Поняття національної, державної та літературної мови

Орієнтовний перелік питань до іспиту з курсу

"Українська мова за професійним спрямуванням"

1. Функції мови у суспільстві

2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

3. Поняття національної, державної та літературної мови

4. Типологія мовних норм

5. Види лінгвістичних словників

6. Український правопис: основні принципи

7. Комунікативні ознаки культури мови

8. Поняття про мовний та мовленнєвий етикет

9. Стандартні етикетні ситуації

10. Стилістична система української мови

11. Основні ознаки функціональних стилів української мови

12. Науковий стиль у стильовій системі української мови

13. Функції спілкування

14. Основні закони спілкування

15. Гендерні та національні особливості спілкування

16. Вербальні та невербальні засоби спілкування

17. Види, типи і форми спілкування

18. Моделі ділового спілкування

19. Основні частини риторики

20. Основні закони риторики

21. Види публічного мовлення

22. Сучасні типи презентації

23. Мистецтво аргументації 

24. Прийоми впливу на слухачів

25. Структура риторичного виступу

26. Особливості усного спілкування

27. Функції та види бесід

28. Стратегії поведінки під час ділової бесіди

29. Приготування усного фахового виступу

30. Види дискусії

31. Ділове листування

32. Довідково-інформаційні документи: протокол, прес-реліз, звіт, службова записка, довідка

33. Документація з кадрово-контрактних питань: автобіографія, резюме

34. Документація з кадрово-контрактних питань: заява, особовий листок

35. Документація з кадрово-контрактних питань: трудова угода, контракт

1. Функції мови у суспільстві

Мова – це засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Основні функції мови:

1. Комунікативна:

Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.Мова – засіб обміну інформацією, універсальний засіб спілкування. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується – мертва мова;

2. Мислетворча:
Мова – засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки. Мислення внутрішнє мовлення. Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм; Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля ”.

3. Номінативна:
Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей;

4. Пізнавальна (Гносеологічна):
Мова – засіб пізнання світу, енциклопедія людського досвіду усіх попередніх поколінь;Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

5. Культурологічна:
Мова – носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури;

6. Експресивна:
Мова є засобом вираження внутрішнього світу, емоцій людини;

7. Етична:
Мова є засобом дотримання певних норм поведінки, моральних правил;

8. Ідентифікаційна:

Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти, вона консолідує націю. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Мовна політика – це система заходів (політичний, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин у державі, зміну чи збереження мовної ситуації. Мовна політика є частиною національної політики , органічною складовою певного політичного курсу держави.

Мовна ситуація– ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення.

Пріоритетами мовної політики України є утвердження й розвиток української мови – головної ознаки ідентичності української нації., яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі. Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України, Закон України «Про мови в Українській СРС», «Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України». Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.

Поняття національної, державної та літературної мови

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.

Українська національна мова існує:
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Державна мова –закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої є обов’язковим в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики.

Сьогодні українська мова має державний статус, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави – Конституції.

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Типологія мовних норм

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність. Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови.

Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства.

Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1) орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7) стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8) орфографічні норми (написання слів);

9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).