Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

 2. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

 3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

 4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Залежно від об'єкта завдання розрізняють деліктну відповідальність за завдання шкоди майну та деліктну відповідальність за завдання шкоди особі.

 У ст. 1166 ЦК міститься законодавче визначення деліктної відповідальності за шкоду, завдану майну та підстави її виникнення. Так для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме: а) наявність шкоди; б) протиправна поведінка заподіювача шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вина. Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то мова йде про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини.

За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК шкода підлягає відшкодуванню:

 — в повному обсязі, тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності);

 — особою, яка безпосередньо завдала шкоду.

 На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом:

 — обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем (наприклад, шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього).

 — розмір відшкодування може бути зменшеним (наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину).

— розмір відшкодування може бути збільшеним.

Протиправна поведінка може мати дві форми — дію чи бездіяльність. Протиправною бездіяльністю є нездійснення дії, яка вимагається законом. Для покладення відповідальності на особу, яка не здійснила певні дії, необхідна наявність двох умов:

 — наявність в особи обов'язку здійснити певні позитивні дії, що може випливати із прямої вказівки закону, договору, службових відносин, а також із випадків, створених самою особою;

 — можливість їх здійснити за цих умов.

 Обов'язковою підставою деліктної відповідальності є, також, причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою, який характеризують наступні положення:

 — причинний зв'язок існує там, де є тимчасова послідовність явищ. Причина завжди передує результату, а останній — це тільки та зміна в зовнішньому світі, яка створюється дією причин;

 — причина з необхідністю породжує свій наслідок. Там, де зв'язок результату з дією, що йому передувала, випадковий, взагалі немає причинного зв'язку, а є проста послідовність подій;

 — причина і наслідок мають значення відносно конкретного випадку;

 — при виявленні причинно-наслідкових зв'язків у суспільних (в тому числі й правових) відносинах необхідно розрізняти суспільні та звичайні причини, тобто юридичне значиму причину, якою завжди є поведінка людини, та звичайний зв'язок подій, пов'язаний з результатом.

Набувальна давність.

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

 Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

 Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

 2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

 3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.

 Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.

 4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Інститут набувальної має своєю метою надати існуючим фактичним відносинам юридичного значення, слугує усталеності права та цивільного обігу. Є всі підстави вважати, що якщо власник майна тривалий час не виявляв наміру визнати річ своєю, то він погодився з її втратою, і при відсутності презумпції права державної власності, слід визнати цю річ власністю фактичного добросовісного володільця. Тобто інститут набувальної давності захищає права теперішнього володільця проти попереднього.

 Цей спосіб набуття права власності належить до першопочаткових, оскільки права набувача не базуються на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукупності обставин, зазначених у частині першій коментованої статті, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.

 Тривалість володіння передбачає, що повинен закінчитися визначений у законі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні. Строк цей передбачається для нерухомого майна — десять років, для рухомого — п'ять. При цьому давнісний володілець може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.  Добросовісне володіння передбачає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

 Необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю є також відкритість та безперервність володіння. Володілець повинен володіти річчю відкрито, без таємниць. В іншому випадку виникають сумніви як щодо його добросовісності, так і щодо інших вимог, що їх потребує закон. Безперервність означає, що протягом означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.  Ч. 3 ст. 344 ЦКУ передбачає виникнення права власності за набувальною давністю у випадках, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення. У такому разі строк набувальної давності збільшується: на нерухоме майно — п'ятнадцять років, а на рухоме — п'ять. При цьому строк набувальної давності починає спливати не з моменту заволодіння майном, а з моменту закінчення строку позовної давності.

 4. Частина четверта встановлює обов'язковий судовий порядок набуття права власності за набувальною давністю на такі цінні речі, як нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.