Поняття та значення договору доручення

Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, у зв'язку з чим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну плату, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних Інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).

Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.

Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс 1804 р. визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним — "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662).

У ЦК України даний інститут набув розвитку. Новела пов'язана з тим, що в оборот введено комерційне представництво (статті 243, 1044 ЦК України).

Відповідно до ст. 386 ЦК УРСР, ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії, Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Отже, предметом договору доручення є виконання однією особою від імені іншої юридичних дій. Найчастіше такі юридичні дії пов'язані із виконанням цивільно-правових угод, в яких повірений виконує дії від імені довірителя. В таких угодах стороною є довіритель, саме він набуває прав і є зобов'язаним стосовно осіб, з якими повірений уклав угоду за дорученням довірителя. Адже

430

Глава 60

юридично дії повіреного є діями самого довірителя, з яким через повіреного вступають у відносини треті особи. Набуття прав особою, яка не є учасником угоди, можливе також при укладанні договору на користь третьої особи (ст. 160 ЦК УРСР). Але в такому договорі кредитор завжди діє в своїх інтересах, а не в інтересах іншої особи. Крім того, відповідно до договору доручення на третю особу не можуть покладатися обов'язки.

В юридичній літературі договір доручення часто називають договором про представництво¹. Договір доручення, який не зобов'язує до представництва, не може вважатися договором доручення². Але у зв'язку з цим слід зазначити, що відносини, які опосередковані договором доручення, суттєво відрізняються від інших форм юридичного посередництва, в яких посередники діють в інтересах інших осіб, але від власного Імені (договір комісії, комерційні представники, довірче управління і т. ін.).

Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним.

Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір, Причому взаємність має місце як при оплатному, так і безоплатному договорі.

В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова³ вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він оплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.

Але, якщо уважно розглянути зміст ст. 391 "Обов'язки довірителя" ЦК УРСР та ст. 1007 ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.

У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.

Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним. У ст. 387 ЦК УРСР зазначено, що довіритель зобов'язаний сплатити повіреному винагороду тільки в тому разі, якщо це передбачено договором або затвердженими у встановленому порядку правилами.

Крім того, в цій статті є вказівка на те, що "громадяни не можуть отримувати винагороду за виконання договору доручення, крім випадків прямо визначених в законі".

Відповідно до нового ЦК України обов'язок довірителя відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, випливає з норми частини 2 ст. 1007.

Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. — М, 2000. — Т. 2. — С. 91—92; Нерсєсов Н.О. Понятие добровольного представительства в гражданском праве / Избранные труды по представительству и ценным бумагам в гражданском праве. — М., 1998. — С. 24.

Шершвневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) — М., 1975.

о

Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. — М., 1994. — Т. 2.

Договір доручення

431

Строк договору доручення залежить від характеру доручення. В ЦК УРСР в нормах, які регулюють договір доручення, нічого не сказано про строк дії договору доручення. Відповідно до нового ЦК України договір доручення може бути укладений з вказівкою про строк, протягом якого повірений виконує обов'язки від імені довірителя, а також без такої вказівки (ст. 1001).

Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіреного — підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.

Мета договору доручення — здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами.

Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.

Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди (статті 42—47 ЦК УРСР) і про форму договору (ст. 154 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 44 ЦК УРСР договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмовій формі.

Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально посвідчені (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири).

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи із захисту майнових Інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:

проведення правової експертизи документів;

представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в суді та інші.

Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.

Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво, проте представництво, ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути також закон, адміністративний акт, трудовий договір (ст. 62 ЦК УРСР). Договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.

Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданому на підставі договору дорученні, або

432

Глава 60

в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.

Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії комісіонер — сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах комітента, але від власного Імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.

Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядник, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у договорі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення — юридичні дії повіреного.

Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори різняться тим, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені; повірений же діє лише від імені довірителя.

§ 2. Зміст договору доручення

Зміст договору доручення, як спільного юридичного акта сторін, становлять, по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, що приймаються ними як обов'язкові на підставі чинного законодавства.

Зміст договору, як відомо, розкривається через права та обов'язки його учасників, що визначені умовами договору.

Відповідно до ст. 1000 нового ЦК України змістом договору доручення мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Такі дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Сторонами договору доручення є повірений і довіритель.

Повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії; довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати всі дії.

Повіреним і довірителем можуть бути дієздатні громадяни та юридичні особи.

