Особливості використання іменників

Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа – чол. р.; фрау, міледі, місіс – жін. р. Назви істот з неособовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко, Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним,напр.: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком і под.; назви іноземних часописів, напр.: "Таймс", "Юманіте".

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) та інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, толку, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру) та інші слова.

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення -у (-ю) – в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові,-еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м'як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),-ю (м'як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж ігеографічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних, абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій, звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням; використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има.

Особливості вживання прикметників

Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.

Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.: інтенсивний – інтенсивніший, дорогий – дорожчий, а складена форма – шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.: більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший, найдорожчий, аскладена форма найвищого ступеня – внаслідок сполучення слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш інтенсивний, найменш дорогий.

Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.: неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, самофінансований та інші.

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.

2. Особливості складання організаційних документів

Це документи, що закріплюють функції, обов'язки та права органів на тривалий час. Усі організації й підприємства у своїй діяльності поряд з актами органів державної влади керуються положеннями, статутами, правилами та інструкціями.

Положення

ПОЛОЖЕННЯ - правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, структурних підрозділів органу, а також установ, організацій і підприємств (філій), які їм підпорядковуються.

Положення можуть бути як типовими, так і індивідуальними. Індивідуальні положення для окремих установ, організацій, підприємств складаються на базі типових і затверджуються керівниками цих установ. Типові положення розробляються для системи установ підприємств і затверджуються вищими органами управління.

Такі правові акти розробляються висококваліфікованими спеціалістами. Цьому передує велика робота з вивчення різноманітних аспектів діяльності підприємства або його структурних підрозділів.

Положення мають такі реквізити:

1) Герб;

2) назва відомства, організації, структурного підрозділу;

3) гриф затвердження;

4) назва виду документа (положення);

5) місце видання;

6) дата; 7)індекс;

8) заголовок до тексту;

9) текст;

10) підпис;

11) відмітка про погодження.

Текст положення має свою структуру і складається з таких розділів:

1. Загальні положення.

2. Основні завдання.

3. Функції.

4. Права та обов'язки.

5. Керівництво.

6. Взаємовідносини, зв'язок.

7. Майно і кошти.

8. Контроль, перевірка та ревізування діяльності.

9. Реорганізація і ліквідація.

У першому розділі визначається мета створення підприємства, установи, організації або їхніх структурних підрозділів, головні завдання, функціональні зв'язки з іншими організаціями і т. ін.

У другому - наводяться дані про основні та обігові кошти, порядок придбання власності, амортизаційні відрахування та їхнє призначення, прибуток, відрахування на преміювання робітників і службовців, житловий фонд, службові приміщення, порядок розпоряджання надлишками невикорис-товуваних обігових коштів.

В останніх розділах регламентується виробничо-господарська діяльність підприємства, визначаються завдання щодо якості вироблюваної продукції.

Залежно від специфіки діяльності органів можуть відображатися: хід капітального будівництва, винахідництво і раціоналізаторство; стан матеріально-технічного забезпечення; трудовий режим; порядок розподілу житлової площі; організація соціального страхування; оплата кредитів та ін.

Визначається також правовий статус тимчасово створюваних комісій, груп, бюро і т. п.

Статут

СТАТУТ - юридичний акт, що є зведенням правил, які регулюють діяльність організацій, установ, товариств, громадян, їхні відносини з іншими організаціями та громадянами, права й обов'язки у певній сфері державного управління або господарської діяльності.

Статути можуть бути типові та індивідуальні. Типові статути розробляються для певних систем установ чи підприємств і затверджуються вищими органами державної влади та управління, з'їздами громадських організацій.

Індивідуальний статут укладається для певної організації чи установи шляхом конкретизації типових статутів і затверджується вищою установою, якій підпорядковується ця організація.

Статути після затвердження їх підлягають обов'язковій реєстрації в органах Міністерства фінансів України. Лише після реєстрації новостворена організація може розпочинати свою діяльність.

