Добро і зло – вихідні етичні категорії.

Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики.Добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини.Вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини. Як етична категорія добро виражає те, що є цінним саме по собі, що сприяє позитивному утвердженню людини в людському способі буття та відкриває перспективу такого утвердження.

2.Поняття сором.Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному зна­ченні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики.Сором належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформувалися в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначился не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контро­лювати, підпорядковувати свою природність законам розумного. Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізич­ної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором" також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю кри­ється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступцим, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осяга­ються поняттям "сором".

3.Категоріїі обов’язку відповідальності та справедливості. Одним з універсальних і важливих понять моральної сві­домості і категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення цінностей і конкретний розподіл їх між суб'єктами, визначає міру, співрозмірність, відповідність між правами і обов'язками людей, заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням. Обов'язок — це сукупність моральних зобов'язань люди­ни перед суспільством. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов'язки, котрі повинен виконува­ти індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов'язку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтере­су. З усієї великої кількості теоретичних суджень про обов'я­зок важливо виділити концепцію Канта, який поклав це поняття і категорію в основу своїх пошуків сутності мораль­ності, який бачив у обов'язку головний принцип її чистоти. відповідальність розуміється як визначення відповідності поведінки, дій, результатів вчинку людини зміс­ту моральних норм, її обов'язку, з урахуванням об'єктивних обставин і можливостей їх виконання. Відповідальність озна­чає, що людина бере на себе обов'язки і готова вільно їх ви­конувати у міру своїх сил і можливостей, а також відповідати перед суспільством, спільнотою, іншими людьми і перед со­бою за свої моральні погляди, ціннісні орієнтири, настанови, за правильне розуміння обов'язку, за зміст своїх дій.

4.Моральний ідеал. Моральний ідеал— найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала. Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися. Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що. Оскільки реальна життєдіяльність людей орієнтується на ідеал, то напрошується висновок про визначальну роль ідеального, свідомості стосовно буття. Спроби вивести моральний ідеал з емпіричної реальності (природної, соціальної), зокрема шляхом узагальнення моральних цінностей і норм, непереконливі, оскільки ігнорується системний характер мети морального буття людини. Водночас вони заземлюють, принижують моральний ідеал. Моральний ідеал розкриває перед людьми набагато ширші перспективи. Отже, моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жодною історичною особою, з жодним художнім героєм.

Варіант 26

1.Суто категорії совість. Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості. Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості. У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті. У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевною напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями. Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

3. Сенс життя. Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості. Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, він чужий індивідуалізмові.Втрата зобов'язань щодо світу, інших людей рано чи пізно призводить до втрати сенсу життя, глибокої моральної кризи. Знайти сенс життядопомагають зв'язки людини із зовнішнім світом, багатство тарізноманітність суспільних відносин, у яких людина перебуває разом зіншими людьми. Сенс життя може бути розглянутий і як життєва мета, досягнення якої передбачає формування завдання на тривалий період. Обрана більш чи менш

свідомо мста життя (знайдений сенс життя) набуває нормативногохарактеру, стає керівництвом до дії. Багатий спектр уявлень про сенсжиття, що простежується в історії філософської й етичної думки, свідчитьпро залежність змісту цього поняття від соціального становища індивідів,соціальних груп, класів, від їхніх потреб та інтересів, сподівань та устремлінь.Поняття сенсу життя включає соціальний, світоглядний, індивідуальний,

віковий та інші аспекти — як суспільні, так і особистісні.

4.Щастя.Щастя – стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення. Іноді щастя розуміють як удачу, тобто випадкове, часто незаслужене одержання благ (виграш у лотерею, одержання спадку, знайдення скарбу). Та якщо в справжньому почутті щастя людина переживає вдоволення своїм життям, то в такому разі радість приносять предмети зовнішнього світу, які змінюють її життя на краще. Тому мав рацію римський філософ-стоїк Луцій-Анней Сенека (прибл. 4 до н. е. — 65 н. е.), стверджуючи, що не можна вважати щасливим того, хто залежить від щасливої випадковості. Бо головне, за словами російського письменника Михайла Пришвіна (1873—1954), «щоб щастя прийшло, як заслуга». Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини — метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлення може супроводжуватися інтенсивними переживаннями передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні на якийсь час.

Варіант №27

1.Зміст понять етноетика, «золоте правило» моральності.Етноетика – це специфічна форма осмислення національного життя, як певна система духовно-практичної рефлексії, що, з одного боку, протистоїть етичному універсалізму, а з іншого - є його складовою частиною. Національно-специфічні моральні уявлення та норми народу визначають особливість етичної свідомості та підпорядковані завданням етнічної або національної самореалізації. Етноетика вивчає уявлення про етносферу суспільства в цілому, архитепічні джерела моральних поглядів та норм, фіксуючи інваріантні моральні цінності культури, спілкування, побуту. Етноетика, як напрямок розвитку етики, вивчає специфіку національних форм життя, з точки зору притаманних їм моральних цінностей, заснованих на взаємовідносинах між народами, етносами, націями на основі глибокої поваги до почуттів людини та світосприйняття націй, які не суперечать загальній логіці людства, а навпаки доповнюють її багатоманітністю та колоритом, локально осмислюючи людський світопорядок через конкретний просторо-часовий, соціокультурний та психологічний вимір нації.До найдавніших моральних уявлень людства належить золоте правило: «Якщохочеш, щоб тобі не чинили зла, не роби і ти зла», «Стався до людей так,як ти хочеш, щоб вони ставились до тебе» (Конфуцій, Біблія, Кант).Цей моральний принцип є актуальним і для нинішньої людської цивілізації.Ідеї поступового еволюцыйного прогресу, розсудливості й моральності мають привести до розвитку позитивних можливостей людського роду.3ховним життєдайним джерелом перетворення (розвитку), формування іЛюдини, і людської цивілізації.Для втілення моральності, формування її засад у кожного народу є багаточинників. Найдостатніші й найпереконливіші з них — це система: сім'я,школа, вища школа, ланка постійної самоосвіти, морального самовдосконалення, наука, література, мистецтво.