Слід мати на увазі, що юридичні особи повинні діяти в межах статутної правоздатності, а громадяни, які укладають і виконують договори доручення з комерційною метою, мають бути зареєстровані як підприємці.

Договір доручення має особисто-довірчий (фідуціарний) характер. Принцип особистого виконання доручення повіреним закріплений також в нормах ст. 1005 нового ЦК України. З огляду на те, що права та обов'язки в договорі, який укладає повірений від імені довірителя, набуваються виключно для довірителя, велике значення має питання про волевиявлення цих осіб. В юридичній літературі існує думка про те, що повірений є виразником не тільки волі довірителя, а й своєї волі. За

Договір доручення

433

відсутності волевиявлення з боку повіреного юридичний ефект у вигляді договору не настане¹. На наш погляд така точка зору заслуговує на підтримку з єдиним доповненням про те, що волевиявлення довірителя і повіреного щодо змісту юридичних дій, які виконує повірений, повинно збігатися. За інших умов виконання договору доручення буде неналежним.

Головним обов'язком повіреного є виконання доручення відповідно до вказівок довірителя (ч. 1 ст. 388 ЦК УРСР).

Вимога особисто виконати доручення стосується лише юридичних дій, що становлять предмет договору. Для здійснення фактичних дій, які супроводжують юридичні дії, повірений може залучити інших осіб, зокрема перекладача для участі у переговорах, друкарку для підготовки документів. Причому залучення помічників допускається без повідомлення про це довірителя, оскільки ці особи не виконують юридичних дій.

Але, якщо в договорі доручення є прямі вказівки на нерозголошення інформації будь-яким особам, з якими не пов'язане виконання юридичних дій, повірений звичайно повинен зберігати конфіденційність Інформації.

Особисте виконання доручення повіреним може стати неможливим через об'єктивні причини (хвороба, дія непереборної сили і т. ін.). Якщо за таких умов інтереси довірителя вимагають невідкладного здійснення відповідних юридичних дій, а повірений не міг попередньо направити запит довірителеві або не отримав своєчасної відповіді на свій запит, він може передати виконання доручення іншій особі (ч. 2 ст. 388 ЦК УРСР). В цьому разі повірений зобов'язаний повідомити довірителя про передачу виконання доручення іншим особам (ч. З ст. 388 ЦК УРСР).

Таким чином, договір доручення належить до тих цивільно-правових договорів, за якими допустиме, як правило, лише особисте виконання.

Відповідно до ст. 389 ЦК УРСР повірений має право передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у двох випадках:

1) коли він уповноважений на це договором;

2) змушений до цього силою обставин з метою захисту інтересів довірителя.

Частина 2 ст. 389 ЦК УРСР та ч. 4 ст. 1005 нового ЦК України встановлюють застереження, що повірений відповідає за вибір заступника. На практиці може виникнути проблема щодо тлумачення цієї частини статті. Є всі підстави для проведення аналогій між статтями 68 і 389 ЦК УРСР. Йдеться про те, що повірений не відповідає за дії заступника, якщо проти його кандидатури не заперечував довіритель. Оскільки повірений діє в інтересах довірителя, він зобов'язаний виконувати доручення відповідно до вказівок довірителя.

Вказівки довірителя визначають, як мають реалізовуватися повноваження повіреного. Наприклад, повірений уповноважений здійснити угоду купівлі-прода-жу будинку. Вказівки довірителя можуть стосуватися покупки, місця розташування будинку, його технічних характеристик.

Якщо повірений відступить від вказівок довірителя (наприклад, підвищить купівельну ціну), вчинені дії зобов'язують довірителя перед третіми особами, але надають йому право на відшкодування збитків за рахунок повіреного. Тобто має місце невиконання повіреним своїх обов'язків у договірному зобов'язанні з усіма наслідками, що звідси випливають.

Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. — М., 2000. — Т. 2. — С. 93—94.

28 — 5-633

434

Глава 60

На повіреного покладається обов'язок повідомляти довірителеві на його вимогу всі дані про хід виконання доручення, що дає йому можливість впливати на виконання доручення.

Після виконання доручення повірений зобов'язаний без зволікання надати довірителеві звіт з додатком документів, які підтверджують здійснення повіреним юридичних дій і витрат. Форма звіту законом не передбачена, і тому він може бути наданий як в усній, так і в письмовій формі. Але якщо договір передбачає письмову форму звіту, то звичайно надається письмовий звіт.

