Загальна характеристика філософії Відродження: специфіка, коло проблем, представники.

Філософія Відродження (XV-XVI ст.) - це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу.

3 виникненням ренесансної культури насамперед змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; логіка формалістич­ної доказовості витісняється самоочевидністю неупередженої інтуїції; на зміну санкціонованому церквою схилянню перед Арістотелем приходить шанування Платона (у середині XV ст. створюється славнозвісна Флорентійська академія, мета якої - вивчення і пропаганда платонівської філософії).

Необхідно зазначити, що водно­час відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідчення божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу з нічо­го змінюється натурфілософським ученням про безкінечність і несотворимість світу.

Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в особах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1688), у своїх судженнях спирала­ся на велике відкриття теоретичного природознавства того ча­су - геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка (1473-1543). Подібного переосмислення зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антро­поцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим «відкриття людини» як вільної і необмеже­ної у своїх можливостях істоти. Світське мислення виводило людину із сфери релігійної ком­петенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Переглядаються також традиційні погляди на суспільство.         Паралельно з боротьбою світських правителів проти папської політики, церковного абсолютизму здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій. Найтиповішими у цьому відношенні є політична доктрина Ніколо Макіавеллі (1469-1527), правова теорія Жана Бодена (1530-1596), а також соціологічні утопії Томаса Мора (1478-1535) і Томазо Кампанелли (1568-1639). І все ж філософія Відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Теологію як офіційну католицьку доктрину вони беззастережно заперечували, заміняючи її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями.

Традиційна ідея Бога змінюється в основному у двох напрямах:

-      Бог або роз­чиняється у природі, натуралізується, і вчення про нього наби­рає форми пантеїстичного матеріалізму;

-      або піддається етико-раціоналістичній обробці, і вчення про нього виливається у концепцію християнського гу­манізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології.

23. Гуманізм в Італії: Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Лоренцо Валла.

Гуманізм - це система поглядів, яка виражає визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, щастя та рівність, повагу принципів справедливості і милосердя як норм стосунків між людьми, боротьба за створення умов для вільного розвитку творчих сил і здібностей людини.

Таким чином, гуманізм у широкому розумінні представляє собою систему поглядів, відповідно до якої:

1) людина, її права і свободи - найвища цінність;

2) необхідно створювати належні умови життя для людини;

3) доброта, милосердя, рівність - принципи справедливості між людьми;

4) все в ім'я людини, все для її блага.

Гуманізм у вузькому розумінні становить собою культурно-ідейний напрям в Італії у XIV-XVI ст., спрямований на вивчення та розповсюдження античної культури.

Представниками гуманізму у вузькому розумінні є Данте Аліґ'єрі (1268-1321 рр., основна робота - „Божественна комедія”), Франческо Петрарка (1304-1374 рр., основна робота - „Про республіку”, „Про засоби проти страждань і радощів”), Джованні Боккаччо (1312-1375 рр., основна робота - „Декамерон”), Лоренцо Валла (1407-1457 рр., який довів підробку т.зв. „Дару Костянтина” - юридичного документа про світську владу Папи Римського у Європі, основна робота - „Міркування про "Дар Костянтина", який є предметом неправдивої віри і тлумачення”, „Діалектичні спростування...”).

Л. Валла вірив у силу людського розуму та вимагав віротерпимості, свободи наукового дослідження і права людини на задоволення своїх матеріальних та духовних потреб. Л. Валла обґрунтовував право чоловіка та жінки на свободу у шлюбі та коханні. Л. Валла проповідував активну боротьбу вченого, політика, філософа за свої ідеї, вимагав виховання волі до дії. Він вказував на зв’язок мови та мислення, понять та їх речового вираження. Л. Валла заперечував існування загальних понять як субстанцій, критикував ідеалістичне середньовічне вчення реалізму. У творі „Діалектичні спростування...” Л. Валла критикував аналіз логіки Арістотеля і вказував на неможливість вкласти багатство людської думки у рамки силогізмів. Л.Валла вважав, що у людській свідомості відображається речовий світ.

Данте Аліґ'єрі відстоював ідею цінності земного життя, критичного ставлення до офіціальної релігії та її представників, а також відстоював нове ставлення до людини, її почуттів та місця людини у світі.

Джованні Боккаччо у праці „Декамерон” критикував католицьку церкву, сатирично осміював духовенство. Заперечуючи аскетичну мораль Середньовіччя, Джованні Боккаччо захищає право людей на насолоду земним життям, прославляє чуттєву любов, природні прагнення людини. Виступаючи проти феодальних привілеїв та станової нерівності, Джованні Боккаччо розвиває думку про те, що благородство людей повинно вимірюватися їх вчинками, а не походженням.

Ф. Петрарка відстоював право людини на щастя у реальному, земному житті. Ф. Петрарка вважав, що естетичне, наукове і моральне вдосконалення особистості можливе лише за умови відокремлення художника або філософа від мас, протиставлення просвітницьких діячів літератури та філософії „неосвіченій черні”. У творі „Про республіку” Ф. Петрарка сформулював свій ідеал держави, що ґрунтується на високій моралі громадян.

Основні ідеї гуманізму:

1) божественне та людське - два рівноправних начала;

2) сенс життя людини полягає у реалізації своїх можливостей, а також у тому, щоб прожити життя, повне пристрастей та подій;

3) критика неправдивого духовенства;

4) виступали за духовне відродження класичної античності.

Висловлювання Лоренцо Валли:

- Ніхто не насолоджується заради якої-небудь мети, але сама насолода є метою.

- Жодна жива істота не повинна вважатися такою, що володіє благом у стані скорботи і душевної муки. Тому її благом буде почуття радості.

- Не знання і наука варті похвали або осудження, але похідні зі знання і науки дії посередництвом доброї волі.

- Хто здатен наставляти, вчити і підпорядковувати собі інших, навіщо стане іншим підпорядковуватися? Я, проте, хотів би скоріше бути володарем над іншими, ніж рабом, або ж у всякому випадку володарем самому собі.

Висловлювання Франческо Петрарки:

- У справах людських немає нічого досконалого, немає смертного, якого навіть найбоязкіший критик не знайшов би за що пошарпати.

- За своє життя я переконався, що більше за все та непомітніше віднімають час розмови з друзями; друзі - великі крадії часу...

- Якщо не можна зовні стати тим, ким хочеш стати, стань внутрішньо таким, яким повинен стати.

- Чим більша скупість, тим більша жорстокість.

- Що користі від того, що ти багато знав, якщо ти не зміг застосувати свої знання до твоїх потреб.

- Для людини немає нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як птиця для польоту і риба для плавання.

- Пересадженні рослини міняють свої соки: лісовий кущ після щеплення від переміни місця втрачає попередню природу і набуває іншої. Ви розумієте до чого я веду: я теж - що критися від вас ? - у селі собі видаюся одним, а в містах іншим; адже там я слідую природі, а тут прикладам.

