Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Екзистенціалізм - це напрямок у філософії XX-XXI ст., який стверджує, що філософія не повинна вивчати сутність речей, а повинна досліджувати сутність людини.

Існують такі види екзистенціалізму:

1) релігійний екзистенціалізм (Марсель, Бердяєв, Пестов та ін.);

2) атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю).

Основні ідеї екзистенціалізму:

1) відчуження людини від суспільства є фундаментальною характеристикою людського буття;

2) існуванню людини передує її сутність та змушує людину самій створювати свою сутність власними вчинками та справами;

3) людина може бути ангелом та злочинцем (людина створює себе сама);

4) свободу розуміє як наявність вибору, а обираючи людина несе відповідальність за свій вибір;

5) пізнавати свою сутність людина може лише перед обличчям смерті, у разі втрати соціального статусу тощо (межова ситуація).

Основні поняття екзистенціалізму:

1) стурбованість (М. Хайдеггер: людина постійно про щось турбується, метушиться);

2) нудьга (А. Камю: досягаючи вершин, людина шукає пригод від нудьги, немає подієвості);

3) нудота (Ж.-П. Сартр).

Екзистенціалізм ґрунтується на такій програмі: замінити класичну "філософію сутностей" філософією людського існування. Первинні форми екзистенціалізму містяться у вченнях російських філософів М.Бердяєва, іспанського письменника М. де Унамуно.

Проблема відчуження індивіда від суспільства - це одна з центральних проблем, на якій зосереджено увагу представників екзистенціалізму. Вони вважали необхідним вказати на факт наявності відчуження, його коріння і в умовах інших історичних епох, інших соціальних систем. Висновок, до якого приходять філософи-екзистенціалісти, полягає в тому, що відчуження є загальною характеристикою буття людини в суспільстві. І філософія повинна допомогти людині, охопленій почуттям страху, відчуженості, заклопотаності, якщо не подолати таке світовідчуття, то принаймні, допомогти людині знайти своє "Я", значення життя в самих безвихідних ситуаціях.

Філософам-екзистенціалістам несправедливо було б відмовити в щирості їх почуттів, гуманних прагненнях.

Слід відмітити, що екзистенціалісти виступали проти віри в деякий заздалегідь гарантований прогрес, який ніби здійснюється сам по собі, крім зусиль і діяльності окремих людей. При цьому не має ніякого значення, хто (або що) є гарантом такого прогресу: Бог, абсолютна ідея, закони історії. Віра в гарантований прогрес, вважали екзистенціалісти, є не просто наївною, але і небезпечною для людини.

У екзистенціалізмі акценти явно зміщуються. Проблема вибору отримує не стільки пізнавальне, скільки онтологічне значення. Мова йде про буття людини, вибір людиною свого буття, граничні основи буття людини.

Представники екзистенціалізму вважали, що центром філософії повинна стати людина. Адже сама людина є буттям, притому буттям особливим. Отже, шлях, який вибирають представники екзистенціалізму, не шлях від світу як буття до людини, а зворотний шлях - від людського буття до буття світу.    

42. Герменевтика.  

Герменевтика - це мистецтво і теорія тлумачення з метою виявлення сенсу тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів і їх історично обумовлені варіації) і суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Ф. Шлейєрмахер розуміє її насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, а В.Дільтей визначає герменевтику як мистецтво розуміння письмово зафіксованих проявів життя.

Значне місце розробка проблем герменевтики посідає у філософії М.Хайдеггера. На його думку, реальність «життєвого світу» людей значною мірою є мовною реальністю. Мова як історичний горизонт визначає долю Буття. У зв'язку з цим він дійшов висновку, що не люди говорять мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Найбільш детально розробив проблеми філософської герменевтики в XX ст. учень М. Хайдеггера Г. Гадамер. Він розумів герменевтику не лише як метод гуманітарних наук, а й як онтологічне вчення про Буття.

Щоб з'ясувати характер цього питання, потрібно визначити зміст поняття «герменевтичне коло». Це питання в різних модифікаціях підіймалося, починаючи з сивої давнини. Скажімо, ще Августин формулював його так: для розуміння Священного писання треба вірити в нього, але віра потребує розуміння його. Ще така формула кола: для того щоб будь-що зрозуміти, його слід пояснити, і навпаки.