Істотний обов'язок повіреного — термінова передача довірителеві всього отриманого у зв'язку з виконанням довіреного (майна, грошових сум, документів).

Цьому обов'язку повіреного кореспондує обов'язок довірителя прийняти від повіреного все виконане за договором. Довіритель зобов'язаний прийняти виконання без зволікання після того, як він отримав повідомлення від повіреного (ч. 1 ст. 391 ЦК УРСР, ч. З ст. 1007 нового ЦК України).

Повірений діє за рахунок довірителя. З цього випливає два обов'язки довірителя (ст. 1007 ЦК України):

1) забезпечити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення;

2) відшкодувати повіреному фактичні витрати, які були необхідні для виконання доручення.

Витрати повіреного мають бути необхідними і будь-яку кількісну межу для них не встановлено. Якщо навіть сторони погодили розмір витрат у договорі, це не забороняє повіреному вимагати оплати додаткових витрат за умови, що вони були потрібні для ведення справи.

Якщо довіритель не виконає названі обов'язки, його можна вважати боржником.

При укладенні оплатних договорів доручення довіритель зобов'язаний також виплатити повіреному винагороду за належне виконання договору.

Строк у договорі доручення визначається з урахуванням характеру доручення, яке має реалізовувати повірений. Якщо повірений не виконає доручення у строки, визначені договором, прострочення тягне за собою відшкодування збитків, виплату неустойки, якщо це передбачено договором. На практиці частіше сторони не вказують точний термін виконання. Вони лише визначають повний період часу, протягом якого бажано виконати доручення.

§ 3. Припинення договору доручення

Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договорів, тобто у зв'язку з виконанням повіреним обов'язків з реалізації повноважень.

Крім того, закон (ст. 392 ЦК УРСР, ст. 1008 нового ЦК України) встановлює інші підстави припинення договору доручення, а саме:

1) скасування договору довірителем;

2) відмова повіреного;

3) смерть довірителя або повіреного, визнання будь-якої Із сторін договорунедієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою;

4) припинення юридичної особи, яка є стороною договору.

Нормою нового ЦК України (ч. З ст. 1008) врегульований порядок

Договір доручення

435

припинення договору доручення, в якому повіреним є підприємець. Зокрема, якщо повіреним є підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором.

Особисто-довірчий характер взаємовідносин довірителя і повіреного зумовлює те, що угода про відмову довірителя від свого права анулювати доручення, а повіреного відмовитися від нього у будь-який час є недійсною. Це правило імперативне, воно не залежить від мотивів відмови.

Наприклад, сторони уклали договір доручення, в якому записали умову про те, що повірений не має права відмовитися від виконання доручення або довіритель не має права скасувати доручення. Ця умова угоди може бути визнана недійсною як така, що суперечить ч. 2 ст. 1008 ЦК України.

Якщо доручення припиняється внаслідок скасування його довірителем, то у разі потреби захисту інтересів повіреного припускається, що доручення зберігає чинність, поки повірений не дізнався або повинен був дізнатися про припинення доручення (ч. З ст. 392 ЦК УРСР). У новому ЦК така норма відсутня.

Якщо повірений відмовився від договору за умов, коли довіритель позбавлений можливості замінити його чи інакше забезпечити свої Інтереси, то повірений зобов'язаний відшкодувати збитки (ч. 4 ст. 392 ЦК УРСР, ч. З ст. 1009 ЦК України), завдані припиненням договору.

Враховуючи можливість припинення частково виконаного договору доручення, закон передбачає механізми захисту інтересів сторін.

У разі припинення частково виконаного договору доручення довіритель збов'язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи, якщо винагороду передбачено договором або затвердженими у встановленому порядку правилами, а також до зазначених умов відшкодувати збитки.

Але якщо повірений узнав чи повинен був узнати про припинення доручення, довіритель не виплачує винагороду і не відшкодовує збитки, якщо повірений продовжує виконувати доручення.

Характерною ознакою договору доручення є те, що закон встановлює обов'язок щодо спадкоємців померлого повіреного, а також щодо ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним (ст. 394 ЦК УРСР, ст. 1010 нового ЦК України).

У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення і вжити заходів щодо охорони майна довірителя.

Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним.