- Багато несе в собі новий день, ніякий поворот долі не вічний, допомога часто приходить з неочікуваного боку, впасти у відчай ніколи не пізно, звільнення нерідко буває неочікуваним.

 24. Н. Макіавеллі "Государ".

Н. Макіавеллі (1469-1527) - італійський мислитель. У праці „Государ” Н. Макіавеллі висвітлює такі ідеї:

1) про людину:

а) природа людини незмінна у всі часи та у всіх країнах;

б) в основі природи людини лежить:

- егоїзм;

- прагнення до наживи;

- любов до приватної власності;

в) сенс життя людини полягає у тому, щоб служити державі, яка повинна її виховувати;

2) про державу:

а) держава - це відносини між правителем і народом, які можуть бути основані на любові або на страху;

б) держава процвітає, якщо:

- гарантована приватна власність;

- забезпечується безпека особистості;

- держава створює національну армію, яка основана на виконанні священного обов’язку перед Батьківщиною кожним чоловіком;

- для процвітання держави, правитель повинен йти на компроміс;

3) про політику:

а) мета завжди виправдовує засоби;

б) політика - завжди брудна справа, тому що вона порушує норми моралі;

в) головне в політиці - завоювання та утримання влади;

г) будь-який правитель повинен створювати привабливий образ для населення.

Суспільство, як вважав Н. Макіавеллі, розвивається не з волі Бога, а в силу природних причин.

Він підкреслював протилежність інтересів народних мас та правлячих класів.

Н. Макіавеллі виступав за створення сильної, національної держави, яка була б вільною від феодальних конфліктів і здатна протистояти народним повстанням. 

Н. Макіавеллі вважав, що держава і право виникають через прагнення людей до влади.

Висловлювання Н. Макіавеллі:

 - Люди, звикнувши до певного укладу життя, не люблять його змінювати, особливо коли вони не стикаються із злом віч-на-віч...

- Війна є єдиним обов’язком, яку правитель не може покласти на іншого.

Добрими справами можна накликати на себе ненависть так само, як і поганими.

- Хоча нові порядки і змінюють свідомість людей, потрібно намагатися, щоб у своїй зміні порядки зберігали якомога більше від старого.

- Хто не вміє фехтувати, заморочить навіть досвідченого фехтувальника.

- Добре те, що приносить добро найбільшій кількості людей і чим найбільша кількість людей задоволена.

- Фортуна - це поки що непізнанні, природні закономірності часу та історії, але які можуть бути пізнанні і таким чином підпорядковані людині.

- Не варто нікому давати поради і користуватися чужими порадами. Крім загальної поради-правила кожному - слідувати за покликом душі і діяти сміливо.

- Добрий, надійний, стійкий лише той захист, який залежить від тебе самого і від твоєї доблесті.

- Всі речі у світі у всі часи на свій лад схожі з античними часами. Адже їх творять люди, у яких завжди одні й ті ж пристрасті, що призводять до одного й того ж результату. І це полегшує пізнання майбутніх речей через посередництво минулих.

- Ми повинні раз і назавжди відкинути погляд, начебто справи світу управляються долею і Богом, і, що люди, з їх розумом, нічого змінити в цьому не можуть.

- Це сила легко отримує найменування, а не найменування - силу.

- Більша частина людей задоволена життям, поки не зачеплені їх честь або власність.

 - Добрі поради, хто б їх не давав, народжуються з мудрості правителем, а не мудрість правителем народжується з добрих порад.

25. Томас Мор „Утопія".

 Томас Мор (1478-1535) - один з основоположників утопічного соціалізму, гуманіст-раціоналіст епохи Відродження.

З діалогом про мандрівку в невідому країну Утопію, пов’язане виникнення утопічного соціалізму.

Т. Мор вперше широко критикував суспільний лад, який ґрунтувався на приватній власності, соціально-політичних відносинах в Англії того часу.

Т. Мор вперше висунув ідею усуспільнення виробництва, пов'язав з цим ідею комуністичної організації праці і її розподілу.

Основна господарська клітинка ідеальної, вільної держави Утопії - сім’я, виробництво, засноване на ремеслі.

Утопісти живуть в умовах рівності в праці, відсутності протилежностей між містом і селом, між працею розумовою і фізичною, існує демократичний устрій. Люди працюють по шість годин на добу, інший час віддають зайняттю науками і мистецтвом.

Велике значення надається всебічному розвитку особистості, поєднанню теоретичної освіти з працею.

Т. Мор не розумів необхідності високого розвитку техніки для досягнення соціалістичних ідеалів.

Перехід до нового ладу, Т. Мор мріяв здійснити мирним шляхом.

26. Томазо Кампанелла "Місто Сонця".

Томазо Кампанелла (1568-1639) - італійський філософ.

Т. Кампанелла виступав проти схоластики. У Т. Кампанелли поєднувались ідеї сенсуалізму і деїзму з релігійно-містичними поглядами.

Т. Кампанелла мріяв про єдність та благоденство людства, вважаючи, що це можна зробити за допомогою папства.

У 1599 р. Т. Кампанелла намагався підняти повстання з метою звільнення Італії від іспанського гніту. Але заколот розкрили і Т.Кампанеллу було піддано жорстоким тортурам. Після чого Т. Кампанеллу було ув’язнено у тюрмі, де він провів 27 років. Там він написав повість "Місто Сонця".

"Місто Сонця" (1602) - це повість про ідеальне суспільство, в якому відсутня приватна власність, всезагальна праця гарантує достаток, але існує сувора регламентація побуту, влада належить мудрецям та жерцям і має теократичний характер.

У цьому помітний вплив на Т. Кампанеллу церковної ідеології.

Свій ідеал Т. Кампанелла обґрунтовував велінням розуму та законами природи.

Висловлювання Томазо Кампанелли:

- О сонце! Є люди, які заперечують за тобою життя і глузд та ставлять тебе нижче за комаху. 

- Про них я писав, що вони єретики, що вони невдячні по відношенню до тебе і бунтівні, і вони мене заживо поховали за те, що я тебе захищав.

- Якщо б люди творили разом усе, що приносить користь, щастя і благо людині, то світ перетворився б у рай.

- Зірки впливають на всю природу; рослини не цвіли б, якщо сонце б їх не зігрівало. Тепло йде від Всесвіту, тобто від неба, і тому ми у всіх наших діях підпорядковані його впливу.

- Усі книги світу навряд чи можуть задовольнити мою спрагу знання. Як багато я поглинув їх, а все ж вмираю від браку їжі.

- Усе, що знаходиться між небом і землею, належить народу, але він цього не знає, і коли хто-небудь відкриває йому очі на його право, він кидає в нього камінням.

- На чолі моєму відбитий образ любові до істини, і я сподіваюся з часом бути там, де мене без слів будуть розуміти.

