Загальна характеристика філософії Середньовіччя: етапи розвитку, коло проблем, представники.

Буддизм.

Основоположник буддизму - Будда (563 - 483 рр. до н.е.).

Основні ідеї буддизму:

1) життя - це страждання;

2) джерелом страждання є бажання людей;

3) необхідно прагнути до Нірвани (угасання всіх бажань);

4) до Нірвани веде восьмирічний шлях.

Буддизм розробив п’ять заповідей буддиста, яких буддист має дотримуватися, а саме:

1) не брати чужого;

2) не вживати алкогольних напоїв;

3) не вступати у заборонені інтимні зв’язки (наприклад, із заміжніми

тощо);

4) не висловлювати неправдивих речей;

5) не шкодити живому.

Для онтології та антропології буддизму характерною є теорія залежного походження, карми, змінності та неіснування душі.

Теорія залежного походження вказує на те, що не має значення, чи має світ початок та кінець в часі та просторі або не має. Важливо те, що всередині світу усе залежить одне від одного, усе причинно-обумовлено, ніщо не відбувається випадково.

Теорія карми передбачає тлумачення карми брахманізму як закону причинності.

Теорія змінності свідчить про те, що ніяка річ не існує більше одного неподільного моменту часу, тобто в кожному моменті річ вже інша.

Теорія неіснування душі заперечує також і субстанціональність душі. Душа є лише становленням свідомості.

Джайнізм.

Засновником джайнізму є Махавіра. Джайністи були елітою суспільства.

Основні ідеї джайнізму:

1) заперечення святості Вед;

2) людина вже в цьому житті може перемогти карму і сансару:

а) шляхом аскетизму;

б) шляхом вчинення благих справ (наприклад, пожертвування);

3) заперечення існування богів;

4) поклонялися своїм проповідникам - Джинам.

Джайністи допускали до монашества та вивчення святих книг також жінок.

В основі вчення джайнів - уявлення про життя як страждання. Страждання пов'язується з дією закону карми. Однак цей закон можливо змінити. Вони обґрунтовують наявність двох самостійних начал:

1) живе - джива;

2) неживе - аджива.

Аджива складається з:

а) простору;

б) часу;

в) середовища;

г) стимулюючої відсутності руху або дій.

Для джайнів чотири стихії - земля, вогонь, повітря та вода - мають свої душі.

Джайни розрізняють такі види пізнання:

1) віра в авторитети;

2) контакт душі з об’єктом без посередництва почуттів та розуму шляхом усунення перепон, які заважають такому контакту з об’єктом.

Йога.

Йога - це індійське релігійно-філософське вчення.

Засновником йоги є Патанджалі (II ст. до н.е.). Основні ідеї йоги:

1) людину врятує система фізичних і психічних вправ, які систематизував Патанджалі та виклав у „Йога-сутрі”.

  Виділяються такі види вправ:

а) нижчий ступінь йоги - Хатха - йога, яка становить собою фізичні вправи, направлені на оволодіння тілом, а також дає можливість перейти до Раджа-йоги;

б) Раджа-йога становить собою систему психічних вправ, які ведуть до повного відриву від реальної дійсності.

3) обмеження розумової діяльності та концентрація на сприйняті свого внутрішнього світу.

„Бхагавадгіти” (світоглядна поема) розрізняє три йоги:

1) йогу вірності;

2) йогу пізнання;

3) йогу дії.

Вважалося, що дія є наслідком бажання. Але Крішна розриває цей причинно-наслідковий зв'язок та стверджує, що можливо бути вільним, діючи та виконуючи свій обов’язок, але лише в тому випадку, якщо навчишся виконувати дії без бажання та не турбуючись про результати своїх дій.

Сенс не в самій дії, а у відношенні до неї. Воля не в бездіяльності, оскільки навіть справами досягають волі.

Можливо бути вільним за будь-якого способу життя, оскільки спасіння не залежить від способу життя, воно залежить від відношення до того, що нам доводиться робити.

Характерні риси та основні школи філософії Стародавнього Китаю.

Особливостями філософії Стародавнього Китаю є такі риси:

1) виникла у VI-III ст. до н.е.;

2) заснована на п’яти книгах;

3) малодоступна через те, що викладалася на ієрогліфах;

4) проблематика філософії Стародавнього Китаю така:

а) проблема влади;

б) проблема управління людьми;

в) проблема сенсу життя.

Філософія Стародавнього Китаю виникає в період Чжаньго - „золотий вік китайської філософії”.

Філософи Стародавнього Китаю вважали, що зв’язок п’яти „першооснов”, а саме: води, вогню, металу, дерева та землі - створюють усе різноманіття явищ і речей.

Існувало шість основних шкіл філософії Стародавнього Китаю:

1) конфуціанська школа;

2) моїстська школа;

3) легістська школа;

4) даоська школа;

5) натурфілософи;

6) школа імен (софісти).

Більшість з них мають етико-політичний характер, інші школи - метафізичного направлення.

Засновником філософії Стародавнього Китаю є Конфуцій.                       

Конфуціанство.

