Проблема гуманізації суспільства.

Під гуманізацією маємо на увазі передусім творення гуманного суспільства. Сутність гуманізації полягає в оптимальному обміні ресурсами, енергією, можливостями задоволенняпотреб між людиною і суспільством, у створенні оптимальних умов для самореалізації особи. Не можна не погодитись з В.І. Кушерцем, який зазначає, що гуманне суспільство має сприяти створенню і розвитку гуманної людини, яка б прагнула до злагоди, а не до конфліктів, була б не тільки споживачем, а насамперед творцем, в усякому разі – не руйнівником суспільства. Такою людиною може бути та, всі клітини якої просякнуті добротою, а життя її багате на інтелект. Звичайний громадянин здебільшого не розрізняє гуманізм і гуманність, тобто хороше, прихильне ставлення до людей і, наскільки можливо, до інших живих істот, - і, "в принципі" схвалюючи таку позицію, часто звинувачує сьогоднішню західну цивілізацію в схильності до "надмірного гуманізму ", яка, мовляв, розв'язала руки розбещеності і злочинності. Щораз актуальнішою стає проблема психологічної підготовки до плідної використання вільного часу - використання, яке мало б позитивні (а не руйнівні) наслідки як для індивіда, так і для суспільства .Для публіцистики - так само як для науки і для освіти - не повинно бути заборонених тем і "незручних" фактів. Але до розкриття цих тем, до оцінюванняфактів та причетних до них діячівслід підходити системно, відокремлюючи менш важливевід найважливішого іцілісно осмислюючи обговорювані факти вконтексті провідних людських цінностей і принципів сучасного гуманізму.

Проблема смертної кари.

Розвиток суспільства йде шляхом гуманізації поглядів, нормотворчої бази, а особливо лояльного застосування міри покарання до підсудних. Незважаючи на це, в ряді цивілізованих країн така міра покарання як смертна кара застосовується і до неповнолітніх осіб. В деяких мусульманських країнах така міра покарання підтримується і на духовно-релігійному рівні.Встановлюючи на своїй території смертну кару, держава не тільки відбирає життя у людини, вона при цьому вона заперечує честь та гідність, соціальну цінність людської істоти як мети існування держави та суспільства. А це вже порушення внутрішнього (внутрішньо-державного) зобов’язання держави перед своїм народом.У міру усвідомлення світовим співтовариством того факту, що зневажливе ставлення до людського життя - ще досить поширене явище, яке реально загрожує основам цивілізованого суспільства, проблема страти перестала бути тільки питанням внутрішньої юрисдикції держав і набула реального міжнародного значення. В сучасних умовах тенденція стосовно скасування страти в усьому світі є вираженою і стабільною.По-перше, скорочується кількість страт у високо цивілізованих країнах. Це пояснюється обмеженим використанням смертного вироку судовими органами, а також широким застосуванням виконавчою владою права помилування.По-друге, значно звужується коло злочинів, за вчинення яких передбачається можливість винесення смертних вироків. Із всього вище наведеного можна зробити висновок про те, що проблема смертної кари-багатоаспектна проблема, кожний підхід до її розв’язання викриває різні шари суспільної свідомості, переслідує свою власну мету, використовує свою аргументацію.Визнання абсолютної цінності людини, ставлення до неї як до універсальної самостверджуючої істоти, можна дійти висновку, що з позицій загальнолюдської й перебудованої суспільної моралі страта є кроком назад в еволюції суспільства.

Проблема евтаназії.