   Витяг:

Відчуття є не лише збудженням, але й вираженим у понятті знанням про предмет, що викликає збудження на підставі чиненого ним збудження; і воно супроводжується такими швидкими висновками, що цей процес не помічається. Адже судження про вогонь в частині тепла або світла є силогізм.

Пам’ять є передумовою відчуття: згадка є збурення його у подібному відчутті. Умовивід є відчуттям подібного у подібному і, скільки у світі виявляється родів збіг, або сутностей, або кількості, або якості, або діяльності, або збудження, або дії, або місця, або часу, або положення, або причини, або фігури, або кольору, стільки ж існує і умовиводів та силогізмів. І у всіх тварин, у яких є вільна душа в особливих вмістилищах, є і пам’ять і здатність до створення уявлень Не так відбувається у рослин, оскільки їм дісталася душа, стисла і нечуттєва. І душа являє теплий тілесний дух, тонкий, рухомий, здатний швидко відчувати збудження і відчувати, подібно вогню, як ми говорили у іншій книзі. Отже, душа є не чистою потенцією, подібно до матерії, як вважає Арістотель, а тонким предметом, здатним бути збудженим всяким несхожим з ним предметом, але не предметом, абсолютно подібним до неї. Тому душа менш здатна відчувати душу і повітря, і, отже, вона не є чистою потенцією яка усе сприймає без винятку. А розум, яким бог наділяє людей, наділений не лише цією чуттєвістю, пам’яттю і тваринами, чуттєвими уявленнями, але, як буде з’ясовано, і більш божественними та високими здібностями. Отже, якщо відчуття є збудженням і всі основні елементи збуджуються, то всі вони і відчувають.

27. Загальна характеристика філософії Нового часу (XVII ст.): специфіка, коло про­блем, напрями, представники.

Філософія Нового часу обумовлена:

1) розвитком капіталізму;

2) розвитком експериментально-математичного природознавства;

3) послабленням впливу церкви.

Особливостями філософії Нового часу є:

1) опора на науку;

2) на перший план виходить проблема теорії пізнання;

3) боротьба емпіризму та раціоналізму.

Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм дже­релом має переважно процеси розвитку буржуазних еко­номічних відносин і видатні наукові відкриття Коперника і Галілея. Виникає не лише справді наукове природознавство, а й обґрунтована наукою та філософськи осмислена якісно нова картина природи.   

Онтологічні концепції XVII-XVIII ст. досить різ­номанітні. Це і дуалістична онтологія Р. Декарта, і об'єктивно-ідеалістична плюралістична онтологія Г. В. Лейбніца, і моні­стично-матеріалістична онтологія Ф. Беккона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка і французьких матеріалістів XVIII ст. - Ж.Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбаха. Це і онтологія матеріалізму Б. Спінози, а разом з цим і онтологія суб'єктивного ідеалізму Д. Берклі. Необхідно зазначити, що вирішальною спільною рисою цього часу було визнання природи світу, онтології природи як своєрідного ме­ханізму: переважна частина природи і навіть суспільства тлума­чилися механістично. Іншою суттєвою рисою онтологічних кон­цепцій Нового часу було те, що більшість їх мала матеріалі­стичний характер. В цілому не виходячи за межі метафізичного методу мислен­ня, Дідро і Гольбах розвинули ряд діалектичних ідей: єдності матерії і руху, якісної «абсолютної різнорідності всього існую­чого» (Дідро). Гольбах зробив значний внесок у розвиток ма­теріалізму своїм визначенням матерії: «...щодо нас матерія вза­галі є все те, що діє будь-яким чином на наші органи відчуття. Протистояння в філософії, а частково і в науковій практиці Нового часу, було пов'язане з протилежними мето­дологічними настановами основоположників методології цього часу - англійця Ф. Беккона (1561-1626) та француза Р. Декарта (1596-1650). Призначення методології Ф. Беккон і Р.Декарт у деяких суттєвих рисах розуміють однаково - через удосконалення ме­тодів пізнання насамперед природи досягти більшої влади лю­дини над нею. Основна боротьба точилася між раціоналізмом і сенсуалізмом.      Ключовими виразниками позицій раціоналістів були Декарт, Спіноза і Лейбніц, а у сенсуалістів - Локк, Берк­лі, Юм, Кондільяк і Дідро. Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не лише конкретно-науковому, а й філософському, ретельному дослі­дженню особливостей чуттєвих (досвідних) і раціональних форм знання.

Слід відзначити, що істотними рисами філософсько-соціологічних поглядів фран­цузьких філософів-матеріалістів і просвітників XVIII ст. є, з одного боку, положення “думки правлять світом”, а з іншого - положення про вирішальну роль середовища, особливо суспіль­ного, у формуванні людини.

Нова концепція людини і суспіль­ства, незважаючи на певні перебільшення ролі розуму, вихован­ня, просвітництва у формуванні людини і суспільства, була ви­датним внеском філософії Нового часу в філософію історії.

Новій концепції людини і суспільства була притаманна також демократична і соціалістична тенденції: якщо середовище фор­мує людину, то слід зробити його таким, щоб воно виховува­ло в індивідів справді людські якості.

 28. Емпіризм та раціоналізм в філософії XVII століття.

Емпіризм (з гр. - досвід) - це напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, а також стверджує, що всі знання обґрунтовуються в досвіді та шляхом досвіду.

Виділяються два види емпіризму:

1) матеріалістичний емпіризм, який визнає, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ (Ф.Беккон, Т.Гоббс, Дж.Локк);

2) ідеалістичний емпіризм, який обмежує досвід сукупністю почуттів або уявлень, а також заперечує те, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ (Берклі, Юм).

Раціоналізм - це вчення у теорії пізнання, згідно з яким всезагальність та необхідність як логічні ознаки вірогідного знання не можуть бути виведені з досвіду, а всезагальність та необхідність можуть бути взяті з самого розуму або з понять, які властиві розуму від народження. Основна протилежність між емпіризмом та раціоналізмом полягає у питанні про походження знання. Деякі раціоналісти згодні з тим, що в розумі немає нічого, чого б раніше не було в почуттях.  Головна протилежність їх поглядів в тому, що емпіризм виводить всезагальний та необхідний характер знань не з самого розуму, а з досвіду.         Т. Гоббс, Юм дійшли висновку, що досвід не здатний надавати знанню необхідне та всезагальне значення.

Ф. Бекон.

Ф. Бекон (1561-1626) - англійський філософ.