Засновник конфуціанства - Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), філософ, мислитель. Основна праця - „Лунь Юй”.

Основні ідеї конфуціанства:

1) небо і духи визначають закони розвитку суспільства, а також долю людини;

2) імператор є батьком усіх китайців;

3) основою порядків у державі є додержання усіма людьми „Лі”, тобто церемонії, ритуалу і традицій;

4) гуманізм.

Кожен китаєць повинен дотримуватися таких правил:

1) керуватися своїм обов’язком та законами, а не власними інтересами;

2) дотримуватися „золотої середини” у поведінці;

3) виконувати „золоте правило”, яке полягає у тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі;

4) підкорюватися волі батьків, людей, старших за віком, а також начальству;

5) знати, означає знати людей та мотиви їх поведінки;

6) виражає світогляд духовної еліти, чиновництва, а також городян Китаю.

Основною проблемою у конфуціанстві є проблема управління.

В основі управління лежить не примушування народу або насильство над ним, а сила морального прикладу.

Конфуціанські уявлення про суспільство та державу ґрунтуються на ідеї особистісних відносин.

В управлінні народом конфуціанство надавало перевагу моралі перед правом, переконанню та силі прикладу перед примушуванням. 

Вчення про знання: 

1) вивчення неправильних поглядів шкідливе;

2) вчитися у древніх та у сучасників необхідно вибірково;

3) знання полягає як у сукупності знань, так і в методі розгляду самої проблеми;

4) вище знання може бути лише вродженим, але воно рідкісне.

Висловлювання Конфуція:

- Я слухаю слова людей і дивлюсь на їх дії.   

- Знати, що потрібно робити, і не робити цього - найбільше боягузтво.

- Середина є точка, найближча до мудрості; не дійти до неї - теж саме, що її перейти.

- За різних принципів не знайти спільної мови.

- Той, хто прагне пізнати правильний шлях, але соромиться поганого одягу та їжі, той негідний того, щоб з ним вести бесіду.

- Той, хто бажає зберегти добро інших людей, вже зберіг своє власне.

- Серед трьох людей, з якими я йду по дорозі, для мене обов’язково знаходиться вчитель, я обираю найкращого і йду за ним, а гірших виправляю.

- Уникайте робити те, про що можете рано чи пізно пошкодувати.

- Коли ти бачиш добру людину, намагайся перевершити її; коли бачиш погану людину, вивчи своє серце.

- Вчитися і не мислити - марна трата часу; мислити і не вчитися - згубно.                       

Даосизм.

Засновником даосизму є Лао-цзи (VI-Vст.). Основна праця Лао-цзи - „Дао де цзин”.

Основні ідеї даосизму:

1) жити необхідно у згоді з природою;

2) життя необхідно прожити без мудрощів;

3) виступати проти всіх технічних нововведень;

4) „Дао” означає першопричина, закон, шлях лежить в основі світу;

5) виступав за закриту та невелику державу;

6) пропагував культ „ідеї споглядання”.

7) усі речі з’являються і змінюються завдяки власному шляху - дао;

8) у світі немає незмінних речей, і в процесі зміни вони переходять у свою протилежність;

9) виступав за повернення до традицій первинного життя;

10) відхід від дао пов'язувався з культурою.                

Даосизм займається питаннями об’єктивної картини світу у його абстрактно-філософському аспекті:

1) проблемами буття та небуття;

2) проблемами становлення.

Даоська картина світу така:               

1) небуття первинне;

2) про небуття можна говорити лише негативно;

3) небуття породжує буття.

Соціальний ідеал даосів у минулому, коли життя було простим і нічого не заважало звичайному ходу подій, коли не було просвітництва.

Висловлювання Лао-цзи:

- Будьте уважні до своїх думок - вони початок вчинків.                     

- Мудра людина, знаючи себе, себе не виставляє.

- Правдиві слова схожі на свою протилежність.

- Нема біда більшої, ніж недооцінювати противника.

- На ненависть потрібно відповідати добром.

- Хто багато обіцяє, той не заслуговує довіри.

- Якщо хочеш, щоб люди йшли за тобою, йди за ними.

- Хто помер, але не був забутий, той безсмертний.

Законники.

Представником законників є Шан Ян (IVст.). Основна праця: „Шан цзюнь шу”.

Шан Ян здійснив такі реформи:

1) уніфікація суспільного життя:

а) введено єдину грошову одиницю (юань);

б) введено єдину систему писемності;

в) введено єдину систему мір вимірювання (метрична);

г) створено єдиний державний апарат та армію;

д) розроблено єдине законодавство;

2) введено систему жорстоких покарань за найменші правопорушення;

3) насильницьким шляхом об'єднав Китай.

Шан Ян вважав за необхідне, щоб:

1) було багато покарань та мало нагород;

2) покарання були жорстокими;

3) жорстокими покараннями карались дрібні злочинці;

4) люди були розрізненні взаємною підозрілістю та взаємними доносами.

Основні ідеї законників:

1) в основі порядку в суспільстві лежить Фа (закон);

2) страх перед покаранням за порушення закону сильніший, ніж переконання;

3) концепція рівних можливостей при зайняті посад, а також при отриманні соціальних благ;

4) в основі розвитку лежить землеробство та війна.