Евтана́зія — практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.Евтаназія (eutanasia) як термін має чітке коріння: еu — добре, досконало, tanatos — смерть. Цей напрям, як не дивно, породжено життям, і зупинитися тільки на позиції "проти", обминувши погляди "за", буде викривленням життєвих реалій. Ідея евтаназії, яка останнім часом широко висвітлюється, має, ясна річ, не лише прибічників, а й супротивників. Дискусії тривають у двох напрямках — чи порушує підтримка ідеї евтаназії професійну етику й чи відповідає вона, навпаки, раціональній суспільній моралі. Аргументи на захист евтаназії втілені у тезі про смерть як невід'ємну частину життя, Розмірковуючи над цими питаннями, багато вчених — противників евтаназії слушно вважають, що майже ніколи неможливо констатувати абсолютну безнадійність стану хворого, бо відомі випадки одужання й таких пацієнтів. Таким чином, зменшувати страждання хворого за рахунок скорочення терміну його життя — це не що інше, як вбивство з гуманною метою, що насправді було б злочином перед справжнім гуманізмом. У професійному аспекті мотиви прибічників ідеї евтаназії виглядають загалом так. Ідеться про легкий й навіть милосердний спосіб зменшити страждання невиліковно хворої людини перед незворотною смертю. Врешті-решт, мовляв, то вибір хворого та його близьких. Таким чином, право на відмову від лікування, яке підтримує життя саме в такому штучному варіанті, за логікою адептів евтаназії, варто доповнити й правом добровільно вмерти, зрозуміла річ, за сприяння лікаря.У відповідь на такі думки противники евтаназії доводять, що, коли метод буде легалізовано, виникнуть зловживання ним, яким не можна запобігти ніякими юридичними пересторогами.

Засади екологічної етики.

Екологічна етика пропонує і захищає систематичну і всебічну концепцію моральних взаємовідносин між людьми і природою. Екологічна етика припускає, що людська поведінка стосовно природи може спрямовуватись і спрямовується моральними нормами. Теорія екологічної етики в цьому випадку повинна: 1) пояснити, що це за норми; 2) пояснити, стосовно кого чи до чого люди несуть моральну відповідальність; 3) показати, чим обґрунтована ця відповідальність. Корінне питання екологічної етики — яке наше відношення до Природи: як до об'єкта (речі) чи суб'єкта (тобто до рівного собі, що має моральний статус і права). Екологічна етика існує лише тоді, коли ми відносимось до природи як до суб'єкта. У цьому випадку шкода, нанесена природі, буде розглядатись з погляду нанесення збитку самій природі. Виходячи з наведеного вище, можна в такий спосіб сформулювати визначення екологічної етики:Екологічна етика — вчення про належне у відносинах людини з природою, що сприймається як суб'єкт, заснованих на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінностей, повазі прав природи й обмеженні прав людини Як правило, екологічну етику розділяють на дві складові частини: філософську екологічну етику і нормативну екологічну етику.Екологічна етика має головні функції: руйнівну і творчу. Перша спрямована на те, щоб зруйнувати старі, споживацько-утилітарні стереотипи відносин людини з природою, численні антропоцентричні міфи і цінності, відмовитися від марнотратних і негуманних видів природокористування.

Етичні теорії можуть застосовуватися до окремих ситуацій і пропонувати специфічні рекомендації Екологічна етика дає обґрунтовану базу, на якій можна будувати аналіз і пропонувати рекомендації.

Варіант 19 1. Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини.Слово «етика» виникло з давньогрецького — , яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні. За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль. Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

2. Структура предмета етики. З'ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред'являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов'язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.Отже, етика є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль і її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.

3.Етимологічно терміни «етика», «мораль» і «моральність» виникли в різних мовах і в різний час, але означають єдине поняття - «вдача», «звичай». У ході вживання цих термінів слово «етика» стало позначати науку про мораль і моральність, а слова «мораль» і «моральність» стали позначати предмет дослідження етики як науки. У звичайному слововживанні ці три слова можуть вживатися як тотожні. Наприклад, говорять про етику вчителя, маючи на увазі його моральність, тобто виконання ним певних моральних вимог і норм. Замість висловлювання «моральні норми» вживається вираз «етичні норми». У чому відмінність між етикою і мораллю?
Перше (за часом і по суті) розмежування понять етики і моралі було пов'язано з розрізненням, з одного боку, доктринально і (або) дисциплінарно оформлених повчань (отримали ім'я етики), а з іншого - сукупності особливих регулятивних норм і принципів, складають зміст етичних навчань і (або) стихійно склалися і функціонують у реальних соціумах (тобто всього того, що найчастіше і позначається словом "мораль").
Є й інші теоретичні ракурси, у яких можуть бути співставлені етика і мораль. Відмінність між етикою і мораллю вбачається в тому, що перша включає в себе загальні, фундаментальні, незмінні принципи, які виражають найважливіші цінності і переконання особистості і суспільства, тоді як другий містить більш специфічні і мінливі правила, через які реалізуються ці загальні принципи
Отже, етика є більш широким поняттям, по відношенню до понять моральності та моралі, наукою, що вивчає моральність і мораль. Мораль і моральність - поняття близькі за значенням, однак вони не є синонімами і мають різні значення, функції і виконують відмінні один від одного завдання. Вважаю, що завдання реферату вирішені, мета виконана.