Особисто-довірчий характер взаємовідносин довірителя і повіреного впливає на наслідки його припинення. Неможливим є правонаступництво за зобов'язаннями повіреного і довірителя. Якщо спадкоємці фізичної особи, сторони в договорі доручення або правонаступники такої юридичної особи виявлять бажання продовжити відносини відповідно до договору доручення — продовження неможливе. В цьому разі необхідно укладати новий договір.

Глава 61 ДОГОВІР КОМІСІЇ

§ 1. Поняття договору комісії

Договір комісії — це договір, за яким одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за виногороду (за плату) вчинити одну або кілька угод (правочинів) від свого імені за рахунок комітента (ст. 395 ЦК УРСР, ст. 1011 ЦК України). З визначення договору комісії випливає, що даний договір є консенсуальним, оскільки для його укладення достатньо згоди сторін, двостороннім, оскільки права та обов'язки виникають у обох сторін, та завжди оплатним.

Договір комісії належить до договорів з надання нематеріальних посередницьких послуг, головним чином у сфері торгівлі. У країнах з розвинутою економікою договори комісії зустрічаються також у транспортних відносинах, у сфері обігу цінних паперів, у діяльності банків з обслуговування клієнтів тощо. В нашій країні в радянський період комісійні договори особливо поширилися у відносинах за участю громадян, які здавали майно на комісію у спеціалізовані магазини, що займалися його реалізацією за винагороду. З середини 50-х років XX ст. широко поширився комісійний продаж сільськогосподарської продукції через систему споживчої кооперації, а також продаж позанормативних та залишкових цінностей державних підприємств, що, зокрема, відображено у ЦК УРСР 1963 р. (ст. 395).

На сьогодні, крім комісійного договору у сфері роздрібної торгівлі, практиці господарювання відомі різні види комісійних договорів. Найбільш поширеними серед них є агентські, дилерські, брокерські та консигнаційні угоди. Згадки про агентські, дилерські та брокерські угоди містяться у страховому, біржовому законодавстві, законодавстві про цінні папери тощо.

Консигнація — це операція з реалізації товарів, згідно з якою одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням другої сторони (консигнанта) протягом певного часу за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого Імені товари, що належать консигнанту. Цивільне законодавство України не знає визначення договору консигнації. Проте на цей договір, як на різновид торгово-посередницького договору, вказано у Декреті Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю".

Консигнант (продавець) передає товар на склад посередника (консигнатора). Консигнатор зобов'язаний реалізувати товар від свого Імені за рахунок консигнанта. Такий договір найчастіше за все зустрічається у зовнішньоекономічній діяльності, зокрема при низькому освоєнні ринку збуту або при поставці таких товарів, які мало відомі місцевим покупцям. Така схема дає змогу розширити

Договір комісії

437

мережу продажу і проводити, наприклад, сплату мита вже у момент, коли знайдений покупець. Поставлений на консигнацію товар є нібито пробною поставкою. Укладаючи договір консигнації, сторони перш за все визначають у ньому обов'язки, пов'язані з маркетинговим дослідженням ринку збуту. У договорі консигнації передбачається обов'язок консигнатора не тільки здійснювати рекламу товару, а й надавати можливість потенційним покупцям безпосередньо оглядати товар, перевіряти його в роботі тощо. Додатковою умовою консигнації може бути придбання частини або всього нереалізованого товару консигнатором. Однак частіше застосовується правило про те, що товар, нереалізований протягом певного строку, повертається консигнанту.

Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Комісіонер діє в інтересах та за рахунок комітента, як і в договорі доручення; завдання обох договорів, як правило, полягає у вчиненні угод для іншої особи. Але на цьому зовнішня подібність цих договорів вичерпується.

Відмінність між договорами комісії та доручення полягає перш за все в тому, що договір доручення є договором про представництво, тобто повірений діє від імені довірителя. В свою чергу договір комісії відносин представництва не породжує, оскільки у відносинах з третіми особами комісіонер діє від власного імені. Повірений у разі вступу у відносини з третіми особами, не стає стороною у правовідносинах між довірителем та третьою особою; комісіонер навпаки стає стороною за угодою, укладеною з третьою особою, набуває за нею прав та обов'язків. Договір комісії, на відміну від договору доручення, завжди є оплатним. Крім того, дії комісіонера завжди мають бути спрямовані на укладення угод.