 13. Загальна характеристика античної філософії: етапи розвитку, представники, коло проблем.

Особливостями античної філософії є:

1) існувала у Греції та Римі з VII ст. до н.е.- по II ст. н.е.;

2) у своєму розвитку антична філософія пройшла 4 етапи:

а) досократівський період (VII-V ст.). Представники: Піфагор, Гемокріт та ін.;

б) класичний період (V-IV ст.). Представники: Сократ, Платон, Аристотель;

в) елліністичний період (323 - 23 р. до н.е.). Представники: Епікур і ін.;

г) римський період (23 р. до н.е. - II ст. н.е.). Представники: Сенека й ін.

Виникненню античної філософії сприяла низка таких обста­вин:

1) філософія за­родилася за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин і встановлення демократичного ладу, який дав індивідові можливості для його зростання і самоствердження;

2) античне міфологічне мислення розвивалося в основному поза будь-яким культом і незалежно від нього і вже в передісторичну епоху досягло досить високого рівня раціо­налізації і замирення, які передують появі філософської ра­ціональності;

3) антична філософія формувалася в обстановці плід­них ділових і світоглядних контактів греків з країнами Старо­давнього Сходу, які значно розширили їхні культурні й пізна­вальні інтереси, спонукавши тим самим до самостійних теоре­тичних пошуків і узагальнень.

Завдяки цим обставинам антич­ній філософії вдається більш рішуче, ніж східній, позбавитися релігійно-міфологічного минулого, енергійніше самовизначитися в ролі нетрадиційної форми суспільної свідомості, виявити «ту непрагматичну любов до істини і знання, яка найвищою мірою була притаманна грекам і яку вони виразили своїм власним словом - філософія».

Грецька філософія, особливо рання, за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою на­самперед на Космос як на безумовну реальність і найвищу цін­ність. Вона починається з постановки питання про першооснову всього сущого («архе»), про ту невидиму і розумовоосяжну єдність світу, яка прихована за чуттєво сприйнятою різноманіт­ністю явищ. Уже у найдавніший період свого становлення в ній намітилися протилежні підходи щодо вирішення цього питання, а разом з тим і розкол на конфронтуючі тенденції.

Необхідно зазначити, що первісний матеріалізм греків мав ряд недоліків, які істотно обмежували його світоглядні можливості, а саме:

1) найдавніші стихійні матеріалісти ще не перейшли від образу до поняття і тому сутність речей ото­тожнювали з явищем, загальне - з одиничним, субстан­цію - з її конкретним речовинним вираженням;

2) їхня увага була поглинута здебільшого плинністю, уні­версальною рухливістю процесів, які відбуваються в природі, внаслідок чого вони нехтували структурно-стійким планом бут­тя, сталістю, законодоцільністю космосу;

3) головна об­меженість їх полягала в тому, що вони нечітко розрізняли ма­теріальне й ідеальне, дух і природу, фізичне і психічне, часто ототожнювали їх (у дусі первісного анімізму), наділяючи речо­вину, як і світобудову в цілому, життям, душею і свідомістю.

Згідно з Фалесом, наприклад, «все повне богів» і «магніт має душу»; об'єктивна реальність, таким чином, пояснюється за ана­логією до життєдіяльності людини (суб'єкта). Отже, матеріа­лізм іонійських філософів за своєю конкретно-історичною фор­мою гілозоїстичний, в чому головним чином і проявляється його світогляд­на непослідовність.

Можливість ідеалізму була реалізована ще у початковий пе­ріод давньогрецької філософії - у піфагорійській і елеатській школах (виникли в містах Кротон і Елея - західних грецьких колоніях на узбережжі Італії). Подібно до своїх попередників, піфагорійці та елеати шукали першопричинні основи буття, але їхня увага при цьому була сконцентрована не на речовинному субстраті світобудови, а на незмінному конструктивно-розумовому принципі, який надихає все рухливе і мінливе, а саме непідвладне просторово-часовій стихії становлення.

14. Піфагор, Геракліт, Демокрит, мілетська школа.

Мілетська школа - це найдавніша матеріалістична філософська школа у Греції. Представниками мілетської школи були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Їм належать наукові відкриття у сфері математики, географії, астрономії. Єдністю, яка лежить в основі безкінечного різноманіття явищ, вони вважали дещо речовинне, тілесне, особливе - воду, повітря й ін.

Філософи мілетської школи були також стихійними діалектиками.

До пізніших представників мілетської школи належали Гіпон і Діоген (V ст. до н.е.).

За Гераклітом Ефеським (520 - 460 рр. до н. е.), буття Всесвіту здійснюється на основі віковічних перетворень природної стихії вогню. Разом з тим Геракліт розвіяв наївні діалектичні уявлення своїх попередників, за­початкувавши усвідомлення діалектики як філософського мето­ду мислення, він вказав на універсальне джерело руху і зміну речей: це джерело - протиріччя як єдність («гармонія») і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо.