Ф. Бекон обґрунтовував індукцію як метод узагальнення до­свідного знання. Цей метод поєднує як перехід від узагальнення досвідних даних до створення теорії, так і перехід від теорії та висновків з неї до постановки нових експериментів. Бекон, оцінюючи повну індукцію, тобто «через про­стий перелік» окремих випадків, доходить висновку, що вона не дає надійного, вірогідного знання. Заслуга Бекона полягає в тому, що для вдосконалення індукції він запропонував звертати увагу не стільки на повноту її, скільки на уважне врахування і осмислення самої суті негативних випадків.  Необхідно зазначити, що Бекон підтримує емілятивну (виключаючу) індукцію. До неї звертались спорадично в давнину ще Платон, а напри­кінці XVII ст. Локк, та саме Бекон поставив її в центр уваги і доклав чимало зусиль для методологічного обґрунтування й роз­витку її.

Разом з тим недоліком емпірично-індуктивного ме­тоду пізнання тоді , коли він протиставляється раціона­лістично-дедуктивному методу пізнання, є недооцінка евристичної ролі взаємодоповнення одного методу іншим і в такому разі применшення або навіть невизнання евристичної ролі чистого ро­зуму, дотепних гіпотез.

Висловлювання Ф. Бекона:

- Читання робить людину грамотною, бесіда - винахідливою, а звичка записувати - точною.    

- Мистецтво відкриття росте і розвивається з самими відкриттями.

- Час є найвеличнішим з новаторів.

- Все у світі повторюється.

- У природі людини є тайна салонність і прагнення любити інших...

- Дуже шкідливо зачіпати нечисту совість людей: до тих пір, поки вони вважають, що їх вчинки нікому не відомі, вони легко змінюються на краще , але якщо вони зрозуміють, що їх викрили, вони починають “вибивати клин клином”, і поводяться ще гірше.

- Людина скоріше вірить в істинність того, чому надає перевагу.

-      Природу людини легше всього виявити насамоті, оскільки тут вона скидає з себе все показне; у пориві пристрасті, оскільки тоді забуває вона свої правила; а також у нових обставинах, оскільки тут залишає її сила звички.

- У віку є свої закони, і їх потрібно враховувати: молоді люди більш схильні придбати що-небудь, ніж судити про щось, здійснювати, ніж радитися, носитися з різними прожектами, ніж займатися певною справою.

- Часто можна спостерігати обличчя, риси яких, якщо розглядати їх один за одним, негарні, однак всі разом приємні на вид.

- Безсумнівно, що найкращі починання, які принесли найбільшу користь суспільству, йшли від неодружених і бездітних людей...

- Найбільш частою зовнішньою причиною щастя однієї людини є безглуздість іншої, оскільки немає іншого такого засобу раптово піднятися, як скориставшись помилками інших людей.

- Не варто помилятися на рахунок повної перемоги над своєю природою, оскільки природа може довгий час не давати про себе знати і знову ожити випадково або при спокусі.

Т. Гоббс.

Англійський матеріаліст Т. Гоббс (1588-1679) «геометризував» природу, а відповідно до номіналізму наполягав на тому, що існують лише окремі конкретні тіла, завдяки властивостям (акциденціям) яких можна пояснити і свідомість людей.                      

Сутність матеріалізму Т. Гоббса:

1) світ - це сукупність тіл, підпорядкованих закону механічного руху;

2) заперечення існування душі як особливої субстанції;

3) єдиною субстанцією виступають матеріальні тіла;

4) знання виходить із почуттів шляхом поділу, порівняння та сполучення;

5) віра у Бога - плід уяви.

Т. Гоббс визнавав дедукцію та індукцію як наукові методи.

Як номіналіст, Т. Гоббс ототожнював людське мислення з мовою, оскільки слова переводять внутрішню мову в зовнішню, роблячи тим самим можливим спілкування між людьми.

Т. Гоббс називав слова іменами, які є умовними по відношенню до речей.

Безперервне утворення нових слів, а також відмінності мов свідчать про штучність мови, і не Бог, а людина стає творцем своєї мови, без якої неможлива жодна культура.

Соціально-політичні погляди Т. Гоббса:

1) природним станом людей до створення суспільства була війна всіх проти всіх;

2) в цій війні не може бути переможця;

3) держава - продукт суспільного договору;

4) вищим законом держави є благо народу. 

 Висловлювання Т. Гоббса:

- Волю можна правильно визначити таким чином: воля є відсутність всяких перепон до дії, оскільки вони не містяться у природі і у внутрішніх якостях діючого суб’єкта. Так, ми говоримо, що воля вільно тече, або має вільно текти, по руслу ріки, адже у цьому напрямку для її течії немає жодних перепон; але вона не може вільно текти впоперек русла ріки, адже берега перешкоджають цьому. І хоча вода не може підійматися вверх, ніхто ніколи не каже, що у неї немає свободи підійматися; можна казати лише про те, що вона не має здатності або сили підійматися, тому у даному випадку перепона полягає у самій природі води і носить внутрішній характер. Таким же чином ми говоримо, що зв’язана людина не володіє свободою ходити, тому що перепона полягає не в ній, а в її узах; але ми не кажемо так про хворого або каліку, тому що перепона полягає у них самих.

- Любов є уявлення людини про її потреби в особі, до якої її тягне.

- Краса - це обіцянка щастя.

- Спогади або пам’ять про речі називається досвідом.

- Люди судять по собі не лише про інших людей, але і про всі інші речі, і оскільки після руху вони відчувають біль або стомленість, то вважають, що будь-яка річ стомлюється від руху і шукає за власним бажанням відпочинок: при цьому люди так не питають себе, чи не є це бажання спокою, яке вони в собі знаходять, лише іншим рухом?

- Зло, яке ми не можемо ні подолати, ні уникнути, ми ненавидимо.

Дж. Локк.

Дж. Локк. (1632-1704) - англійський філософ. Основні праці: „Два трактати про державне правління”, „Деякі роздуми про виховання” й інші.

Теорія пізнання Дж. Локка:

1) немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях;

2) не існує вроджених ідей, в т.ч. немає ідей Бога, всі людські знання виходять з досвіду (зовнішнього - відчуття, внутрішнього - рефлекси);

3) в основі знань лежать прості ідеї (поняття), які виникають у розумі різноманітними якостями тіл (первинні якості), з якими ці поняття схожі (фігура, склад та ін.) або вторинними якостями, з якими ці поняття не схожі (колір, смак та ін.);

4) реальна сутність речей залишається незмінною;

5) розум людини має справу лише з номінальними сутностями.

Дж. Локк поділяє пізнання на такі види:

1) інтуїтивне пізнання (пізнання очевидних істин нашого власного існування);

2) демонстративне пізнання (пізнання положень математики, етики, буття, Бога);

3) сенситивне пізнання (найбільш достовірне пізнання існування єдиних речей).

Дж. Локк поділяє поняття на такі види:

1) ясні поняття;

2) примарні поняття;

3) реальні поняття;

4) фантастичні поняття;

5) адекватні поняття своїм прообразам;

6) неадекватні поняття своїм прообразам.

Висловлювання Дж. Локка:

- Питати, чи вільна людська воля, так само безглуздо, як питати, чи квадратна гідність; свобода так само мало збігається з волею, як квадратність з гідністю.