В договорі комісії, як і в договорі доручення, виділяють внутрішню та зовнішню сторону взаємовідносин учасників. Внутрішні відносини складаються між комітентом і комісіонером. Багато правил, що регулюють відносини комітента та комісіонера є аналогічними правилам, що застосовуються у договорі доручення. Так комісіонер повинен діяти відповідно до вказівок комітента, після виконання укладеної угоди передати йому все отримане; комітент зобов'язаний забезпечити комісіонера коштами для виконання доручення тощо. Зовнішні відносини — це відносини між комісіонером та третьою особою. В цьому простежується відмінність між договорами комісії та доручення, оскільки за договором доручення зовнішні відносини складаються між довірителем та третьою особою.

Елементи договору комісії

Сторонами договору комісії є комісіонер та комітент. Комітент — це фізична або юридична особа, в інтересах та за рахунок якої укладаються угоди комісіонером. Комісіонером є особа, яка вчиняє відповідні угоди в інтересах комітента. Закон не містить якихось обмежень щодо суб'єктного складу комісіонера, хоч на практиці, як правило, діяльність комісіонера належить до підприємницької.

При здійсненні комісійної торгівлі непродовольчими товарами до суб'єктів договору комісії застосовуються Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 22 березня 1995 р. № 79/615 (з подальшими змінами). Відповідно до п. 1.2 Правил учасниками сторін торговельного процесу на комісійних

438

Глава 61

засадах є: господарюючий суб'єкт, який приймає товар на комісію, і громадянин, підприємство (організація, установа), що здає товар на комісію.

Крім комітента та комісіонера, у відносинах комісії бере участь третя особа, з якою укладає угоду комісіонер. Хоч третя особа не є стороною договору комісії, укладення з нею угоди означає виконання своїх зобов'язань комісіонером. До третьої особи переходять права, які належали комітенту. Але при цьому комітент та третя особа не пов'язані один з одним та не несуть один перед одним відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання якихось обов'язків. Відносини між комітентом та третьою особою будуються через комісіонера.

Предметом договору комісії є надання посередницьких послуг у різних сферах господарювання, але переважно у сфері торгового обороту. Порівняно з договором доручення, за яким на повіреного можуть покладатися будь-які юридичні дії, договір комісії є більш цілеспрямованим. Комісіонер зобов'язується вчинити одну або кілька угод, як передбачених чинним законодавством, так І непоіменованих, за винятком угод, які можуть укладатися лише особисто.

Предмет договору комісії не можна зводити лише до укладення угоди. Відповідно на комісіонера можуть покладатися обов'язки здійснити рекламу товарів або послуг комітента, знайти контрагента, виконати всі вимоги, встановлені для тих чи Інших угод. Предметом договору комісії є не угода, яка укладається комісіонером, а сама діяльність комісіонера, тобто його посередницька послуга, спрямована на укладення угоди.

В разі якщо предметом договору комісії є укладення комісіонером угод купів-лі-продажу, умова про асортимент товару, який передається на комісію, може бути визначена в самому договорі комісії (ч. 1 ст. 1012 ЦК України). В нормативних актах може міститися перелік товарів, які не приймаються на комісію. Так, відповідно до Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами не приймаються для комісійного продажу такі товари, як: зброя та боєприпаси до неї (крім мисливської та спортивної зброї і боєприпасів до них, а також холодної зброї, спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої і дратівної дії, що продаються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка; вибухові речовини і вибухові засоби, отруйні речовини, наркотичні, психотропні та отруйні засоби, лікувальні засоби та вироби медичного призначення, армійське спорядження, тканини та інші товари військового асортименту, формене обмундирування, білизна з штампом закладів, організацій і підприємств; газові плити та балони до них без документа служби газового господарства, що підтверджує їх придатність до подальшого використання; товари побутової хімії; товари з простроченим терміном зберігання; товари від неповнолітніх віком до 18 років; піротехнічні вироби; іграшки для дітей віком до 3 років; Іграшкова зброя з пластиковими кульками; примірники аудіовізуальних творів і фонограм, що були в користуванні, а також нові без наявності супровідних документів, визначених у п. 5 Правил роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів і фонограм, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1209.

На відміну від ЦК УРСР, який визначає обов'язковість письмової форми договору комісії (ст. 396), ЦК України не містить якихось спеціальних правил щодо форми цього договору. У зв'язку з цим на договір комісії поширюються загальні

Договір комісії

439

норми щодо форми угод (статті 42—47 ЦК УРСР, статті 205—210 ЦК України). Звичайно договір комісії укладається у простій письмовій формі.