Виходячи насамперед з регулярності і повторюваності аст­рономічних явищ, Піфагор (VI ст. до н. е.) і його послідовники дійшли висновку, що цей принцип, згідно з яким створюється й упорядковується космос, є числа і числові відношення із цент­ром, що об'єднує їх,- одиницею (монадою). Звідси основопо­ложна теоретична впевненість піфагорійців, що числа є сутності й структурні постійні речей. Це переконання не позбавлене ра­ціонального сенсу:

по-перше, при цьому по-своєму долається наївна «фізика» іонійських натурфілософів і за багато століть передбачається ідея математичного природознавства;

по-друге, філософське міркування досягає рівня абстракції, при якому вперше висловлюється думка про закономірності Всесвіту. Од­нак числова філософія піфагорійців опинилася не на висоті ви­сунутої ними програми і переродилася у так званий нумерологічний містицизм, який разом із їх­ньою теорією безсмертя і переселення душ започаткував антич­ний ідеалізм.

Найбільш закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді Демокріта (460 - 370 рр. до н. е.).

Демокріт пов'язав увесь накопичений на той час досвід науки і практики з послідовною матеріалістичною теорією бут­тя і пізнання.

У своєму вченні про буття Демокріт головне завдання вба­чав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває гіпотезу щодо найдрібніших неподільних часток, або атомів, і пустоти, в якій ці частки рухаються завдяки прита­манній їм силі ваги. Отже, всі процеси в природі є продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх. Послідовно проводячи цей детерміністичний прин­цип, Демокріт дає матеріалістичне пояснення походженню Кос­мосу із спонтанного вихрового руху атомів. З позицій атомістики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ, зводячи душу й усі розумові процеси до руху й асоціацій особ­ливих вогнеподібних атомів, що відзначаються тонкістю, лег­кістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди. У теорії пізнання філософ, вірний висхідній атомістичній передумові, до­ходить до припущення подвійного роду якостей об'єктів, що пізнаються: якостей справжніх, притаманних самим об'єктам, і якостей уявних, залеж­них від нашої здібності чуттєвого сприйняття (колір, смак, за­пах та ін.).

У політиці Демокріт був прихильником демократії; у філософії історії заперечував доктрину «золотого віку», згід­но з якою людське суспільство поступово деградує щодо ідеаль­ного первісного стану.

Отже, він одним із перших в античні ча­си виступив з ідеєю суспільного прогресу.

Першооснову речей вони вбачали в образі певного тілесного елемента, або матеріальної стихії («стойхейон»). Для Фалеса (625 -547 рр. до н. е.) -це вода, для Анаксимена (VI ст. до н. е.) - повітря, для Анаксимандра (VI ст. до н. е.) - «апейрон», середнє між ними, а тому невизначений стан речовини. Вже тут, на перших кроках філософської думки, повністю окрес­лився початковий стихійний натуралізм, головним достоїнством якого було те, що він невіддільний від елементів діалектики, яка сприймає світ у його народженні, становленні і розвитку.

Висловлювання Анаксимандра:

- Якщо людина заподіяла тобі невелику шкоду, не плати йому більшим злом.

- Немає нічого приємнішого, ніж здійснювати добрі справи.

- Турбуватися про досконалість своїх духовних переваг важливіше, ніж думати про красу своєї зовнішності.

Висловлювання Піфагора:

- Веди життя розмірене і тверезе, якщо бажаєш бути незалежним.

- Бережіть сльози ваших дітей, щоб вони могли проливати їх на вашій могилі.

- Поле своє обробляй власними своїми руками: не залишай його обробляти твоїм невільникам: землеробство необхідно потребує рук вільної людини.

- Нічому не дивуйся: здивування породило богів.

- Бесіду слід вести так, щоб співбесідників з ворогів зробити друзями, а не друзів - ворогами.

- Навчіться пізнавати людей: пізнання людей зручніше і потрібніше, ніж пізнання богів.

- Насамперед не втрачай самоповаги!

- Не підіймайте пил на життєвому шляху.

- Із двох людей однакової сили сильніше той, хто правий.

- Однаково небезпечно і божевільному вручати меч і безчесному - владу.

Висловлювання Геракліта:

- Якщо б у сліпого запитали, що таке зір, то він би відповів, що це сліпота.

- Очі - свідки більш точні, ніж вуха.

- Душа сплячого подібна павуку посеред павутини, вона тоді ж прагне в заторкнуту частину тіла, і людина прокидається.

- З гнівом боротися важко: за все, що він хоче, життям платиш.

- Не робіть поспішних висновків у важливих справах.

- Війна - батько всіх речей, батько всього.

- Мудрість полягає в одному: пізнавати думку, як те, що править всім у всьому.

- Необхідно, щоб люди, які займаються філософією, про все були добре інформовані.

- Коли ми живемо, душі наші - мертві, коли ми помираємо, вони оживають.

- Мудрість полягає у тому, щоб говорити істину і прислуховуватися до голосу природи, поводитися згідно з нею.

Висловлювання Демокрита:

- Із неіснуючого не може бути виникнення, а із існуючого не може виникнути нічого нового, отже, виникнення чуттєвих речей здійснюється шляхом виділення з того, що існувало раніше.