У філософії М. Хайдеггера ця проблема звучить так: оскільки герменевтичне коло є виразом взаємозумовленості тлумачення буття людини і людського самотлумачення, остільки мета герменевтики полягає не в розімкненні герменевтичного кола, не у виході за його межі, а, навпаки, в тому, щоб увійти до нього.

Герменевтика, за Гадамером, є практичною філософією, або філософією практики тлумачення текстів. Гадамер не раз посилається на арістотелівське поняття «пронезису». За Арістотелем, пронезис не є ані майстерністю, ані епістемою (раціональне пізнання, яке включає підведення поодиноких явищ під загальні).

Необхідно зазначити, що суб'єкт і об'єкт герменевтичного аналізу в цьому випадку збігаються. Причини цього, вважає Апель, сягають своїм корінням у фактичну відмову Гадамера від поняття істинної інтерпретації, а це призводить до руйнування проблеми історичного розуміння.

 43. Прагматизм.

Прагматизм - це напівофіційна ідеологія американського способу життя та світогляду типового американця.

Прагматизм також визначається як широко розповсюджений суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній немарксистській філософії.     

Представники: Дьюі, Джемс.

У працях Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення філософських спорів шляхом порівняння „практичних наслідків”, які випливають з тієї чи іншої теорії та як теорія істини.

 Суб’єктивне розуміння практики та істини призводить прагматизм до визначення поняття (ідеї) як „інструмента” дії (Дьюі), а пізнання - як сукупності суб’єктивних істин. Під практичною корисністю прагматизм розуміє те, що задовольняє суб’єктивні інтереси індивіда.

Об’єктивна реальність ототожнюється у прагматизмі з досвідом, а розділення суб’єкта і об’єкта пізнання здійснюється лише всередині досвіду.

Основні ідеї прагматизму:

1) вивчати і робити лише те, що дає практичний результат;

2) істина - це те, що приносить прибуток або дає душевний комфорт;

3) кожна людина для досягнення своєї мети, може використовувати будь-які доступні їй правові засоби;

4) пропагує культ індивідуалізму; 

5) виступає проти революції;  

6) пропагує поступові, часткові реформи;

7) заперечує значення загальної теорії при вирішенні будь-якої конкретної проблеми, оскільки завжди існує оригінальне вирішення цієї проблеми;

8) будь-яка соціальна проблема - це тимчасовий період, фаза, яка безперервно росте у соціальному досвіді.

Позитивізм.

Позитивізм - це напрям у філософії, представники якого вважали, що філософія не повинна займатися метафізичними проблемами, а повинна займатися мовою науки та розвитком наукового знання.

У розвитку позитивізму виділяються такі етапи:

1) перший етап - позитивізм - сер. XIX ст.

Представники: Г. Спенсер, О. Конт;

2) другий етап - емпіріокритицизм.

Представники: Е. Мах і ін.

3) третій етап - постпозитивізм:

а) неопозитивізм - перша пол. XX ст.;

б) постпозитивізм - друга пол. XX ст.

Основні ідеї позитивізму:

1) філософія повинна здійснювати синтез та аналіз знань, отриманих в позитивних, точних науках;

2) єдиним джерелом знань є емпіричні науки;

3) розвиток наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез та їх спростування;

4) будь-яке знання має гіпотетичний характер;

5) основним завданням філософії виступає відділення наукового знання від ненаукового;

6) для цього необхідні два методи:

а) верифікації, тобто підтвердження теорії фактами;

б) фальсифікації, тобто спростування теорії фактами.

До сильних сторін позитивізму потрібно віднести:

1) вимога суворості, чіткості, ясності знання мови;

2) розробка найскладніших проблем математики, формальної логіки, де заслуги неопозитивістів очевидні та загальновизнані;

3) прагнення піддати суворому логічному аналізу ту мову і те знання, які традиційно вважалися гуманітарними. Прагнення математизувати, формалізувати деякі області гуманітарних наук, наук про людину і суспільство.