Ціна договору комісії, або та комісійна винагорода, яка сплачується комісіонеру, визначається сторонами в договорі комісії. ЦК УРСР (ст. 406) забороняв у всіх комісійних договорах, за винятком договорів комісії із зовнішньої торгівлі, визначати комісійну винагороду і винагороду за делькредере у вигляді різниці або певної частини різниці між призначеною комітентом ціною та тією більш вигідною ціною, за якою комісіонер укладе угоду. Нове законодавство відмовилося від таких обмежень, дозволивши сторонам визначати будь-які умови щодо оплати послуг комісіонера. В разі відсутності якихось вказівок у законі або в договорі про ціну договору розмір комісійної винагороди визначається за правилами ч. 4 ст. 1013 (комісійна винагорода виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін на такі послуги).

Новий ЦК України надає учасникам господарського обороту можливість укладати договір комісії на будь-яких умовах. Так, договір комісії може бути укладений як на певний строк, протягом якого комісіонер виконуватиме свої обов'язки, так і без визначення строку (ч. 1 ст. 1012). При цьому строк договору комісії слід відрізняти від строку, протягом якого комісіонер зобов'язаний укласти ту чи іншу угоду, оскільки після укладення угоди комісіонер ще зобов'язаний надати звіт комітенту та передати йому все отримане за угодою, що також вимагає певного часу.

Нове цивільне законодавство дозволяє сторонам договору комісії накладати при його укладенні певні обмеження одна на одну. Так, наприклад, у договорі комісії може бути визначена територія його виконання, в межах якої повинен діяти комісіонер (ч. 1 ст. 1012 ЦК України); комітент може бути зобов'язаний не укладати аналогічні договори комісії з іншими особами (ч. 2 ст. 1012 ЦК України) тощо.

Зміст договору комісії

Обов'язки комісіонера.Договір комісії належить до двосторонніх договорів, тому права та обов'язки покладаються як на комісіонера, так і на комітента і мають взаємний характер.

Основним обов'язком комісіонером є обов'язок вчинити один або кілька угод в Інтересах комітента (ст. 395 ЦК УРСР, ст. 1011 ЦК України). Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочин відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Така вимога про укладення комісіонером угод на найбільш вигідних для комітента умовах та відповідно до звичаїв ділового обороту та вимог, що звичайно ставляться, свідчить про те, що в якості комісіонера, як правило, виступає особа, яка професійно діє на тому чи іншому ринку, має відповідні знання та навички у тому виді діяльності, який йому доручається провести.

Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана винагорода належить комітентові

440

Глава 61

(ч. 2 ст. 1014 ЦК України). Новий ЦК України визначив це правило як імперативне, тоді як у ЦК УРСР (ст. 399) договором комісії дозволено визначати інше.

Відступ комісіонера від вказівок комітента допускається у тих самих випадках, що і при договорі доручення. Відповідно до ч. 1 ст. 1017 ЦК України (подібну норму містить і ст. 388, на яку посилається ст. 400 ЦК УРСР) комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента, і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим. Частина 2 ст. 1017 ЦК України дозволяє комісіонеру, який є підприємцем, відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи. Така норма грунтується на презумпції положення, що комісіонер, який займається комісійною діяльністю як професійною, підприємницькою, повинен бути добре обізнаним (краще, ніж про це обізнаний сам комітент) про ті умови, які є найбільш вигідними для комітента та найкращим чином задовольнять його інтереси.

У той же час для комісіонера законом передбачені спеціальні невигідні майнові наслідки відступу від вказівок комітента. Залежно від характеру комісійного доручення можливі такі ситуації:

1) комісіонеру доручається продати майно комітента, і він продає майно занижчою ціною, ніж визначено комітентом;

2) комісіонеру доручається купити майно для комітента, і він купує майно заціною, вищою, ніж було призначено комітентом.

В першому випадку комісіонер зобов'язаний заплатити різницю між ціною, замовленою комітентом, та ціною продажу, якщо не доведе, що він не мав можливості продати майно за узгодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною запобіг більшим збиткам (ч. 2 ст. 400 ЦК УРСР, ч. З ст. 1017 ЦК України). Тобто в такому разі комісіонер звільняється від компенсації різниці комітенту за наявності двох умов:

а) він не мав можливості продати майно за призначеною ціною (відсутністьможливості може бути як об'єктивною (зміна кон'юнктури ринку), так і такою,що залежить від особи та дій комісіонера);

б) таке виконання доручення запобігло ще більшим збиткам, які міг би понести комітент.

