, який завдав вам образу, виникає жаль про те, що трапилося. Мудрі дружини знають, що прощення, вміння забувати викликає повагу і подяку іншого. І, навпаки, постійне нагадування про образу дратує і сприяє відчуженню.

4. Честь, повага.Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому. У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги. Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю. Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині. Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця», інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продумано­го відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості. Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо). Повага — абстрактна соціальна категорія, що відображає оцінку почуття гідності /вищості/ більшої ідеальності того, на кого направлена дана оцінка. Вона базується на визнанні високих якостей кого-небудь, чи чого-небудь, відносно яких проводиться ця соціальна оцінка.