Реквізити статуту:

1) гриф затвердження вищою установою чи органом управління;

2) назва виду документа (статут);

3) заголовок;

4) текст;

5) відмітки про погодження та реєстрацію;

6) дата.

Статут є основою для розробки положення. Структура тексту статуту:

1. Загальні положення.

2. Мета і завдання діяльності.

3. Функції.

4. Створення й використання коштів. Майно підприємства.

5. Управління.

6. Створення та використання пайового фонду.

7. Членство. Права й обов'язки.

8. Звіт, звітність і контроль.

9. Виробничо-господарська, зовнішньоекономічна діяльність.

10. Реорганізація та ліквідація.

Статути є основою діяльності керівних громадських, кооперативних організацій, спортивних добровільних товариств, радгоспів, колгоспів.

Статути господарських організацій мають свої особливості. В цих статутах визначаються порядок вступу в організацію, права та обов'язки її членів, органи управління, порядок виборів, оплати членських внесків та ін.

Статут орендного підприємства визначає: мету і завдання підприємства, виробничо-господарську діяльність, утворення і використання коштів, створення і використання пайового фонду, членство у підприємстві, відповідальність працівників, органи самоврядування, права й обов'язки загальних зборів орендарів, права й обов'язки дирекції, права й обов'язки директора, відповідальність органів самоврядування і їхніх членів, прийняття ухвал і передавання повноважень.

Статут про заснування малого підприємства визначає: засновників - юридичних осіб, громадян, із зазначенням, чи підприємство є заново створеним, чи виділеним із складу діючого; завдання і функції підприємства; майно підприємства; управління підприємством; організацію і оплату праці; звіт, звітність і контроль; зовнішньоекономічну діяльність: реорганізацію і припинення діяльності підприємства.

Статут колективного підприємства, статут товариства з обмеженою відповідальністю, статут акціонерного товариства складаються за тією самою схемою, що й попередні. Гриф "ПОГОДЖЕНО" пишуть у лівому куті документа великими літерами, великими літерами у правому куті пишуть і слова "СТАТУТ ЗАРЕЄСТРОВАНО"

3. Запишіть слова, вставляючи потрібні букви :

Дужче, легкість, дорожчий, сережка, без, відчутний, зчепити, стежка, небезпечний, зшити, просьба, вогко.

Білет 23

1. 1. Особливості творення синтаксичних конструкцій

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних конструкцій, які вивчає синтаксис.

Основною одиницею синтаксису є речення як мінімальна комунікативна одиниця. За структурою речення поділяються на прості і складні (сполучникові та безсполучникові).

Використання синтаксичних конструкцій у діловому мовленні характеризується певними особливостями. Для документів властивий розповідний характер висловлювання. У них використовується прямий порядок розміщення членів речення, при якому підмет стоїть перед присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене після означуваного слова, додаток після слів, від яких залежить, обставина в різних місцях речення залежно від значення, способу вираження, напр.: Спеціальний стаж іноді підтверджується показаннями свідків. У діловому стилі допускається розташування присудка перед підметом у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після неї, а також у реченнях, на початку яких є обставинні слова, напр.: "У Володимирі-Волинському працює сьогодні біля 1200 підприємств", – інформує міський голова Дмитро Петрович Кравчук; На території України діють норми безплатної видачі робітникам спеціального одягу.

Тексти офіційно-ділового стилю містять прості речення, часто складні з підрядними з'ясувальними, означальними, мети, умови. Прості й складні речення можуть ускладнюватися відокремленими, однорідними членами, вставними словами й виразами та ін. У реченнях вживаються пасивні структури з дієсловами на -ться, інфінітивні конструкції, наказові форми дієслів, безособові форми на -но, -то, словосполучення дієслівного типу, дієприкметникові, дієприслівникові звороти, пряма мова з метою посилання на прийняті закони, видані розпорядження, напр.: проект обговорюється, здійснити обмін,затверджено на засіданні,взяти на себе зобов'язання, зважаючи на відзначене, хочемо висловити думку; питання, розглянуте на зборах.