- Слова набувають загального характеру від того, що їх роблять знаками загальних ідей. А ідеї стають загальними від того, що від них відділяють обставини часу і місця і всі інші ідеї, які можуть бути віднесені лише до того чи іншого окремого предмету.

- Там, де немає власності, немає справедливості, - це твердження так само достовірне, як будь-який доказ у Евкліда.

- Усі люди створенні рівними.

- Дії людей - кращі перекладачі їх думок.

- Мужність - страж і опора усіх інших чеснот, і той, хто позбавлений мужності, навряд чи може бути твердим у виконанні обов’язку і проявити усі якості справді гідної людини.

- Дев’ять десятих тих людей, з якими ми зустрічаємося, є такими, якими вони є - добрими або злими, корисними або безкорисними, - завдяки вихованню.

- Чи може хто-небудь від природи бути щасливим у цьому житті ? - Ні, не може.

- Волю і бажання не можна плутати... Я хочу робити те, що тягне в одну сторону, в той час як моє бажання тягне в іншу, прямо протилежну.

Нам не може не подобатися гуманна, дружня, поважна поведінка, де б ми не зустрічали її. Натура вільна і володіюча собою, не ница і вузька, не груба, не заплямована яким-небудь недоліком, діє на кожного сприятливо.

Р. Декарт.

Р. Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик.

Р. Декарт, орієнтуючись на конструктивні можливості математичного знання, сформулював правила методу. У цих правилах набуває свого вираження раціоналістична впевненість Декарта в тому, що розум (потенційно або реально) володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто чіткому, виразному сприйняттю, а в зв'язку з цим і методологічна, абсолютизація можливостей дедукції як способу одержання нового знання.

За Декартом, істинна дедукція, на відміну від логічної, від силогізму, набуває вираження в одержанні абсолютно нових істин. Тому така дедукція тлума­читься як евристичний метод. Необхідно зазначити , що раціоналістично-дедуктивний метод пізнання Р. Декарта, який демонстрував велику продуктивну евристичність у процесі створення аналітичної геометрії, в спросту­ванні фіктивної онтології прихованих якостей схоластики, мав свою ахіллесову п'яту, що проявилася повною мірою у відриві пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, в необґрунтованих ідеях щодо онтології й наукової картини природи і світу в цілому. Декарт, наділивши духовну субстанцію атрибутом мислення, матеріальну субстанцію наділяє атрибутом протяжності. Матерію він розу­міє таким чином, що відкидає як атомістичні погляди про існу­вання неподільних атомів і пустоти, так і античні та середньовіч­ні концепції матерії.

У Декарта матерія сама по собі вже подана, а це означає, що вона не просто можливість, а дійсність, яка навіть носить назву субстанції, тобто того, що може існувати саме по собі, не маючи потреби ні в чому іншому, крім Бога, який створив її.

У тій картині світу, яку, виходя­чи із своєї онтології, розробляє Декарт, саме геометричне ба­чення цього світу стає домінуючим.

Б. Спіноза.

Нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) в «Етиці» обґрунтовує погляди щодо матеріальної субстанції, яка поєднує в собі два атрибути - про­тяжність і мислення. Таким чином, дві субстанції Декарта бу­ли перетворені на нерозривну єдність єдиної матеріальної суб­станції, яку разом з тим він називав Богом. Ця субстанція ви­значається як причина самої себе, що містила як діалектичну ідею взаємодії, так і ідею матеріальної єдності світу.

Б. Спіноза свої онтологічні погляди викладав у формі метафізичних учень у тому (відмінному від діалектики) розумінні, в якому метафізика сприймалась як особливе вчення про над­чуттєві принципи буття і пізнання.

Б. Спіноза розумів детермінізм механістичним, ототожнював причинність з необхідністю та розглядав випадковість лише як суб’єктивну категорію.

Б. Спіноза був впевнений у тому, що весь світ - математична система - може бути до кінця пізнаний геометричним способом.                     

За Б. Спінозою, безкінечний модус руху та спокою повинен пов’язувати світ одиничних речей, які перебувають у взаємодії одна з одною, з субстанцією, що мислиться в атрибуті протяжності. Іншим безкінечним модусом є безкінечний розум, який повинен пов’язати світ одиничних речей з субстанцією, що мислиться в атрибуті мислення.

Чуттєве пізнання становить, за Б. Спінозою, перший рід пізнання, який називається думкою. Він ділиться на два способи сприйняття:

1) шляхом безпорядочного досвіду;

2) як чується.  

Раціоналізм Б. Спінози проявляється у протиставлені розуміння як єдиного джерела вірогідних істин чуттєвому пізнанню. Розуміння виступає як другий рід пізнання, який складає глузд, а також розум. Лише на цій стадії можлива адекватна істинність, яка виражається у загальних поняттях.

Третій рід пізнання складає інтуїція, яка є фундаментом вірогідного знання.

Висловлювання Б. Спінози:

- Бог дав нам обмежений розум і необмежену волю, однак так, що ми не знаємо, заради якої мети він нас створив.

- Страх виникає внаслідок безсилля духу.

- Ми діяльні, лише тому, що ми пізнаємо.

- Той, хто хоче регулювати все законами, той скоріше розбудить пороки, ніж виправить їх...

- Субстанція не може бути подільною. Частини матерії - яка усюди одна і та ж - розрізняються лише модально. А не реально. Так, наприклад, ми уявляємо, що вода, оскільки вона є вода, ділиться і її частини відділяються одна від одної. Але це неможливо для неї, оскільки вона є тілесна субстанція: вода як вода виникає і зникає, а як субстанція вона не виникає і не зникає.

- У природі ніде не існує повинного: є лише необхідне.

- Не слід уявляти природу до того обмеженою, що така її частина, як людина, і є найголовніша її частина.

- Для людини немає нічого кориснішого людини.

- Розуміння - початок згоди.

- У бажанні виражається сутність людини.

- Як тільки ви уявите, що не в змозі виконати певну справу, з цього моменту її здійснення стає для вас неможливим.

- Краще розмовляти з людиною про її волю, ніж про її рабство.

 34. Г. Лейбніц.

Г. В. Лейбніц (1646-1716) - німецький філософ, вчений, громадський діяч.

Г. В. Лейбніц розвивав плюралістичну концеп­цію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади - різні неподільні духовні субстанції, які становлять світ первинний, ідеальний, осягнути який можна ли­ше розумом. Монад не лише нескінченно багато, вони утворюють певну ієрархію, в межах якої має місце процес їхнього роз­витку.