- Душа і розум - одне і теж.

- Дійсність полягає в явищах.

- Відверта мова - властивість вільного духу, проте небезпечно вибрати для неї непідходящий момент.

- Прекрасне пізнається шляхом вивчення і ціною великих зусиль, нерозумне засвоюється само собою, без праці.

- Той, хто бажає бути у доброму настрої не повинен братися за багато справ ні у своєму приватному житті, ні в суспільному, і, щоб він не робив, він не повинен прагнути отримати зверху свої сили і свою природу.

- Якщо навіть ти наодинці з собою, не говори і не роби нічого дурного. Вчися більше соромитися самого себе, ніж інших.

- Не тілесні сили і гроші роблять людей щасливим, але правота і багатостороння мудрість.

- Добро не в тому, щоб не робити несправедливості, а в тому, щоб навіть не бажати цього.

- Розуму вчить не час, а належне виховання і природа.

- Чесна і безчесна людина пізнаються не лише з того, що вони роблять, але і з того, що вони бажають.

- Закони - дурна вигадка. Закони створюються людьми, а від природи - атоми і пустота.

Сократ.

Основні ідеї Сократа (469-399 рр.):

1) у центрі філософії має бути людина;

2) визнає існування бога;

3) знати що-небудь - це вміти давати визначення;

4) людина повинна бути:

а) стриманою;

б) справедливою;

в) мужньою;

г) відважною;

5) розробив метод маєвтики, тобто пошук істини шляхом виявлення суперечностей у доводах суперника;

6) закликав до вільнодумства;

7) філософія повинна вчити мудрості шляхом дискусій, а не шляхом читання робіт.

Головну причину появи держави та права Сократ вбачав у потребах.

Сократ говорив, що необхідно було розумно впорядкувати поведінку людей за допомогою законів.

Сократ вважав, що вищим завданням знання є не теоретичне, а практичне - мистецтво жити.

За Сократом, нерозумні справи породжуються незнанням і ніхто не може бути злим добровільно.

Висловлювання Сократа:                               

- Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу.                              

- Добрий початок не дрібниця, хоча і починається з дрібниці.

- Я знаю, що я нічого не знаю.

- Зла людина шкодить іншим без всякої для себе вигоди.

- Скільки ж є речей, без яких можна жити !

- Багатство і знатність не приносять ніякої радості.

- Без дружби ніяке спілкування між людьми немає цінності.

- Кого не б’є слово, того не буде бити і палиця.

- Бути нижче самого себе - це ніщо інше, як невігластво, а бути вище самого себе - не що інше, як мудрість.

- Скульптор повинен у своїх витворах виражати стан душі.

- Природа наділила нас двома очима, двома вухами, але лише одним язиком, щоб ми дивилися і слухали більше, ніж казали.

- Краще мужньо померти, ніж жити у ганьбі.

- Я їм, щоб жити, а інші люди живуть, щоб їсти.

- Чим менше у мене бажань, тим ближче я до богів.         

Платон.

Традиція античного ідеалізму набула свого систематизова­ного вираження у філософії Платона (427-347 рр. до н. е.).

У своєму вченні про світ Платон протиставляє поперед­ній матеріалістичній космології і космогонії довільну умогляд­ну конструкцію, щось подібне до язичницького варіанта міфу про творення. Він допускає ізольоване існування позачасового і позапросторового світу ідей, згідно з якими вселенський художник-творець з нерозумної і хаотичної стихії матеріаль­ного світу формує і впорядковує Космос і кожну окрему річ у ньому. У механізмі світоутворення, таким чином, ідеї виступа­ють щодо речей як їх одвічні взірці, причини виникнення, сми­слові структури й цілі, тоді як речі лише причетні до ідей, наслідують їх, є їхніми копіями, тінями, подобами або відобра­женнями.

Гносеологія Платона ґрунтується на догматі безсмер­тя душі: до свого народження душа мала всю сукупність істин­ного знання; із втіленням її вона втрачає безпосередній контакт із світом ідей і зберігає у собі лише згадку про них. Пізнання, за Платоном, і є оживлення і пробудження пам'яті про сутності, що їх колись споглядала людська душа безпо­середньо у світі ідей. Засобом, що веде, керує і наближає душу, яка пізнає, до потойбічної реальності, є діалектика, яка символізується Платоном у міфопоетичному образі Еросу - фі­лософсько-естетичного натхнення, що звільняє душу з полону поцейбічного світу і спрямовує її погляд на нетлінні і самосущі Істину, Добро і Красу.

У соціології Платон виступив проти теорії і практики давньогрецької рабовласницької демократії, протиставивши їй утопічний ідеал замкнутого авторитарного суспільства із жорсткою соціальною стратифікацією (філосо­фи - правителі, воїни і ремісники).

Висловлювання Платона:           

- Боятися смерті - це ні що інше, як приписувати собі мудрість, якою не володієш, тобто уявити, начебто знаєш те, чого не знаєш. Адже ніхто не знає ні того, що таке смерть, ні навіть того, чи не є вона для людини найбільшим з благ, між тим її бояться, ніби знають точно, що вона - найбільше із лих. Але чи не саме ганебне невігластво - уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш ? 