У разі, якщо комісіонер був зобов'язаний запитати комітента про можливість відступу від його вказівок, він має також додатково довести, що не міг попередньо запитати комітента або одержати відповідь на свій запит у розумний строк.

Якщо комісіонер придбав майно за вищою ціною, ніж та, що була погоджена, закон покладає вирішення питання про покладення на комісіонера якихось невигідних наслідків на комітента. Відповідно до ч. З ст. 400 ЦК УРСР та ч. 4 ст. 1017 ЦК України комісіонер у такому випадку має право не прийняти куплене за вищою ціною майно, заявивши про це комісіонерові у розумний строк після отримання від нього повідомлення про купівлю. У разі якщо комітент у розумні строки прямо не заявить комісіонеру про своє небажання приймати покупку, вважається, що він прийняв таку покупку за ціною угоди, яка була вчинена комісіонером. Але якщо комісіонер при купівлі майна за свій рахунок заплатив різницю в ціні, комітент не має права відмовитися прийняти виконання договору (ч. З ст. 400 ЦК УРСР, ч. 5 ст. 1017 ЦК України). У даному випадку вважається,

Договір комісії

441

що комісіонер виконав доручення належним чином, і комітент отримує річ на умовах, визначених у договорі.

Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента (ст. 403 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 1021 ЦК України). Оскільки нормами ЦК, що регулюють відносини комісії, не передбачене спеціальне правило, на відносини комісіонера та комітента поширюються норми ст. 203 ЦК УРСР та ст. 623 ЦК України, якими передбачений принцип повного відшкодування збитків (і реальної шкоди, і упущеної вигоди). Договором або звичаями ділового обороту на комісіонера може бути покладений обов'язок застрахувати майно комітента за його рахунок. При цьому комісіонер несе відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна, якщо не виконав покладеного на нього обов'язку.

Після вчинення угоди за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт та передати йому все одержане за угодою, яку він уклав (ст. 404 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 1022 ЦК України). Законодавство не містить якихось окремих вимог щодо форми звіту, тому комісіонер може надати звіт як у письмовій формі, так і усно. У разі якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, він повинен повідомити його про це протягом одного місяця від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим (ч. 2 ст. 404 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 1022 ЦК України).

У разі невиконання третьою особою договору, укладеного комісіонером, останній зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази (ч. З ст. 402 ЦК УРСР, ч. 4 ст. 1016 ЦК України). Оскільки комітент не є стороною в угоді, укладеній комісіонером та третьою особою, він має право вимагати від комісіонера уступки йому права вимоги до третьої особи.

За загальним правилом, комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору (ст. 402 ЦК УРСР, ч. З ст. 1016 ЦК України). Таким чином, комісіонер відповідає лише за дійсність угоди, що укладається ним з третьою особою. Тобто якщо за якихось підстав угода буде визнана недійсною, комітент може пред'являти претензії комісіонеру. Проте законодавство передбачає два випадки, коли на комісіонера покладається відповідальність за невиконання зобов'язання третьою особою. По-перше, це відбувається, якщо комісіонер був необачним при виборі такої особи. ЦК УРСР не містить такої умови покладення на комісіонера відповідальності. Необачність комісіонера може виражатися в тому, що він уклав угоду з особою, стосовно якої порушено справу про банкрутство, або така особа має велику заборгованість перед бюджетом тощо. Іншим випадком покладення на комісіонера відповідальності за невиконання угоди третьою особою є так звана умова делькредере (ч. 2 ст. 402 ЦК УРСР, п. З ст. 1016 ЦК України). Делькредере — своєрідна умова про взяття комісіонером на себе поруки за виконання зобов'язання третьою особою. В цьому випадку в разі невиконання зобов'язання третьою особою комітент може пред'явити претензії як до комісіонера, так і до третьої особи. За таку поруку комісіонеру може встановлюватися додаткова винагорода (ч. 1 ст. 406 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 1013 ЦК України).