Найнижчими в упорядкуванні монад є ті, які в основному утворюють неорганічну природу. Це - каміння, земля тощо. Ці монади «сплять без сновидінь», але вся природа повна життя. Більш високий другий клас монад: це ті, які мають відчут­тя і споглядання (сприйняття, перцепції). Найменш розвине­ним представникам цього класу притаманні підсвідомі, напівсві­домі, невиразні споглядання. До цього класу належать твари­ни. Нарешті, до найвищого класу монад він відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості, активного міркування. Лейбніц вважав, що у Всесвіті є живі істоти, досконаліші за людей і в духовному, і в тілесному відношенні. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривний зв'язок матерії і ру­ху, а кожну із монад розглядав як «живе дзеркало Всесвіту».

Висловлювання Г. Лейбніца:

- Бажання підпорядкувати собі зброєю народи цивілізовані і войовничі які в той же час люблять свободу, сьогодні - це майже всі народи Європи, - є не лише злочином, але й божевіллям. 

- Слабкі бояться гніту, сильні остерігаються, що їх свавілля буде обмежене.

- При поясненні тілесних явищ не слід без потреби залучати ні Бога, ні яку-небудь іншу матеріальну річ, форму або властивість, наскільки можливо, слід виводити з природи тіла і його первинних властивостей величини, фігури і рухи.

- Дві речі мені дуже стали в пригоді. По-перше, те, що я був самоучкою, автодидактом, і по-друге, те, що я в кожній науці, коли ще звичайне недостатньо засвоїв, шукав нового.

Витяг:

Я показав вище, що відомий доказ Перипатетиків, які стверджують, начебто існує лише один дух, загальний для всіх людей, не має ніякої сили і заснований лише на невірних уявленнях. Спіноза вважав, що довів існування єдиної субстанції у світі, але його докази жалкі або нечіткі. Точно так нові Картезіанці, які вважали, начебто один Бог діє, не дали цьому доказів, не кажучи вже про те, що отець Мальбранш, мабуть, припускає принаймні внутрішню діяльність окремих духів.

Однією з причин невизнання окремих душ є складність визначення її походження. Схоластики чимало сперечалися про походження форм, під якими вони розуміли і душі. Думки сильно розділялися з питання про те, чи відбувається при цьому виведення душ із сили самої матерії, подібно до того, як фігура вивільняється з мармуру; - або здійснюється передача душ, так що одна душа народжується від попередньої подібно до того, як вогонь загоряється від іншого вогню; або, далі, душі вже існують і лише виявляється разом з народженням тварини, - або, нарешті, душі творяться Богом, щоразу як відбувається народження.

Ті, хто заперечував окремі душі, бажали вийти таким чином з тупикової ситуації. Але це означало б розрубати вузол, а не розплутати його, і не може існувати жодного аргументу, побудованого таким чином: „дане вчення невірне, оскільки тлумачення його різноманітні”.

І. Кант.

І. Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості:

1) докритичний;

2) критичний.

Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв'язання проблеми походження Сонячної системи.

Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здіб­ностей людини.

У своєму вченні про протиріччя (антиномії) людського ро­зуму Кант підкреслював, що останній вступає в суперечку із самим собою, оскільки доходить таких висновків: у світі існує свобода і водночас усе підкоряється законам природи; світ простий і водночас складний; світ скінченний і водночас нескінченний.

Слід відмітити, що у цьому вченні він виявив діалектику суперечно­стей у процесі пізнання. Разом з цим він оцінював антиномії як ілюзії позадосвідного застосування розуму.

У галузі етики Кант розробляє ідеї не тільки розмежування людської природи на її емпіричний і трансцендентальний (по­в'язаний з апріорністю) виміри, а й взаємовідносин цих вимірів. Кант обґрунтовує етику автономну, основою якої є апріорні за­кони моралі.

Етика Канта була велетенським кроком уперед в обґрунтуванні законності вимоги поважати гідність людської осо­би, а ця гідність - вища за будь-яку цінність на землі. «Дій так,- підкреслює він в іншій формулі категоричного імперати­ву,- щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився б до нього лише як до засобу». Призначення людини - зробити своєю головною метою досягнення блага на землі, в тому числі вічний мир.

Висловлювання І. Канта:

- Праця - кращий засіб насолоджуватися життям.              

- Смерті менше бояться ті люди, чиє життя має найбільшу цінність.

- Вся культура і мистецтво, що прикрашають людство, найкращий суспільний устрій - це все плоди замкнутості.

- Якщо треба допомогти науці, то слід викривати труднощі і навіть шукати ті, які таємно їй заважають...

- Обов’язок щодо самого себе полягає у тому, щоб людина дотримувалася людської гідності в самій собі.

- Найвища чуттєва насолода, яка не містить в собі жодних домішок відрази, - це, у здоровому стані, відпочинок після праці.

- Хто позбувся надлишків, той позбувся нестатків.

- Люди б тікали один від одного, якби вони бачили один одного в абсолютній відвертості.

- Найдовше живуть у тому випадку, якщо менше за все турбуються про продовження життя.

- Життя людей, що піддаються лише насолоді без роздумів і без моралі, не має ніякої ціни.

- Кликати до мужності - це вже наполовину значить переконати у ній.

- Немає у світі, а також і поза ним нічого такого, про що було б можна думати, що воно може бути розглянуте як абсолютно добре, окрім однієї доброї волі.

- Чеснота означає мужність і хоробрість і, отже, передбачає ворога.

Г.В.Ф. Гегель.

Філософське вчення Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) - найбільш глибока і багатостороння розробка в німецькій класичній філо­софії діалектичного методу мислення. Гегель створював цей ме­тод у рамках ідеалістичної системи об'єктивного ідеалізму.

За Гегелем, в основі світу лежить ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Ця систе­ма є творцем природи та людського суспільства.

Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст поетапно:

1) у сфері ло­гічного розвитку понять;

2) через матеріалізацію свого ідеаль­ного змісту в природі;

3) шляхом переходу від чужої ідеї природи у сферу розвитку духу.

Останньою є та сама Абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському духові, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. В законі переходу кількості в якість надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування змісту стрибків - якісних переходів у процесі розвитку.  У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються суперечності як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів. Слід відмітити, що у вченні про логіку очевидним компромісом з «консерватив­ною» філософською системою був висновок про те, що проти­лежні сторони протиріччя примиряються.

У філософії історії Гегель фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусії.       

Гегель виділяв такі обов’язки людини:

1) обов’язки перед самим собою;

2) обов’язки перед сім’єю;

3) обов’язки перед державою;

4) обов’язки перед іншими людьми.

Висловлювання Г.В.Ф. Гегеля:         

- Мораль - це розум волі.

- Правда буває сказана вірно і вчасно, коли вона забезпечує виконання справи.

- Мовлення - на диво сильний засіб, але потрібно мати багато розуму, що скористатися ним.

- Релігія та сумління - внутрішні глибини людського духу.

- Людина безсмертна завдяки пізнанню. Пізнання, мислення - це коріння її життя, її безсмертя.

- По відношенню до своїх друзів необхідно бути якомога менш набридливим. Найделікатніше - не вимагати від своїх друзів ніяких послуг.