- Існує лише одна правильна монета - розум, і лише в обмін на неї треба все віддавати: лише в цьому випадку будуть невіддільні і мужність, і розсудливість. І справедливість - одним словом справжня чеснота; вона поєднана з розумом, однаково, чи супроводжують її задоволення, страхи і все інше, або не супроводжують.

- Питати, чому хоче бути щасливим той, хто хоче ним бути, не має потреби.

- Якщо б виникаючі протилежності не врівноважували постійно одна іншу, ніби описуючи коло, якщо б виникнення йшло по прямій лінії, лише в одному напрямку і ніколи не повертало всупереч, у протилежну сторону, - все, у кінці кінців, набуло б одного вигляду, набуло одні й ті ж властивості і виникнення припинилося б.

- Легше догоджувати слухачам, говорячи про природу богів, ніж людей.

- Все, що називається благом, для нерозумного погано.

- Повне невігластво - не найбільше зло: накопичення погано засвоєних знань ще гірше.

- Без смішного не можна пізнати серйозного, і взагалі протилежне пізнається за допомогою протилежного, якщо людина хоче бути розумною.

- Ти досвідчений - дні твої направляє мистецтво, не досвідчений - і дні котяться за волею випадку.

- Більша сила у тієї людини, яка вміє промовчати, хоча вона й має рацію.

- Якщо я кого-небудь з оточуючих зроблю негідником, то мені доведеться остерігатися, якби він мені не заподіяв лиха.

- Справжня думка веде нас до правильних дій не гірше, ніж розум.

- У своїх бідах люди схильні звинувачувати долю, богів і все що завгодно, але тільки не самих себе.

Аристотель.

Науково-теоретичний синтез попереднього розвитку античної філософії був здійснений Аристотелем (384-322 рр. до н. е.), учнем Платона.

Арістотель висунув ідеал науки, гранично очищеної від релігійно-культових потреб і міркувань, створив науку про закони мис­лення- формальну логіку - як засіб систематизації категорі­ального апарату науки і філософії. За своїми світоглядними настановами вчення Аристотеля неоднозначне, воно коливається між матеріалізмом та ідеалізмом.

Необхідно зазначити, що як дослідник і вчений, він керується довірою до чуттєвого досвіду, до сфери індивідуаль­ного й одиничного буття, а тому з позицій матеріалістич­ного сенсуалізму піддає платонівський ідеалізм критиці, яка не втратила свого значення й досі.

Однак у вченні про пер­шооснови буття він зраджує власному матеріалізмові і кон­струює картину світу, що дістала назву телеології. Хоча аристотелівський Космос є вічним і непорушним, він, однак, не є самодостатнім, не є самозумовленим.

Світовий процес здійснюється, за Аристо­телем, не в результаті притаманних йому самостійних причин, а внаслідок понадсвітової мети, яка стоїть за межами Космосу і генерує в ньому внутрішній мотив до руху й удосконалення.

Висловлювання Аристотеля:

- Надія - це сон наяву.

- Людина, яка досягла повної досконалості, вище всіх тварин; але зате вона нижче всіх, хто живе без законів і без справедливості. Справді, немає нічого гіршого за озброєну несправедливість.

- Не мета буває предметом рішення, а засоби до мети...

- Знищення одного є народженням іншого.

- Що людина є в можливості, його творіння являє у дійсності.

- Початок - це, мабуть, більше половини всієї справи...

- Гірший не той, хто порочний щодо себе, але той, хто порочний щодо інших; кращий не той, хто чесний по відношенню до себе, але й по відношенню до інших.

- Корені вчення гіркі, але плоди солодкі.

- Спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її справами, оскільки інакше неможливо виявити, якому вибору вона слідує. А якщо б можна було б безпосередньо бачити сумління людини і її прагнення до прекрасного, то її б вважали чесною і без справ.

- Хоча ми й смертні, ми не повинні підкорятися смертним речам, але, наскільки можливо, підійматися до безсмертя і жити згідно з тим, що в нас є найкращого.

- Сумління - це правильний суд доброї людини.

- Хто рухається вперед у науках, але відстає у моралі, той більше йде назад, ніж уперед.

- Егоїзм полягає не в любові до самого себе, а в більшій, ніж потрібно, вазі цієї любові.

Загальна характеристика філософії Середньовіччя: етапи розвитку, коло проблем, представники.

У своєму розвитку філософія Середньовіччя пройшла такі етапи:

1) патристика (II-VIII ст. н.е.);

2) схоластика (VIII-XV ст.).

Проблематика філософії Середньовіччя:

1) пізнання Бога та доказування його існування;

2) проблема теодіцеї (виправдовування Бога);

3) проблема істини (відображення об’єкта у свідомості; істину дає Бог і природа);

4) проблема сенсу життя;

5) проблема держави.