4. Е́тика - норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи. Є важливим фактором свідомого підтримання правопорядку в  суспільстві. Сучасність призводить з одного боку до релятивізації етики (нігілізм), а з іншого боку — до розширення поля «етичного»: поняття добра поширюється на взаємовідносини з природою (біоцентрична етика, див. також живу етику Реріха) та наукові експерименти (біоетика). На хвилі фемінізму етика отримала гендерне тлумачення, замість абстрактної гуманності або людяності (критика яких досягла апогею в постмодерністській концепції «смерті людини») чесноти групуються по опозиції мужності та жіночості. Альбертом Швейцером висунутий принцип благоговіння перед життям, що базується на етиці ненасильства Льва Толстого і Махатма Ганді. Розроблена міжрелігійна етика Баха. Ще не вивчена належною мірою монографія Тейяра де Шардена «Феномен людини», що поєднує традиційну етику з теорією еволюції. Заслуговує уваги буддистсько-матеріалістична концепція Ціолковського з формулою рівноваги добра і зла у всесвіті, що має своїм корінням Зороастрійські погляди.

Варіант 20 1. Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. е. у головних етичних положеннях близькій до буддизму. Так, на думку джайністів, людина, яка складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у постійному пошуку істинного шляху через позбавлення від карми (суми здійснених індивідом вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від карми дозволяє душі людини досягти остаточного звільнення. Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що може втручатися у людські справи). Щоб досягти особистого спасіння, треба було відповідати правилам "трьох коштовностей": правильно розуміти (завдяки правильній вірі), правильно пізнавати та правильно жити, а практичному досягненню мети - звільненню від карми - допомагають аскеза та благі дії (не завдавати зла живим істотам, не збагачуватися матеріально тощо).Буддизм, заснований Сіддхартхою Гаутамою (близько 583-483 pp. до н. е.), який після пустельництва отримав ім'я Будда ("Просвітлений"), є етичною спадщиною культури Давньої Індії. Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань - людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина - відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети - нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.
Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала.

2. Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціанства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття "Дао" це вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Дао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 p. до н. е.), якому приписують авторство книги "Дао де цзін" ("Шлях доброчинності"), де центральне поняття - Дао (шлях) обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої людини (її мислення та поведінки). Дао - прабатько усього існуючого: "Людина залежить від землі, земля - від неба (космосу), небо - від Дао, а Дао - від самого себе".
Інший даосист Чжун-цзі (близько 369-286 pp. до н. е.) вважав, що Дао наділяє речі формою, кольором, звуком та виглядом, тобто Дао творить (як першопочаток).
На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона - частка природи, її призначення - крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке відповідає природі. УСІ численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспільства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип - "увей", поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а мудрець той, хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.

3. Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551-479 pp. до н. е.) (латинізована версія імені - Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.
Головне місце в етиці Конфуція займає поняття "жень" ("гуманність") - моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані "ідеальні люди". Такі ідеальні особистості, по-перше, "не роблять іншим того, чого собі не бажають" (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву "золотого правила моральності"); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан;
по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао - що розуміється, як моральна сила, надана людині).

4. 4. Основу етики Платона (427-347 pp. до н. е.) складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей - ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея - ідея блага (Бог). За Платоном, мораль - надбання "неба", де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу. Але її палкі і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина. За Платоном, людина досягає фізичної досконалості, але не розвивається духовно. В діалозі "Теєтет" Платон намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: "Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза суспільством", то друге полягає в тому, що моральні якості (чесноти) споконвічне притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доброчинність - справедливість. У складі душі Платон виділяє три першопочатки - розумне, вольове, афективне, - які зумовлюють три доброчинності - мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть головна - справедливість.Вища людська чеснота - мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність - чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа.

Варіант №21 1.Етика Сократа. Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.