- Справжню повагу необхідно розглядати саме як обов’язок, адже ми взагалі повинні відчувати прихильність до інших.

- Ідеалом є всяка дійсність у своїй найвищій істині.

- Одним з основних визначень принципу честі є те, що ніхто не повинен своїми вчинками давати кому б то не було переваг над собою.

- Людина не стане господарем природи, доки вона не стане господарем самій собі.

- Людина безсмертна завдяки пізнанню. Пізнання, мислення - це коріння її життя, її безсмертя.

- Для того, хто сам не вільний, не вільні й інші.

- Я знаю чимало прекрасних наук, але прекрасніше філософії не знаю.

- Вільна людина не буває заздрісною, а радо визнає велике та високе і радіє, що воно є.

- Ідеалом є всяка дійсність у своїй найвищій істині.

- Сумління на відміну від законів безправне у державі; адже якщо людина звертається до свого сумління, то у одного може бути одне сумління, а у іншого - інше. Щоб сумління мало сенс, необхідно, щоб те, що вона визнає правильним, було таким насправді.

- Моральність повинна виступати у вигляді краси.

Л. Фейербах.

Центром філософських досліджень Л.Фейєрбаха (1804 - 1872) була пробле­ма людини. Відповідно до цього він назвав її антропологічною.

Фейєрбах висуває такі важливі для кожної людини проблеми: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей - цілісна, реальна людина. Він піддає критиці гегелівський ідеалізм і схвальне ставлення до релігії як хибний дороговказ для людей на Землі.

Слід відзначити, що ключова для Фейєрбаха категорія «людська природа» об'єднує і приро­ду, і людину. Проте оцінюється вона не як історична, а як вічна. При цьому не береться до уваги, що соціально-історична прак­тика визначає тип людини, тип особи кожної епохи.

Л. Фейєрбах підкреслював, що релігійні ілюзії - це пере­кручене відбиття сутності людини, породжене відсутністю умов для реалізації її. Шлях до подолання релігії, на відміну від ма­теріалістів XVIII ст., він вбачав не просто в просвітництві, а в гуманістичному оновленні умов життя людини завдяки такому використанню науки і культури, які зробили б людину господа­рем природи, а стосунки людей - колективістськими.

Суперечності в критиці релігії, виявились у тому, що шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у подоланні почуття залежності від зовнішніх природних й соціальних сил, а не самої залежності. Більше того, він запропонував нову релігію, що робить божественною людину, засновану головним чином на ідеї і почутті загальної любові. В цілому він стояв на позиціях ідеалістичного розуміння історії.

Висловлювання Л. Фейєрбаха:

- Сутність віри полягає не у схожості із всезагальним розумом, а у відмінності від нього.     

- Необхідною якістю справжнього, шанованого, визначного вченого є порожність його розуму, холодність серця, відсутність настрою - одним словом, безхарактерність.

- Саме найпростіші істини людина взнає пізніше за все.

- Людина є початок, людина є середина, людина є кінець релігії.

- На практиці усі люди - атеїсти: своїми справами, своєю поведінкою вони спростовують свою віру.

- Той, хто любить Бога, не може більше любити людину, він втратив розуміння людського.

- Справжні властивості людини виявляються лише тоді, коли настає час проявити, доказати їх на ділі.

- Справжні письменники - сумління людства.

- Позбавлене потреб існування є непотрібне існування.

Витяг:

Розум може бути визнано і визнається як дещо обмежене лише тоді, коли значення абсолютної істини набувають чуттєвої насолоди, релігійного почуття, естетичного споглядання або морального переконання. Неусвідомленість та невизначеність Бога стають догматом лише у тому випадку, якщо Бог, як об’єкт, перестає хвилювати і цікавити і людина починає цікавитися лише дійсністю, яка набуває для неї значення суттєвого, абсолютного, божественного об’єкта. Іноді така суєтна тенденція перебуває у протиріччі із залишком релігійності, і ці пережитки релігійного сумління змушують людину змінювати своє безбожжя, свою суєтність неосяжністю Бога. Вона заперечує Бога практичними своїми вчинками, тому що мирська суєта поглинає всі її почуття і думки, але не заперечує його теоретично, вона допускає існування Бога. Таке існування не притісняє його, це лише негативне існування, яке суперечить самому собі, це небуття, яке, по своїй дії, нічим не відрізняється від буття. Заперечення певних позитивних властивостей Бога є ніщо інше, як заперечення релігії, яке зберігає вигляд релігії і тому не вважається атеїзмом, але в дійсності витончений, лукавий атеїзм. Уявно релігійна боязнь приписати Богу певні властивості пояснюється атеїстичним прагненням забути про Бога, викинути його з голови. Хто боїться бути смертним, той боїться існувати. Все реально існуюче визначається якісно. Хто справді і всерйоз вірить в існування Бога, той не замислюється навіть над його грубо чуттєвими властивостями. Хто не хоче бути грубим, не хоче, щоб його існування кого-небудь ображало, той повинен відмовитися від існування. Бог, який вважає, що визначеність ображає його, не має достатньої мужності і сили, щоб існувати. Якість - це вогонь, життєрадісність, сіль існування. Існування взагалі, без визначеної якості, є безглузде існування; Бог і релігія за змістом тотожні. Релігія і саме існування Бога втрачають сенс, якщо людина втрачає смак до релігії.

 Окрім цього прямого способу заперечення божественних властивостей, є інший, більш витончений. Людина визнає властивості Бога обмеженими і, зокрема, людськими, але відштовхує їх заперечення і навіть захищає їх, оскільки людині необхідно мати певне уявлення про Бога, і в той же час вона, як людина, не може мати про Бога іншого уявлення, окрім людського. По відношенню до Бога, кажуть такі люди, ці визначення не мають, звичайно, значення, але все ж не можна уявити собі його інакше, як в якості людського, або принаймні, людиноподібної істоти.   

Але така відмінність між Богом справжнім і Богом надуманим суперечить єдності релігії і ні на чому не ґрунтується. Як я можу впевнитися, що Бог насправді не відповідає моєму уявленню про нього; я вважаю його саме таким, яким я його уявляю. По моєму, ті властивості, якими я його наділяю, і складають його сутність.

Ф. Ніцше.

Ф. Ніцше (1844-1900 р.) - німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні праці: „Так казав Заратустра”, „Антихристиянин”, „По той бік добра і зла”.