Середньовічна філософія формувалася за умов кастово-ієрархічної структури феодального суспільства. Ця обставина визначила зміст і форму середньовічної філософії. Вона існува­ла переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоре­тична проблематика концентрувалася навколо поняття - міфологеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія бого­словської думки.

Перша сторона основного питання філософії (онтологічна) є найменш плідною у середньовічному мисленні. Вчення схола­стів про світ будується на послідовній релігійно-ідеалістичній основі. Питання про походження світу вирішується у дусі біб­лейського креаціонізму (від лат. creare - творити): світ створено з нічого, за одним лише вільним волевиявленням Бо­га. І все ж схоластика висунула дві неортодоксальні моделі кос­мосу, які беруть початок в античності і випереджають натурфі­лософію Відродження і Нового часу.

Схоластика вирішує другу сторону основного питання філософії, тобто питання гносеології, не пов'язаної без­посередньо з релігійною догматикою християнства.

У філософії Середньовіччя виділяються два напрямки:

1) реалізм (Августин, Ф. Аквінський);

2) номіналізм (Абеляр, Росцеллін).

Реалізм продовжує «лінію Платона» і, як правило, зливає­ться з церковною ортодоксією.

Номіналізм (від лат. nomina - ім'я) проводить у середньо­вічній схоластиці «лінію Демокріта», відроджує орієнтацію на світ одиничних об'єктів Аристотеля.

Започатковує номіналіс­тичну традицію в Середні віки французький богослов Росцеллін (XI ст.).

За його твердженням, справжніми є лише речі, що чут­тєво сприймаються і не мають реального (незалеж­ного від речей) існування; загальні поняття - лише химери, «струси повітря». Отже, універсали - не більш як імена речей, їхні назви, а тому будь-яка ідея є словесною, а не онтологічною реальністю. Тим самим номіналізм зводить іде­альне буття загального до фізичної стихії слова або терміна. Звідси інша назва номіналізму - термінізм.

Поміркований номіналізм, або концептуалізм, представлений схоластами П'єром Абеляром (1079-1142), Дунсом Скотом (1265/66-1308) та Уільямом Оккамом (1285-1349).

Цей різновид номіналізму заперечує са­мостійне, поза природою і людиною існування загальності, але й не зводить його до емпіричної даності терміна; він визнає реальність загального як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей.

Отже, загальне похідне від одиничних речей існує після них як знання про їх спільні або повторювані ознаки.

Патристика. Августин.

Патристика (від лат. - батько) - це християнське богослов’я I-VIII ст., апологетика „батьків церкви”, які спочатку відстоювали догмати християнської релігії проти язичництва, вказували на несумісність релігійної віри з античною філософією.

Починаючи з III ст. патристика намагалася пристосувати філософію еллінізму (неоплатонізму) до обґрунтування християнства.

Перший період патристики - апологетика (II-III ст.):

1) оформлення і обґрунтування християнського світогляду, теоретичний захист християнства від його численних ворогів;

2) головна проблема - ставлення до язичницької філософії та культури.

Представниками цього періоду патристики були Тертуліан, Климент та Ориген. Ориген створив першу філософсько-теологічну систему християнства.

Другий період патристики - класичний (IV-V ст.):

1) формування світоглядного і теолого-догматичного стандарту середньовічної християнської думки.

Проблеми класичного періоду патристики:

1) тринітарна проблема, тобто єдності та триєдності Бога;

2) христологічна проблема (поєднання у Христі двох природ - божественної та людської);

3) антропологічна проблема (питання про божественну благодать і гріховну природу людини у плані її порятунку та спокути).

У класичній патристиці вирізняють два потоки:

1) грецький потік (Олександрійський, Кесарійський, Ніський); 

2) латинський потік (Медіаланський, Стриданський, Августин).

Заключний період патристики (VI-VIII ст.):

1) стабілізація догматики;

2) енциклопедична кодифікація наук на чолі з теологією.

Представники цього періоду: Візантійський, Дамаскін та ін.

Августин „Блажений” Аврелій (354-430), єпископ, християнський богослов, філософ-містик.

Світогляд Августина має фідеїстичний характер. Його ідеї - одне з джерел схоластики.

У праці „Про град божий” Августин обґрунтовує і розвиває християнську концепцію всесвітньої історії, яку він розуміє фаталістично, як результат божественного передвістя. „Земному граду” він протиставляє „град Божий”, всесвітнє панування церкви.

Висловлювання Августина:    

- Злом називається і те, що людина коїть, і те, що вона терпить. Перше - це гріх, друге - покарання... Людина коїть зло, яке хоче, і терпить зло, якого не хоче.                          

- Явна істина, що залишає людину холодною, полонить її, коли вона розкриє її під алегорією.

- Ніхто не здатен знайти Бога, якщо раніше не повірить у те, що потім узнає.

- Найсправедливіше покарання за гріх полягає у тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користуватися... той, хто не схотів поводитися правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче поводитися правильно.

- Любов до тимчасового можна вигнати, лише відчувши солодкість вічного.

- Не у владі людини те, що приходить їй у голову.

- Смерть - зло лише через те, що за нею слідує.

- Люди відчувають страждання рівно настільки, наскільки піддаються йому.

