Студопедия КАТЕГОРИИ: АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Західноукраїнські землі в системі радянсько-німецького дії і Їх правова оцінка.Закарпатська Україна після закінчення першої світової війни перебувала у складі Чехословаччини. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок мюнхенської змови західних держав із Гітлером почалося розчленування Чехословаччини. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина здобула автономію в рамках Чехословацької республіки. Відкрилася можливість надати самоврядування й Закарпаттю, з чим уряд республіки зволікав 20 років. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття врешті-решт одержало автономію. Виникло територіальне утворення Карпатська Україна (Підкарпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р, відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) загальною площею 11 927 кв. км з населенням 1 млн 100 тис. осіб. 11 листопада угорськими військами було окуповано Ужгород, встановлено військову адміністрацію та заборонено усі партії української національної орієнтації. Невдовзі в Ужгороді виникла «Угорська національна рада». Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста. Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися за відбудову Закарпаття. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили яскраву перемогу Українського Національного Об'єднання (УНО), яке отримало 86 % голосів. Головою УНО обрали А. Волошина. 14 березня 1939 р, було проголошено самостійність Карпатської України. Тоді ж сформували тимчасовий уряд, який очолив А. Волошин, а міністрами стали Ю. Ревай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ю. Бращайко, М. Долинай.  15 березня почав роботу сейм Карпатської України. На його засіданнях було пр'чйнято історичної ваго документи: про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Державною мовою стала українська, прапор — жовто-блакитний. Була прийнята і Конституція. Президентом обрали Августина Волошина. Почалося формування Карпатської Січі — збройних сил нової держави. Уряд фашистської Німеччини вдавав спочатку, що готовий захистити Карпатську Україну від зазіхань Угорщини. Проте заяви про це і заснування у Хусті німецького консульства було не що інше, як загравання з Карпатською Україною, прагнення використати «українську карту» для своєї мети. У березні 1939 р. численні домагання хортистів щодо Карпатської України були задоволені, й Птлер дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала її. Почалася героїчна і водночас трагічна сторінка в історії Карпатської України. Малочисленні й погано озброєні загони Карпатської Січі, незважаючи на допомогу місцевого населення і бойовиків УВО (Української Військової Організації) — ОУН змушені були відступити перед збройною силою Угорщини. Карпатська Україна не змогла вибороти волю. Із благословення Гітлера угорські дивізії потопили визвольну боротьбу закарпатських українців у крові. Президент А. Волошин опинився спочатку в Празі, а в травні 1954 р. радянська контррозвідка силоміць вивезла його до Москви, де він невдовзі помер під час допиту.Незважаючи на окупацію, яка знову опустилася над Закарпаттям, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети. 58. Наслідки другої світової війни для України. 59. Радянізація західних областей України в 40-х - 50-х рр. Ру ^неукраїнських землях в П пол. 40-х - 50-х рр. • 3- „: і: червня 1945 р. О.Довженко занотував у і> ї "своєму щоденнику: „Об'єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі". І справді, з того ж 1945 р. сталінське керівництво прагнуло якнайшвидше реалізувати свою улюблену й апробовану в попередні роки тріаду „індустріалізація — колективізація — культурна революція", прагнучи уніфікувати життя західноукраїнського регіону з 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.". Вже цим документом було взято курс на реконструкцію і розвиток як традиційних для Західної України галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Протягом четвертої п'ятрічки з великих промислових підприємств СРСР у Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за перші п'ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисловості, зросла із 138 тис. до 284 тис. чол. Особливість індустріалізації західних областей полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Якщо питома вага промислових підприємств західних областей в усій промисловості України становила в 1940 р. 4,7%, то в 1948 — 12,6%. Питома вага робітників у промисловості відповідно зросла з 5,9% до 11,8%. Змінився національний склад робітництва, в якому на початок 50-х рр. українці становили 70% (до приєднання Західної України - 50%). Ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалась повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей. Ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно за більшовицькими стандартами колективізацію. Застосовувались апробовані ще в 20—30-і рр. форсовано-примусові методи. Більшість колгоспів було насаджено у 1948—1949 рр. Якщо на початку 1946 р. у західних областях нараховувалось 158 колгоспів, на початку 1948 — 1762, то на 1 листо пада 1949 р.— 6098. До середини 1950 р. у понад 7 тис. колгоспів було об'єднано майже 93%, а до середини 1951 р.