Закон не містить вимоги щодо виконання договору комісії особисто комісіонером. Тому комісіонер може залучати до виконання третіх осіб, у тому числі і на підставі договорів субкомісії. За договором субкомісії комісіонер набуває всіх прав та обов'язків комітента щодо третьої особи (субкомісіонера) (ч. 1 ст. 1015

442

Глава 61

ЦК України). За загальним правилом, комісіонер може укласти договір субкомі-сії лише за згодою комітента. Укладення цього договору без згоди комітента допускається у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси комітента (ч. 2 ст. 1015 ЦК України). Так, наприклад, якщо комісіонер з незалежних від нього причин не може виконати договір, але прострочення виконання може заподіяти збитки комітентові, він може самостійно зобов'язати іншу особу (субкомісіонера) проведення всіх угод, доручених йому за договором комісії.

Закон (ч. З ст. 1015 ЦК України) в Інтересах комісіонера встановлює заборону безпосереднього контакту комітента та субкомісіонера в період дії договору комісії. В разі вступу комітента у відносини із субкомісіонером у нього може виникнути бажання відмовитися від договору з комісіонером та доручити його виконання безпосередньо субкомісіонеру, що порушить інтереси комісіонера. Проте, якщо комісіонер не бачить загрози своїм інтересам від спілкування комітента з субкомісіонером, він може дозволити такий контакт.

Обов'язки комітента.На комітента покладається обов'язок прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії. При цьому, якщо предметом виконання є майно, комітент зобов'язаний оглянути майно, придбане для нього комісіонером, а в разі виявлення недоліків — негайно повідомити про це комісіонера (ст. 405 ЦК УРСР, ст. 1023 ЦК України).

Оскільки договір комісії належить до посередницьких договорів, все майно, що передано комісіонеру або отримано ним за кошти комітента, є власністю комітента (ст. 398 ЦК УРСР, ст. 1018 ЦК України). Як власник майна, комісіонер несе ризик випадкового знищення або пошкодження майна, а також витрати на його зберігання. Комітент може зобов'язати комісіонера застрахувати майно, але це можливо лише за рахунок комітента (ч. З ст. 1021 ЦК України),

Комітент зобов'язаний відшкодувати комісіонеру всі витрати, пов'язані з виконанням договору комісії. Такий обов'язок покладається на комітента і в тому разі, коли договір не був належним чином виконаний, але з причин, які не залежать від комісіонера або субкомісіонера, які вжили усіх заходів щодо вчинення правочину (ст. 407 ЦК УРСР, ст. 1024 ЦК України).

Як уже зазначалося, договір комісії є ошіатним договором, у зв'язку з чим на комітента покладається обов'язок виплатити комісіонеру комісійну винагороду, а також винагороду за делькредере (ст. 406 ЦК УРСР, ст. 1013 ЦК України). Розмір та порядок виплати комісійної плати визначається сторонами в договорі. Якихось обмежень щодо встановлення комісійної винагороди новий ЦК України не містить. Якщо сторони не передбачити порядок та розмір виплати комісійної винагороди в договорі, застосовується порядок, передбачений в законі — комісійна плата виплачується після виконання договору комісії, виходячи із загал ь-них цін на такі послуги.

У ст. 410 ЦК УРСР передбачені правила про відмову комісіонера від виконай ня доручення. Комісіонер має право відмовитися від прийнятого доручення лиіш коли це викликано неможливістю виконання доручення або порушеннян комітентом договору комісії. Якщо це буде мати місце, комісіонер вправ вимагати відшкодування понесених витрат та комісійної винагороди. У новом; ЦК України ці правила сформульовані дещо по-іншому. Зокрема, якщо догові' комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента (комітент несвс ечасно передав майно комісіонеру тощо), комісіонер має право на комісійну плг ту на загальних підставах. В разі розірвання або односторонньої відмови від де

Договір комісії

443

говору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії (ст. 1013 ЦК України).

Комісіонеру надається право притримання речі, яка має бути передана комітентові, для забезпечення своїх вимог. Право притримання поширюється на будь-які виплати, які повинні бути зроблені комісіонеру: комісійна плата, винагорода за делькредере, відшкодування понесених витрат тощо. Проте притримання за договором комісії дещо відрізняється від загального порядку реалізації права притримання. Так, у разі оголошення комітента банкрутом, комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі (ч. 2 ст. 1019 ЦК України).

Якщо в розпорядженні комісіонера знаходяться грошові кошти, що надійшли до нього для комітента, він має право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, якщо інші кредитори комітента не мають переважного права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові (ст. 1020 ЦК України).