- Спосіб, яким з’єднуються душі з тілами, досить вражаючий і абсолютно незрозумілий для людини, а між тим це і є сама людина.

- Досконалість - знання людини про свою недосконалість.                    

- Нехай буде вислухана й інша сторона.

- Подібно до того, яким буває іноді милосердя, що карає, така буває жорстокість, яка щадить.

- Всі людські біди йдуть від того, що ми насолоджуємося тим, чим слід користуватися, і користуємося тим, чим слід насолоджуватися.

- Не виходь у світ, а повертайся до самого себе: всередині людини перебуває правда.

- Віруй, щоб розуміти.

- Коли тебе прославляють, зневажай себе. У тобі прославляється той, хто через тебе діє.

- Всякий, хто має свою міру, тобто мудрість, блаженний.

- Той, хто добрий, - вільний, навіть якщо він раб; той, хто злий, - раб, навіть якщо він король.

20. Схоластика. Ф. Аквінський.

Схоластика (від гр. - шкільний) - це середньовічна „шкільна” філософія, представники якої - схоласти - прагнули раціонально обґрунтувати та систематизувати християнське віровчення.

Схоластика поділяється на такі періоди:

1) рання схоластика (XI-XII ст.), для якої характерним є вплив неоплатонізму (Еріугена, Кентерберійський);

2) класична схоластика (XII-XIII ст.), яка характеризується пануванням „християнського аристотелізму” (Аквінський та ін.);

3) пізня схоластика (XIII-XIV ст.), представники якої виступали проти томізму (Скот), протиставляючи йому теорію двоякої істини.

Ф.Аквінський (1225-1274) - італійський богослов, філософ, представник схоластики. Основні праці: „Сума проти язичників” (1261-1264), „Сума теології” (1265-1273).

Основні ідеї Ф. Аквінського:

1) гармонія віри та знання при підпорядкуванні знання вірі;

2) виправдовував соціальну нерівність;

3) сенс життя людини у пізнанні Бога та дотриманні його заповідей;

4) навів п’ять доказів існування Бога.

За Ф. Аквінським Бог існує, тому що він:

а) першопричина;

б) взірець;

в) необхідність;

г) мета;

д) першодвигун.

Ф. Аквінський визнавав існування трьох видів універсалій (загальних ідей):

1) універсалії до одиничних речей;

2) універсалії в самих речах;

3) універсалії після речей.

Ф. Аквінський вважав, що розум здатний раціонально довести буття Бога та спростувати заперечення проти істин віри.

За Ф. Аквінським, порядок відносин панування і підпорядкування, при якому воля осіб у вищій людській ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений Богом.

Висловлювання Ф. Аквінського:

- Загальні поняття, роди існують усюди і завжди. Колір взагалі вище окремого кольору. Людство вище людини. Властивість вище того, хто нею володіє, святість вище окремого святого, Бог вище всякої окремої істоти.           

- Як може справжнє щастя витікати з багатства, якщо для придбання багатства доводиться зазнавати страждання? Якщо втрата багатства викликає потрясіння, то його надлишок призводить до божевілля.

- Блаженство і Бог - одне і теж.

- Недосконалість проявляється раніше від того, що досконале.

- Справедливість є властивість душі, керуючись якою люди неодмінно і постійно прагнуть відплатити кожному по заслугах його.

- Ми повинні щиро любити інших заради їх власного блага. А не заради нашого.

- Спілкування друзів не є необхідністю для людського щастя, оскільки людина має вже всю повноту своєї досконалості в Богу.

- Щасливій людині потрібні друзі... і не для того, щоб мати з них користь, оскільки він і сам досягає успіхів, і не для того, щоб захоплюватися ним, але, власне, для того, щоб творити добрі справи для цих друзів, щоб насолоджуватися видовищем людей, що творять добро, і приймати від них допомогу у власних благодіяннях.

- Бог вічний, а душі не було раніше її тіла. Бог незмінний. А в душі відбуваються зміни. Бог - це лише діяльність, а душі властиві страждання і діяльність, відповідно, душа не може бути частиною божественної субстанції.

- Не можна бажати того, що до цього не було пізнане.

- Коли несправедливе правління здійснюється багатьма особами, це називається демократією; панування народу має місце саме тоді. Коли широкі маси завдяки своїй силі і численній перевазі подавляють багатих, тоді весь народ виступає як один єдиний тиран.

21. Світоглядні ідеї Еклезіаста та об'явлення Іоанна Богослова (Біблія).

Світоглядні ідеї Еклезіаста такі:

1) усе в світі суєта суєт і томління духу;

2) всьому свій час;

3) хто приумножує пізнання, той приумножує смуток;

4) засуджує накопичення та бажання наживи;

5) жінка розглядається як джерело зла;

6) радить боятися Бога.

Світоглядні ідеї одкровення Іоанна Богослова такі:

1) ідея катастрофічного кінця світу (есхатологія);

2) ідея знамення наближення кінця світу;

3) ідея Страшного Суду для всіх нехристиян;

4) друге пришестя Ісуса Христа;

5) ідея царства Божого.