— понад 95% селянських господарств. Влада постійно піклувалася, щоб до західних областей направлялися люди, здатні забезпечити курс на колективізацію. До кінця 4-ї п ятирічки сюди надіслали 15 тис. чол., які вважалися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи УІТС. У зв'язку з цим було ухвалено навіть спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. „Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР". Для роботи в них обкоми партії направили 1,7 тис. партійних функціонерів, Повсякденними під час проведення колективізації стали порушення законності. Так, у Волинській області тільки за перше півріччя 1947 р. офіційно зареєстровано 32 випадки таких порушень (побиття громадян, вилучення в них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалась тим, що процесу колективізації крива-во протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення так званих куркулів (заможних селян) та їх сімей. Штучно колективізоване селянство зіткнулось із значними проблемами. Так, 1949 р. у 87 колгоспах (4%) не видавали зовсім зерна на трудодні, грошей не видавали 504 (21%) господарствам. Це не спонукало до праці, тому селяни часто ухилялися від роботи в колгоспах. У 1950 р. не виробили обов'язкового мінімуму трудоднів майже 45% колгоспників, що було значно більше, ніж по всій Ук-раіні. Справи не поліпшились і після укрупнення господарств. У 1952 р. 30% колгоспів видали на трудодень колгоспникам менш ніж 1 кг зерна, а у 18% колгоспів хліба зовсім не одержали. Понад половину господарств видали близько 1 крб. грошей на трудодень, а четверта частина господарств грошей взагалі не нарахувала. В той час комуністична пропаганда всіляко вихваляла „переваги" колгоспного ладу. Вже у 1945/46 навчальному році в західних областях налічувалось 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1233 тис. учнів. Швидко зростала мережа семирічних і середніх шкіл. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилась майже в 7 разів. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищих навчальних заклади (в тому числі 3 університети), в яких було близько 34 тис. студентів, і 110 с' (близько 29 тис.у народилися в захід ла 37%, а в 1953 Разом з тим значно посилився і процес русифікації. Наприклад,на початку 1953 р. у вузах областей переважна більшість західних областей читалася російською мовою. 60 . "Відлига" в культурному житті України. Поява нового пирків-критиків у 60-х - 80-х роках. Так звана хрущовська «відлига» мала певний позитивний вплив на національно-духовне пробудження і культурний розвиток України. В 1956р. було скасовано плату за навчання у старших класах середніх шкіл, а також у вузах. 1953 р. було прийнято закон про посилення зв'язку школи з життям та поєднання загальноосвітнього та виробничого навчання. Саме на піднесення ролі особистості та на індивідуальне виховання була спрямована система навчання, запроваджена видатним педагогом В. Сухомлинським у Павлиській середній школі на Кіровоградщині. Відлига виявилася насамперед у виступах представників різних верств населення з критикою національно-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. Зросла увага до відтворення правдивої історії українського народу, його самобутності. З 1957 р. став видаватися «Український історичний журнал». Почалася підготовка багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки. Для відродження рідної мови багато зусиль доклали М. Рильський, П. Плющ, М. Шумило та інші відомі письменники. Було переведено «Словник української мови» Б. Грінченка. Принциповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від «російської передової культури». Демонстрацією піднесення національної свідомості українців у серпні 1956 р. стало широке відзначення у всій республіці сторіччя від дня народження І. Франка. Українська творча інтелігенція вимагала реабілітації не-винно страчених і засуджених своїх колег, зокрема Л. Кур- аса і М. Куліша. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керівників України — В. Чубаря, Г. Петровського, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинською, В. Примакова та інших, не поспішаючи з реабілітацією десятків тисяч репресованих простих українців. Спроби десталінізації суспільства, реабілітація багагьох партійно-державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої, почастішали прояви критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Зріс інтерес до західної культури. Українська література збагатилася новими художніми творами М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, О. Гончара, М. Стельмаха. Заявили про себе й нові імена: Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, І. Дзюба, М, Вінграновський, Є. Сзерстюк, В. Чорновіл, І. Світличний, В. Мороз, М. Осадчий — представники того покоління, яке назвуть «шестидесятни'оми». У їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимоги забезпечення українцями свободи вільного духовного розвитку. Зросла популярність театрального мистецтва. Ряд високо-духовних вистав показали театральні колективи Києва, Харкова, Одеси, Львова. Світової слави зазнали народні артисти Н. Ужвій, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра та інші. Престижних міжнародних премій було удостоєно кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», в якому піднімались національно-культурні проблеми. Однак процеси, що відбувалися в науці, літературі та мистецтві, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори 3. Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа». Зазнали переслідувань В. Стус, М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, І. Дзюба. Почалися репресії, суди, арешти. У 1962-1963 рр. «відлига» завершилась. АСИМІЛЯЦІЯ, -ї, ж. 1. Дія за знач. асимілювати 1 і стан за знач. асимілюватися 1; уподібнення; прот. дисиміляція. 2. біол. Процес засвоєння рослинним чи тваринним організмом зовнішніх щодо нього речовин. ВАРЯГИ, -ів, мн. (одн. варяг, -а, ч.). 1. іст. Давньоруська і візантійська назва скандинавів (норманів), які в 9-му ст. чинили напади на Східну і Західну Європу. 2. Нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи – Скандинавії; германомовні племена, що населяли західне узбережжя Балтійського моря до утворення держав Данія, Швеція та Норвегія; етнонім «варяги» вживався у Східній Європі та Візантії, в Західній Європі ці ж племена одержали назву «вікінги». 3. Норманські воїни, що наймалися служити охоронцями до двору візантійських імператорів. 4. перен. Сторонні люди, які прибули для допомоги у створенні, посиленні чого-небудь. Влади́мир Кири́ллович Винниче́нко (укр. Володимир Кирилович Винниченко, 26 июня 1880, Елисаветград Херсонской губернии [1] — 6 марта 1951, Мужен, Франция) — украинский политический и общественный деятель, революционер, писатель. одним из основателей Украинской социал-демократической рабочей партии рганіза́ція Украї́нських Націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоніські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році[1]. ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:
Розумовський Кирило (18 березня 1728, Лемеші, Козелецького повіту, Чернігівський хутір — 9 січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія) — останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук. Малоросі́йська коле́гія — центральна установа Російської імперії, утворена в 1722 році замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини. Складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана. У 1764 році Катерина II скасувала гетьманську владу і відновила Малоросійську колегію. Остаточна ліквідація автономії України, поширення на її території порядків, що панували в Російської імперії, призвели до остаточної ліквідації Малоросійської колегії (1786). І так настав кінець гетьманату України. Перебудова (рос. Перестройка) — теоретично-політична програма реформування командно-адміністративної, бюрократичної соціальної системи СРСР. Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму та ринкової економіки. Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС у 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII та XXVIII з'їздів КПРС .Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства, тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки. АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ воєнне та політ, об'єднання держав і народів, які під час 2-ї світ, війни боролися проти нацист. Німеччини, фашист. Італії, мілітарист. Японії та їхніх сателітів. 12.VI 1941 представники Великобританії, Австралії, Нової Зеландії, Пд. Африки, бельгійського, грец., люксемб., нідерл., норв., польс. та югосл. урядів, тимчас. уряду Чехосло-ваччини, а також Вільних французів генерала Ш. де Голля підписали Спільну Декларацію про взаємну допомогу і відсіч агресії. В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л (*24 грудня 1937 с.Єрки,Черкаської області — †25 березня 1999, Бориспіль,Київської області) — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська Група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976. Пётр Ефи́мович Ше́лест (укр. Петро Юхимович Шелест; 1 (14) февраля 1908 года, село Андреевка (ныне Балаклейского района Харьковской области) — 22 января 1996 года, Московская область) — советский партийный и государственный деятель. Член ВКП(б) с апреля 1928 года, член ЦК (1961—1976), член Политбюро (Президиума) ЦК (16.11.64 — 27.04.73, кандидат с 13.12.63). Депутат Верховного Совета СССР 5—8 созывов (1958—1974), член Президиума ВС СССР (1966—1972). Герой Социалистического Труда (1968). Холо́дна війна́ — термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році. Вперше термін «холодна війна» застосував для опису протистояння Сполучених Штатів і Радянського Союзу Джордж Орвелл в статті «Ти і атомна бомба», що з'явилася на світ у 1945 році. Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині місто Дніпропетровської області — 17 лютого 1990, Київ) —— український партійний і державний діяч. З ім'ям Щербицького праві партії пов'язують посилення русифікації України, суворе переслідування діячів українського опору; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди на Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. Кріпосне́ пра́во, кріпацтво — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала і неповну власність останнього на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю і майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). Декларація про державний суверенітет України - документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Верховна Рада Української PCP, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її територіі на незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.Декларація складалась з 10 розділів. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. 1.2. Періодизація історії України Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації. Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії: I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час; II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України; III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава. Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ. 1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави. 2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу. 3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися. 4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів. 5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу. 6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель. 7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.). 8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР. Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі. Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня. До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України. Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди. Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію. Їх можна поділити на такі типи: – писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо; – археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури; – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу; – лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості; – етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв; – фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо. Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України. |
||
|
|
Последнее изменение этой страницы: 2018-04-12; просмотров: 223. stydopedya.ru не претендует на авторское право материалов, которые вылажены, но предоставляет бесплатный доступ к ним. В случае нарушения авторского права или персональных данных напишите сюда... |