До слабких сторін позитивізму потрібно віднести:

1) зведення філософії до логічного аналізу мови науки;

2) ігнорування відбивної природи знання;

3) концентрація уваги на логіко-лінгвістичному аналізі готового знання (цього недоліку прагнуть уникнути постпозитивісти);

4) абсолютизація "атомізму", плюральності, дискретності мови і світу.

45. Українська філософська думка.

Григорій Сковорода (1722-1794) народився в с. Чернухи на Лубенщині у родині козака. У своїх творах Сковорода активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя. Головним в людині є не теоретико-пізнавальні здібності, а емоційно-вольова сутність людського духу - «серце» людини.

Сковорода висунув концепцію трьох світів, поділивши світ на три реально існуючі частини: «макрокосм» (природа, безмовний світ, що складається з множини малих світів), «мікрокосм» (людина), світ символів (духовне життя, основу якого становить Біблія). «Макрокосм» і «мікрокосм» не створені якоюсь надприродною силою, це закономірне продовження загальної природи. Третій світ - сукупність символів, які забезпечують пізнання невидимої натури (Бога). Це Всесвіт, «світ світів». Символічне мислення має свої витоки з часів, коли символи, образи були у мислителів засобами передачі думок. Виходячи з принципу двох натур, він пояснює природу мікрокосму, світу людини. В людині істинною є невидима натура, а тілесна людина є лише тінь.

З розпадом кріпосницької системи і розвитком капіталізму (кінець XVIII ст.) в Україні пробуджувалася національна свідомість у творах І.П.Котляревського, П.П. Гулака-Артемовського, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, Є.П. Гребінки, Л.І.Глібова та ін. Антикріпосницький характер мала також творчість письменників м. Львова М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького, які обстоювали право на українську мову і літературу, боролися за возз'єднання західноукраїнських земель із Східною Україною.

Проблеми суспільно-політичної філософської думки українського народу знайшли глибоке відображення у творчості Тараса Шевченка (1814-1861). У його духовній спадщині найзначніше місце зайняла проблема людини, її буття, внутрішнього світу - переживань, прагнень, інтересів.

Тарас Шевченко надавав великого значення боротьбі проти так званого чистого мистецтва, теорії мистецтва для мистецтва.

Необхідно зазначити, що центрами боротьби прогресивних вчених України за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського та Харківського університетів. Такі відомі вчені, як Т.Ф.Осиповський, П.М.Шумлянський, А.І.Стойкович, М.В.Остроградський, В.І.Лапшин, М.О.Максимович, М.І.Козлов та ін., активно використовували філософські знання для аналізу природознавства, показували, що антиматеріалістичні принципи гальмують його розвиток.

Видатним діячем культури України був М.П.Драгоманов (1841-1891), прогресивною рисою діяльності якого була боротьба проти російського самодержавства. Він вважав, що соціальну несправедливість можна усунути лише докорінними змінами економічного ладу. Народна бідність, на думку Драгоманова, існуватиме доти, доки вся земля і всі фабрики не стануть власністю трудівників.

Непересічне місце у розвитку української філософсько-соціологічної думки належить І.Я.Франку (1856-1916). В основі світогляду І.Франка - філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. У природі, підкреслював мислитель, все підлягає змінам, рухові та обміну матерії.  Основою усього існуючого він визнавав природу в її багатоманітності і вічності.

Він доводив необхідність зміцнення зв'язку науки з практикою, розвивав революційно-демократичні принципи в галузі мистецтва, літератури, художньої творчості. І. Франко критично переосмислював його, мав власне розуміння сутності та спрямованості суспільного розвитку.

Леся Українка - Косач-Квітка Лариса Петрівна (1871-1913) у своїх філософських поглядах виходила з того, що природа перебуває в постійних змінах і розвиткові. Вона не визнавала надприродних сил, рішуче критикувала пасивне ставлення до дійсності. На думку Лесі Українки, філософія повинна активно служити справі перетворення світу.

Глибокий слід в науці залишив В.І.Вернадський (1863-1945), який виходив з того, що з виникненням людського розуму починається новий етап розвитку Всесвіту. Під впливом діяльності людини біосфера поступово перетворюється в нове середовище - ноосферу (сферу розуму). Це приведе до радикальних змін в самій біосфері.

Якісно новий етап у розвитку філософської думки в Україні почався в 60-ті роки.