Основні ідеї Ф. Ніцше:

1) життя - це воля до влади та накопичення сил;

2) влада над собою вище, ніж влада над іншими людьми;

3) страждання необхідне для людини, оскільки воно сприяє росту влади над собою;

4) співчуття зменшує волю до влади, розслаблює людину;

5) людина - це канат над прірвою між твариною та надлюдиною, заслуговує звання людини той, хто пройде цей шлях;

6) те, що не розвивається, лише заважає, а всьому новому, що має сили для розвитку, необхідно допомагати;

7) сенс життя людини полягає у тому, щоб стати надлюдиною;

8) культура і цивілізація ведуть до регресу суспільства;

9) проголосив нову мораль:

а) нерівність людей обумовлена різним обсягом їх життєвих сил та волі над собою;

б) сильна особистість живе за власними законами, по той бік добра і зла;

10) критикував християнство за культ слабкості і смирення.

Висловлювання Ф. Ніцше:

- Ми повинні здійснити досліди з істиною. А якщо істина повинна знищити людство, ну що ж, нехай! Я вклав у вашу руку молот, він повинен опуститися на голови людей. Бийте!

- Моральності передує примушування. Пізніше вона стає звичаєм, ще пізніше - вільним підкоренням і, нарешті, майже інстинктом.

- Людина забуває свою вину, коли висповідалася в ній іншому. Але цей останній зазвичай не забуває її.

- Хто принижує самого себе, той хоче піднестися.

- Існує право, згідно з яким ми здатні відняти у людини життя, але не має права, згідно з яким ми здатні були б відняти у нього смерть.

- Дуже розумним людям починають не довіряти, якщо бачать їх збентеженість.

- Наодинці із собою ми уявляємо собі усіх простодушнішими за себе: таким чином ми даємо собі відпочинок від наших ближніх.

- Мистецтво нам дано, щоб не померти від істини.

- Багато говорити про себе - може також слугувати засобом для того, щоб приховувати себе.

- Повстання - мужність раба.

- Лише людина опирається напряму гравітації: їй постійно хочеться падати - вгору.

- Хто хоче стати провідником людей, повинен впродовж значного проміжку часу бути серед них найнебезпечнішим ворогом.

А. Шопенгауер.

А. Шопенгауер (1786-1860 р.) - німецький філософ, ідеаліст.

Основні ідеї А. Шопенгауера:

1) законом життя в суспільстві є війна всіх проти всіх;

2) суспільство в якому ми живемо є найгіршим з усіх можливих;

3) щастя - це ілюзія, міраж;

4) страждання в житті людини неминуче;

5) відмова від задоволення своїх потреб, пропаганда аскетизму;

6) виділяв три найвищих цінності в житті людини:

а) здоров’я;

б) молодість;

в) свобода;

7) найвище благо людина може віднайти лише у самотності;

8) зло розглядається як позитивний момент в житті людини, оскільки воно мобілізує людину;

9) любов - це пастка природи з метою змусити людину продовжувати людський рід;

10) заперечував суспільні науки і вважав, що наука не шукає істину, а лише служить пануючій у суспільстві волі.

Висловлювання А. Шопенгауера:

- Немає такого характеру, який міг обходитися власними силами і абсолютно належати самому собі: кожен потребує керівництва з боку понять і максим.    

- Кожен має для іншого лише те значення, яке той має для нього.

- Кожен вбачає в іншому лише те, що міститься у ньому самому, оскільки він може осягнути його і розуміти його лише в міру свого власного інтелекту.

- Тисячі насолод не окупають одного страждання.

- Співчуття є цілком єдиною і дійсною основою будь-якої вільної справедливості і всякого істинного людинолюбства, і лише, - оскільки діяння випливає з нього, - має воно моральну цінність.

- Кожне діяння людини є необхідною похідною його характеру і подальшого мотиву.

- Характер - незмінний.

- Якщо все читати і читати без кінця, не обдумуючи потім прочитаного, то воно не пускає коренів і здебільшого гине.

- Честь - це зовнішнє сумління, а сумління - це внутрішня честь.

- Пиха робить людину балакучою.

- Пересічна людина стурбована тим, як би їй “вбити” час, а людина талановита прагне його використати.

- Як ліки не досягають своєї мети, якщо доза занадто велика, так і осудження, і критика - коли вони переходять міру справедливості.

- Передбачити те, що може трапитися, - для цього потрібен розум, а для передбачення того, що вже трапилося, потрібні лише зовнішні почуття.

Фрейд. Психоаналіз.

3. Фрейд (1856-1939 р.) - австрійський філософ, психолог, матеріаліст, атеїст. Основні праці: „Лекції з психоаналізу”, „Я і воно”, „Чому війна”.

Психоаналіз - це особливий підхід до дослідження тих душевних процесів, які за З. Фрейдом, не можуть бути адекватно вивченні за допомогою інших методів, що полягає у ряді технічних прийомів, які мають за мету викрити неусвідомлений сенс помилкових дій.

Спочатку схема побудови душевного життя була зображена у З.Фрейда трьома інстанціями:

1) неусвідомленим;

2) передсвідомим;

3) свідомістю.          

Згодом у структурі психічного життя З. Фрейд виділяє:

1) Я;

2) Воно;

3) понад - Я.

За З. Фрейдом, Я - це підструктура душевного життя, яка виступає посередником між понад-Я та Воно, індивідом та реальністю. Виконує функцію сприйняття зовнішнього світу і пристосування до нього.

Воно - це найнижча підструктура душевного апарату, зміст якої неусвідомлений. Воно містить у собі нестримні сексуальні та агресивні потяги.

Воно керується принципом задоволення та перебуває у конфліктних відносинах з Я та понад-Я.

Понад-Я - це вища інстанція у структурі душевного життя, яка виконує функцію внутрішнього цензора, сумління тощо.               

На думку З. Фрейда, над душею людини панують незмінні психічні конфлікти між несвідомими прагненнями людини до насолоди та нормами суспільства, що витісняють егоїстичні імпульси зі сфери свідомого і заганяють їх у сферу підсвідомого. 

З.Фрейд визнає людину індивідуалістом та виражає постійний конфлікт між суспільними нормами та індивідуалістичними цілями в суспільстві.

Слід відзначити, що З.Фрейд визнавав існування специфічної психічної енергії, насамперед енергії сексуальних потягів, яка виливається в неврози, сни, помилки, коли нормальні шляхи прояву їх закриті.

Висловлювання З. Фрейда:

- Якщо б кому-небудь заманулося захищати парадоксальне твердження, що нормальна людина не лише більш аморальна, ніж вона вважає, але і більш моральна, ніж вона про це знає, то психоаналізу, на підставі даних якого формується перша половина твердження, нічого було б заперечити і проти другої половини.           

- Інтимний друг і ненависний ворог були завжди необхідною потребою мого емоційного життя. Я завжди умів знайти собі того й іншого.

- Погляд дослідника нерідко знаходить більше, ніж йому хотілося б знайти.

- Немає нічого, щоб могло тривалий час опиратися розуму і досвіду, а для всіх очевидно, що релігія їм суперечить.

- Основний мотив людського суспільства, у кінцевому результаті, виявляється економічним. Воно повинно обмежити число своїх членів і відхилити їх енергію від сексуальних переживань у бік праці.